"Театр не може померти". Пам'яті Сергія ДанченкаСергій Данченко. Із книги "Славні постаті України", яка готується у видавництві "Мазепа".
Власну родину по лінії матері я пам'ятаю добре. Бабуся Марія в юності була професійною співачкою і мала голос, не гірший за голос Литвиненко-Вольгемут. Коли ж почали народжуватись діти - покинула сцену. Вона була доброю й хазяйновитою жінкою. Але особливу роль у моєму вихованні відіграв дід, Полінський Костянтин Іванович. Він був родом із Херсонщини, мав дві освіти - правничу й медичну, працював у Львові адвокатом з авторського права. Під час арсенальських заворушень у Києві допомагав повстанцям як лікар. Після розгрому повстання йому довелось утікати від розправи до Сибіру. Там і народилась моя мати. Перед Другою світовою війною дід служив директором Полтавського пересувного театру, і я часто жив у нього. З Полтавщиною, з її унікальною природою пов'язані кращі спогади мого дитинства. Збереглось фото сорокового року, де я чотирирічним хлопчаком купаюсь у фонтані в Нових Санжарах... на тлі сліпучо білого пам'ятника Сталіну.
Дід багато бачив на своєму віку й цікаво розповідав. Про Херсонщину, старий Київ. Я чомусь запам'ятав його слова про київський театр імені Франка: "У цьому театрі гарні актори". Я також мріяв пов'язати своє життя з театром. Але так сталось, що спочатку закінчив Львівський університет, моя перша спеціальність - геологічна зйомка й пошуки родовищ корисних копалин. І все ж покликанням стала сцена. 1978 року, коли я був директором Львівського театру імені М.Заньковецької, мені сказали: "Хочете очолити перший кін країни - беріть театр Франка". У Львові такої сцени допустити не могли. До того ж поблизу театру розташовувався ЦК партії, куди завжди могли викликати і, як тоді говорили, "допомогти", тобто зробити "вливання". Доводилось пристосовуватись, але при цьому - не зраджувати себе. Франківці переживали тоді не кращі часи, а російська драма стабільно заповнювалась, у неї був свій глядач. Я ще застав там знаменитості: Романова, молодих Роговцеву, Борисова, котрий був кумиром київської публіки. І мене постійно запитували - через скільки років ви зможете наздогнати російську драму? Я відповідав: через п'ять. Сподівався, що за цей час у театрі вийде кілька помітних вистав на сезон. Вже через два роки в нас побачили світ спектаклі, що отримали визнання в публіки і критики й Державну премію СРСР. Ми багато гастролювали за кордоном. Головне - глядач поступово повертався до нас. Із першого дня я прагнув вивести театр на європейський рівень. Почалось це у Львові. Тут продовжилось: наші кращі спектаклі - Чехов, Шекспір, Дюрренмат. Старше покоління насторожено сприйняло мій прихід до франківців, тому що відразу якісь зміни передбачались, що природно для великих колективів, де є актори різних шкіл. Але я поставив "Дядю Ваню", і Серебрякову грала леґендарна Наталя Ужвій. І коли вона на гастролях у Москві вийшла на сцену, весь зал встав - так вітали нашу актрису. Академічний театр обов'язково має відчувати зв'язок із минулим, відповідати сьогоденню й шукати шляхів до того, що буде завтра. Бо все міняється, навіть те, що ми сьогодні вважаємо хорошим, не можна розглядати поза конкретним часом. Театр наш демократичний - у наших постійних глядачів коштів небагато, тому що переважно це інтелігенція: вчителі, інженери, багато молоді, словом, публіка найрізноманітніша. Є спектаклі - це ідеальний випадок, - які сприймає серцем будь-яка публіка: того ж "Тев'є", скажімо. Є й шанувальники експериментів. Є спектаклі молодіжні, коли більше сучасної музики, танців. На "Кохання в стилі бароко" в нас сьогодні повний аншлаг. Глибоко переконаний, що театр не може померти, бо чим більше в нашому житті буде техніки, тим зростатиме в людей прагнення до живого спілкування. Всі люди грають якусь роль. Іноді вони її самі собі вибрали, іноді вона складається незалежно від них. Але якщо говорити прямо, чи доводилось мені лицедіяти, то тільки в молодості з дівчатами або в обкомі партії. Принаймні, зі своїми друзями я ніколи не лицедіяв і від них вимагав того ж... На світі немає такого куточка, де людина здатна була б заховатись від самої себе. "Ми живемо надією, надією на розквіт України". |
Я ніколи не говорив про це, але рід Данченків і Немировичів-Данченків має спільні корені. Обидва походять із реєстрового козацтва, зі старшини Стародубського полку (земля на північ від Чернігова), згадуються в полковому Реєстрі "The Cossak Administration of the Hetmanate", який мені було презентовано в Гарварді. Отже, рід Данченків щонайменше має три сотні літ історії, свій герб, описаний у "Малоросійському гербовнику". "Немирович" же приєдналось до прізвища після взяття Немирова, і родовід Данченків та Немировичів-Данченків став єдиним. Наскільки мені відомо, батько Володимира Немировича-Данченка був полковником Чернігівського козачого полку. До того ж, як родич Павла Полуботка він брав участь у з'їзді його нащадків перед Першою світовою війною...
