У квадраті вистави. Інтерв'ю з Олександром Бондаренком.Бесіду вела Валентина Кайстро
Ролі в театрі: Мікеле у "Філумені Мартурано" Едуардо Де Філіппо, реж. Борис Ерін; Пан Рушич у виставі "Обеж" Броніслава Нушича, реж. Ірина Молостова; Вождь Ветла у виставі "А цей випав з гнізда", п'єса Дейва Вассермана у постановці Семена Лосєва; Максиміліан у "Кандиді" Вольтера, реж.Володимир Петров; Жорж у виставі "Двері грюкають" Мішеля Фермо, реж. Леонід Остропольський; Дерево у виставі "Догори ногами" Ксенії Драчунської, реж. Герман Царьов; Земляніка у "Ревізорі" М.Гоголя, реж. Юрій Аксьонов; доктор Нінкович у "Пані міністерші" Браніслава Нушича, реж. Михайло Резнікович та Леонід Остропольський. Ролі у кіно: Пилип у "Циганці Азі" Григорія Кохана, Жора Коляда у "Подвигу Одеси" Володимира Стрєлкова, Чупрун у "Москалеві-Чарівникові" Миколи Засєєва, Іван Полуботок у фільмі "Вперед, за скарбами гетьмана Полуботка" Вадима Кастеллі, Хан Геірей у "Роксолані-2" Бориса Небієрідзе, Сомко в "Чорній Раді" Миколи Засєєва. Лауреат державної премії імені Олександра Довженка, кавалер ордена Святого Володимира. Разом з дружиною Надією Кондратовською створив дует української народної пісні "Надія і опора".
- Сашо, в театрі ти - затребуваний актор? - Бути затребуваним не означає кожен день виходити на сцену. Крім того, актор може бути затребуваним сам у собі. І перш за все, він повинен навчитись жадати у собі себе. Якщо ти знайдеш у собі себе, то знайдеш себе і в театрі. Це - закон професії. - Ти у себе є? - Слава Богу, але я збрехав би, коли б сказав, що це далося легко. - Ти належиш до тих небагатьох акторів, які можуть існувати як у комедії, так і в трагедії... - У мене мета - зіграти у театрі щось серйозне. Я прийшов у театр зі студентської лави і досі граю більше ролі характерні. - А свою дипломну виставу пам'ятаєш? - Аякже! Це була єдина театральна трагічна роль. - Іван Свічка у виставі "Свіччине весілля". Що ж до кіно, то тут, як не дивно, все навпаки: у мене тільки одна комедійна роль у "Москалі-Чарівнику", всі ж інші - серйозні, майже трагічні. - А згадаймо одну з перших твоїх "кінотрагедій" - "Циганку Азу".
- Я копався у кіноролі за принципом театральним. Перечитав разів десять сценарій, зробив більше 20-ти заготовок і етюдів, "дістав" бідного Кохана як тільки міг із запитаннями не дуже для кіно зрозумілими, наприклад: "А що я в цьому епізоді роблю?", "А яка тут наскрізна дія?", "А тут що за надзавдання?". Кохан хапався за голову, дивився мої домашні етюди, а потім сказав: "Значить, так, отут ти сидиш і дивишся сюди. Потім повертаєш голову і дивишся отуди. І в тебе на серці туга-туга... І нічого не грай. Я тебе благаю..." Тоді хапався за голову я. Це був університет екранного існування, бо кіно - не театр. Дуже часто ти граєш взагалі без партнера. Я у картині "Подвиг Одеси" свою екранну "маму", яку грала Наталя Гундарєва, побачив на знімальному майданчику один-єдиний раз, а решту часу ми, як і годиться батькам і дітям, любили одне одного на відстані. - Для тебе як для театрального актора, що є найскладнішим у кіно? - Те, що я не можу повною мірою відстежити розвиток образу. - Вже є якісь нові пропозиції у кіно? - Кілька великих епізодів. Мала бути робота у Юрія Іллєнка в "Мазепі", але я на той час вів "прямий ефір" на телебаченні і просто фізично не мав часу на зйомки. Телебачення спочатку було для мене чимось жахливим, повною зміною ритму життя. Треба було кожного дня вставати о третій ранку і вже о шостій говорити: "Доброго ранку, Україно!" - Це добре оплачувалось? - Так, як платить телебачення, театрові лишається тільки мріяти. Для мене це, звичайно, великі гроші, але справа не тільки в них. Мені було цікаво спробувати себе. Повертаючись до затребуваності - я відчув себе і на телебаченні, перестав боятися телекамери. А коли скінчилась моя перша телепередача у прямому ефірі, я почував себе напевно так, як почуває космонавт після прибуття на землю, - не міг поворушити ані рукою, ані ногою. На жаль, телепроект закрили, хоча, може, і не на жаль - телебаченння потребує повної затрати сил, ти не маєш часу озирнутись, інколи настає "зашор"... Я тільки тепер зрозумів, що тоді відмовлявся від багатьох кіносценаріїв, а тоді це не відчувалось. - Це були вдалі сценарії? - Навряд. Але кіно - це велика магія, і спробувавши її раз, хочеться ще і ще.
