Андрій Крітенко: "Сюди я завжди зможу повернутися"
П`єсу в її першій версії, під титулом "Брехун з Литовської площі" "Кіно-Театр" публікував ще 1996-го року, сьогодні ми пропонуємо читачам розмову О.Ірванця з режисером. Розмова ця відбулась одного літнього понеділка, по закінченні чергової репетиції, в Київському Гідропарку.
-Андрію, недавно в українській пресі, у статті про одного нашого режисера, котрий, як і ти, тепер працює в Європі, довелось натрапити на таке визначення: тут, в Україні, режисерська праця є подвижництвом, а в "цивілізованому світі" вона вже перетворена на конвейєр, заробітчанство. Що ти можеш сказати з цього приводу? Чи це є так насправді? - Ну ні, з цим питанням слід звертатись до того, хто його так сформулював. Для мене особисто праця режисера і тут, і там була й залишається актом творчим, приватним і серйозним. Про який "конвейєр" може бути мова?.. - Ти не ставив в Україні довгих сім років. Але тут пам'ятають твої роботи. І не лише знамениту "Оргію" за Лесею Українкою в Театрі юного глядача на Липках, і "Дім Бернарди Альби", і "Коломбіна, П`єро та Арлекін" (за останню з перелічених постановок А.Крітенко був удостоєний найвищої театральної відзнаки Києва - Золотої пекторалі, - прим. редакції), але й іще раніші. Наприклад, учора, в неділю, телеканал "Гравіс" показував у запису спектакль "Дві Баби Яги" - одну з ранніх твоїх робіт. Така ось приємна випадковість... На жаль, відпустка - річ скороминуща, за кілька днів ти повернешся до Штутґарта - і... - 10 вересня в штутґартському Театергаузі в мене вже репетиція, й одразу за нею - кілька спектаклів. Я маю роль у мюзиклі "I want to hold your handle" - це парафраз назви відомої бітлівської пісні. Я граю Франца Йозефа Штрауса, міністра землі Баварія, пригадуєш, був такий "яструб холодної війни". За дією я танцюю, співаю. І ще я зайнятий в спектаклі "Dirty dishes" - "Брудний посуд" - в сумній історії про росіянина, який нелеґально працює в піцерії і в кінці вистави гине. Але взагалі для мене акторська праця - це все-таки передусім здобування засобів до існування. Зі значно більшим задоволенням я займаюся режисурою. І невдовзі, з 5 жовтня починаю репетиції "Брехуна(нів)" у Люксембурзі. Там, у тій державі, теж наявна ситуація багатомовності, й мені це дуже цікаво. Там навіть не дві мови, а три - німецька, французька і люксембурзька. Власне, як у тексті п`єси - українська, російська і польська. - А в Німеччині такого немає? - Німеччина також багатомовна - за рахунок діалектів. Німець з північних земель не завжди зрозуміє уродженця Баварії, Швабії. Але ж проблема, як говориться в нашій виставі, не в мові, а в "стінці" між людьми. - І ти берешся долати, руйнувати цю "стінку"? - Якоюсь мірою так. Ось ти згадав про 7 років інтервалу. Але за цей час я приїздив в Україну дуже часто, двічі - на театральний фестиваль "Березілля" зі своїми постановками. А тут зараз, сьогодні я ставлю не в абиякому театрі, а в театрі на лівому березі, де 16 років тому здійснив "Дві Баби Яги".
Є люди, які у відпустці займаються всякими екстремальними видами спорту - сноубордом, парашутними стрибками, чимось подібним. Мій екстремальний вид спорту - постановка твоєї п'єси в київському театрі під час відпустки. - А що кажуть з цього приводу актори? - І в них зараз відпустки, а вони приходять щодня на репетиції, працюють, викладаються. І ми разом творимо спектакль, який я - без жартів - присвячую 10-літтю Незалежності. Саме зараз, у ці дні відбувається Всесвітній форум українців, я випадково дивився трансляцію по ТБ, і там з трибуни пролунали слова про те, що "всі ми родом із села", що українці - сіль ська нація. Я не зовсім з цим згоден. Народився я тут, у Києві, на Подолі, зростав на Воскресенці й у центрі міста, бо більшість часу проводив з батьками, які обоє працювали в театрах. Тут, у Києві, на лівому березі мешкає мій брат Юрій. І я вважаю себе все-таки представником міської культури. І такої урбаністичної культури в Україні чимало. - Там, на форумі, часто лунав відомий слоган "Нашого цвіту - по всьому світу". Ми робимо виставу про українців у Польщі - "людей з базару", нелеґалів, серед яких і східняки, і западенці. Ти це маєш на увазі, коли кажеш про присвяту вистави 10-літтю Незалежності? - Уявляю, якби у Німеччині відбувся з`їзд німців усього світу... Думаю, світова громадськість не поставилась би до цього факту дуже прихильно. Хоча в нас, звісно, інша ситуація... Може, я випав з внутрішньоукраїнського життя за ці 7 років - але чогось я не розумію... Хоча, якщо люди збираються, значить, їм це потрібно. - Київ - місто, в якому ти народився, виріс. Тут живуть твої друзі, рідні, твій брат. Що для тебе - Київ? Батьківщина? Чи лише місто з кількома театрами, в яких можна працювати? - Я не хочу кокетувати, скажу лише, що для мене Київ - це Київ, це місто, до якого я завжди зможу повернутися. І це не є "мала батьківщина", вона не мала, тут мешкає кілька мільйонів. Але за ті кілька тижнів, що я тут перебуваю, я лише один раз був на Хрещатику. Решту часу я проводжу в Гідропарку і в театрі. Ці два місця так близько одне від одного. - І яке враження від Хрещатика, від реконструкції центру? - Складне. Я ж пам'ятаю майдан Незалежності іще площею Калініна, ще коли на неї заїздили тролейбуси. Пам'ятаю, як з неї робили площу Жовтневої революції. Часом виникає враження, неначе в Києві хтось поступово ґумкою стирає моє дитинство. А Гідропарк не змінився. Ну подивись - ось зараз прибрати звідси всі ці ятки, прилавки - і буде все, як і багато років тому... - Мені ж розповідав твій брат Юрко, що ваш тато Юрій Григорович народився у Києві на острові, тільки не в Гідропарку, а на Трухановому. - Так, там було тоді поселення, якийсь район київський. І доки батько був живий, він кожної осені, в якусь із неділь, у вересні, здається, ходив на їхні щорічні зустрічі. Часто і я ходив з ним на ті зустрічі "остров'ян"... - Отож, Андрій Крітенко - громадянин Гідропарку, Труханового острова, громадянин Києва і Штутґарта, громадянин Європи. Ти, наскільки мені відомо, зумисне не приймаєш німецького громадянства, залишаючись українцем, який лише живе й працює в Штутґарті? - Наскільки мені відомо, в Європі є дуже небагато держав - три чи чотири, які в своїх конституціях не допускають подвійного чи потрійного громадянства. Україна й Німеччина - в їх числі. Я, мабуть, почекаю, доки ситуація зміниться... У Штутґарті я працюю в театрі, віднедавна викладаю у Вищій театральній школі. Дружина Наталя теж працює театральним художником. На сцену виходить мій дванадцятилітній син Мирон. - Наскільки мені відомо, Мирон досить давно пробує себе в театрі... - Так, на сцені він практично з п'яти років. І мого втручання, мого впливу в цьому майже не було. Він сам мусив захотіти. Його дідусь, мій тато, був дійсно добрим актором, і я сподіваюсь, що коли на дітях природа трохи відпочиває, то на онуках талант повертається у повну силу. - Дивно це чути. І ти, і твій брат Юрко - успішні, зреалізовані митці... - Так, але я все ж сподіваюся, що син досягне більшого. Все-таки я там, у німецькому театрі, попри свою добру освіту й підготовку (а наш Київський театральний інститут таки дає доволі високий рівень), я там залишаюся постаттю екзотичною. Мій акцент ніколи не щезне. Хоча у нас, в Театергауз Штутґарт трупа на дві третини складається з іноземців: турки, італійці, серби... Та й населення Штутґарта різноманітне в етнічному плані. Але Мирон вже розмовляє німецькою без акценту і академічною "гох-дойч", і швабським діалектом. Тож Штутґарт став для мене домом, може, й на триваліший час. Але я завжди пам'ятаю про Київ. І я повертаюся... |
5 вересня цього року в Київському театрі драми і комедії на лівому березі відбулась прем`єра. П`єсу Олександра Ірванця "Брехун(и)" поставив Андрій Крітенко. Вже сім років мешкає він у німецькому місті Штутґарті, працює в театрі, грає у спектаклях і ставить їх. Цю постановку Крітенко здійснив за рекордно короткий термін - протягом місяця, пожертвувавши задля цієї мети власною відпусткою. Півроку тому режисер поставив цей самий твір у Німеччині, в Мистецькій Академії Шльос Солітюд. 