- Яка була твоя перша театральна робота на професійній сцені? - З чого ти починаєш роботу над образом? - Образ не народжується тільки на репетиціях. Ти їдеш у метро і підглядаєш цікавий жест, порух голови, кумедну ситуацію. Для мене цікавим виявляється інше: якщо до роботи над роллю у "Пані міністерші" я працював над роллю за принципом "одягання", тобто на перших репетиціях робив кістяк образу, а потім потихеньку його одягав, то в останній виставі все було інакше. Тут треба віддати належне режисеру - він змусив мене глянути на акторську професію зовсім по-іншому. Це було складніше, але до такої міри цікавіше, що я зрозумів цей підхід, як зовсім новий етап у моєму житті. Здавалося б, мій персонаж - такий собі альфонс, все просто. Резнікович же всі мої "просто" зруйнував, розіклав на всю таблицю Менделєєва, а потім вже по маленьких кристаликах знову зібрав, і замість персонажа вийшла жива людина. Виявилось, що аналіз події в професії - дуже цікава річ. Ти як актор програмуєш себе на зразок комп'ютера, і кожна твоя фраза виникає не на порожньому місці - вона продовжується. - До речі, для мене твій доктор Нінкович теж став несподіванкою, відкрив зовсім іншого актора Бондаренка. В тебе вийшла страшенно цікава потвора - суміш хруща із березневим котом. І попри всю кумедність поведінки, твій персонаж не став скетчевим. Взагалі, він своїми манерами і звичками нагадує деяких українських сучасних горе-політиків... - Я такого не грав. Треба над цим подумати... Знаєш, якось під час перебування у Фінляндії в одному з музеїв побачив величе-е-езну картину - мабуть, її можна віднести до постмодерну: на брудному гороховому кольорі загальні мазки. Такий собі гороховий квадрат Малевича. А поруч книга відгуків лежить. І кожному відвідувачу пропонується записати те, що він бачить у тому квадраті. Я ту книжку перегорнув: мама рідна - там і записи Франсуа Міттерана, президентів різних... Дивно, звичайно, не це, а те, що жоден запис не повторився. Кожний бачив у тому гороховому диві своє. Так, напевне, і в нашій роботі - кожен глядач бачить щось своє. - У тебе є улюблені вистави? - Це "Обеж" і "Пані міністерша", хоча однозначно не скажеш. Якось я прийшов на виставу хворий, із температурою майже 39... Як я ту виставу відіграв, пам'ятаю не дуже, але після неї температура була 36... Ще дуже люблю "А цей випав із гнізда", там у мене мій герой глухонімий індіанець. Я тоді зрозумів, що таке три години вистави мовчати. Взагалі я збагнув одну цікаву річ - я добре граю тоді, коли нічого не граю. Таке буває, коли я втомлений або просто був напружений день. Тоді особливо відчуваєш реакцію залу і його дихання. Тоді я собі кажу - щось сьогодні йде добре.
- Ти забобонна людина? - Я - християнська людина. - Як же це поєднати з твоєю професією? За догмами церкви лицедійство - гріх. - Оце і є забобони. Віра і професія - речі різні. - Але в тебе така професія, що торкається душі... - Кожна професія так чи інакше торкається душі, якщо, звичайно, є що торкати, і на Бога це не поширюється. Але якби мені запропонували грати там, де культивується насильство чи розпуста, мені довелося б відмовитись. Але поки від таких ролей Бог береже... - Ти актор, що існує з музикою... - Я навіть ролі відчуваю, як мелодії із певним ритмом і звуком. А музика у виставі для мене - чи не головне. Буває, відчуваєш, як той чи інший режисер музикою ламає малюнок вистави, набираєшся нахабства і намагаєшся... обережненько порадити, підказати... Іноді - вдається. - Останній фільм, в якому ти знімався, тобто "Чорна рада" зазнав фіаско... - Кіно - це насамперед гроші. Коли Микола Засєєв зібрав акторів і почав розказувати задум, це було цікаво і незвично. А коли вже в перший день на майданчику перетинається фінансування, цікаво не дуже. Коли XVI століття надворі, то воно має бути XVI, а не ХХ... Коли режисер не має змоги на середній план, що вже казати про загальний, бо у кадр влучать радіатори парового опалення або розетки від струму, лишається знімати крупним планом, статично. Треба знімати зелену натуру - нема грошей. Доки ті гроші перевели на рахунок - натура побіліла... Знайшли під Васильковом "літо" - почали зйомку, нема вершників на конях, розбіглись заробляти гроші... Знайшли "вершників" у якомусь колгоспі - ти собі уявляєш тих вершників і тих коней?! - Я їх бачила на екрані... Але, як на мене, справа не зовсім в радіаторах чи вершниках... - За мізерні гроші неможливо зняти щось пристойне. Я розумію Засєєва - коли ти один відповідаєш за весь гармидер на майданчику, то вже не до творчості. Неможливо знімати історичну картину за 10 гривень на день. Просто душа болить, а працювали ми чесно, не халтурили, я все одно "Чорну раду" дуже люблю. - Не хотілося спробувати себе в режисурі? - Після співпраці з Богомазовим таке бажання виникає. Поживем - побачимо. |
Олександр Бондаренко - актор театру і кіно. Закінчив Київський театральний інститут імені І.Карпенка-Карого, курс Анатолія Скибенка, Ірини Молостової. Працює в Національному російському театрі імені Лесі Українки. 
