Дискурс Леся Курбаса на межі тисячолітьІрина Губаренко
В історії культури кожного народу існує кілька видатних осіб, на які так чи інакше зорієнтовано весь культурологічний простір. Вони або найповніше відбивають потреби й проблеми свого часу, або випереджають його, структуруючи просторово-часовий континуум даної культури. Для української історії ХХ сторіччя такою постаттю є Лесь Курбас - режисер, актор, театральний діяч, представник українського модерну, що у повній мірі розділив трагічну долю свого покоління. І, без сумніву, знаменно, що історія української культури ХХ1 сторіччя починається із звернення до його теоретичної спадщини. У київському видавництві Соломії Павличко "Основи" виходить книга "Лесь Курбас. Філософія театру", до якої включено практично всі знайдені до цього часу документи, лекції, щоденники, протоколи і виступи у пресі театрального Майстра1. Доля Курбаса унікальна навіть в аспекті окремої доби. Унікальним є і вплив його постаті на майбутнє. Його ім'я співвідноситься з трьома етапами українського відродження: розстріляного на початку 30-х, частково реабілітованого під час "відлиги" 60-х, відтвореного у нових вимірах наприкінці 80-х - у 90-ті роки століття, яке щойно минуло. На кожному з цих етапів особистість і творчість Курбаса входила у контекст часу, зіставлялася з нагальними потребами суспільства. Такого роду процеси закономірні для кожного соціуму. Невідворотна деформація стартового змісту, яка у таких випадках виникає, відбувається значною мірою підсвідомо і відбиває змінні риси самого історичного контексту. Завдяки зусиллям відомого театрознавця Миколи Лабінського, який багато років займається збиранням, збереженням, підготовкою до друку курбасівської спадщини, сьогодні стають нам доступними у найповнішому обсязі найрізноманітніші тексти, що належать самому Курбасу і пов'язані з його діяльністю. Вихід у світ у видавництві "Основи" нової, підготовленої на вищому якісному і науковому рівні книжки ніби відкриває по-новому неповторний образ видатного режисера. Хіба не актуально й зараз звучать такі його слова: "Українці розвиваються сьогодні в націю в модерному розумінні слова, і ту саму тенденцію переслідує український театр. Роздерти рамку провінціалізму, нав'язати до головних течій світу - це наше завдання. Театр стоїть на передовій позиції духовного життя, він є найпершим засобом агітації і пропаганди, він найкраще впливає на маси, - звідси також та настирливість, що її закидають нашому театрові. Мети, однак, досягнено"2. Суворий безкомпромісний практик ("Халтура - це мистецьке хуліганство, вона заражає глядачів розбещеністю, розхлябаністю..."), який не визнавав жодних "спущених згори" авторитетів і при цьому реально оцінював місце створеного ним "Березоля" у загально-театральному процесі ("...ми, без сумніву, той чинник на Україні, який піднімає культуру театру"), - це Лесь Курбас середини 20-х років. Прекрасний актор і режисер, митець-інтелектуал, що створив оригінальну режисерську систему і разом з тим ставив театральне мистецтво у жорсткі рамки самообмежень ("Березіль" перший стягнув мистецтво з п'єдесталу святої недоторканності, перший поставив питання про те, що соціально-політичні наслідки роботи, ефект роботи мистецтва є тим мірилом, яке визначає його роботу, яке визначає його мистецтво"), - це також Курбас.3 Ми не так далеко відійшли від часів, коли кожна ідеологічна невідповідність у світосприйнятті великого митця пояснювалася суперечливістю його характеру й поглядів. З такої точки зору тексти Курбаса можуть здивувати не своєю нібито суперечливістю, а, навпаки, стрункістю й послідовністю громадянських і художніх позицій автора. Вимальовується досить несподіваний образ українського інтеліґента, людини мистецтва, що прийняла режим більшовиків не заради користі, не через притаманну ґеніям політичну наївність, а з внутрішнього переконання, навіть відповідно до виплеканих замолоду чисто художніх принципів. Отже, проблема "перетворення" Леся Курбаса у "хронічного революціонера" (так він називав і сам себе, і своїх березільців) є невід'ємною від курбасівського дискурсу сьогодні. Не викликає сумнівів, що об'єктивну оцінку дасть митцю і його часу лише історія. Ми ще досить близько стоїмо до Курбаса, ще не перестали бути упереджено зацікавленими всім, що він робив і до чого прагнув. Тому здається трохи передчасною спроба остаточно розставити всі крапки над "і", використовуючи ціннісні історичні важелі. А саме так коментує спадок Курбаса і його постать редактор книги М.Москаленко у своїй дуже цікавій, хоча й безумовно дискусійній післямові "Трагедія Курбаса". Говорити про творчу трагедію генія, скутого режимом, про непоправну помилку прийняття більшовицької доктрини, про не здійснену можливість опинитися у рядах емігрантів - чи не є це до певної міри фарисейство? Наголошуючи на тому, що влада гнітила митця й нищила його творчу ініціативу, слід було б пам'ятати, що більшість "класичних" березільських вистав Курбас поставив саме за радянської влади. Адже йому не випало на долю жити в іншу епоху і в іншій країні. Що ж стосується ідеологічних переконань режисера, в яких звинувачує його шановний редактор, то у цьому питанні хотілося б об'єктивніше розібратися, відкинувши політику й політичні арґументи. М.Москаленко слушно наголошує, що соціальний переворот у Росії був багато в чому підготовлений передовими колами інтеліґенції, сформованої ще у знаменні 60-ті роки Х1Х сторіччя. Міф про "визвольну роль пролетаріату" та його елітарність як класу протримався у людській свідомості більш як сто років і охопив не лише простір Російської імперії, але й всю Європу. Фрідріх Ніцше, якого при певному дискурсійному розвороті можна вважати "батьком доктрини Надлюдини", хоча й не захоплювався пролетарськими ідеями, однак став внутрішнім орієнтиром для кількох поколінь і революціонерів, і діячів культури різних політичних поглядів. Таким чином сформувалися дві перехресні тенденції: передчуття майбутніх перемін (і як відтінююче песимістичне - чекання кінця світу), і водночас впевненість у необхідності появи месії, який ці зміни якщо не здійснить, то очолить шлях до них. У віддалені історичні періоди образ Месії традиційно персоніфікувався у надлюдську постать і підіймався до надземних божественних вимірів. На початку ХХ сторіччя на месіанську роль став претендувати вже цілий клас. Таким чином, ланцюг "Боголюдина - Надлюдина - Надклас", що сформувався впродовж двох останніх тисячоліть, сприяв структуруванню чи не всього соціально-духовного простору людства. Той факт, що невдала спроба побудови земного раю відбулася саме в Росії, став наслідком її власних месіанських прагнень. Економічно й політично втягнуті у цю смертельну гру підлеглі нації і народи, на які здавна поширювались безмірні імперські амбіції. Залишається відповісти на питання, чому і як передова частина української інтеліґенції, зорієнтована на Європу (до таких належав і Лесь Курбас), виявилася зараженою "пролетарською бацилою". Чи не було це результатом впливу більшовицької доктрини створення нової людини? Адже мрії про докорінне "перетворення" зіпсованої цивілізацією і панівним ладом людини не були чужі театральному режисерові Лесю Курбасу, який вважав дійовим знаряддям перебудови людської психіки саме театр. Звернімося до його власного свідчення з цього приводу: "Театр взагалі має бути таким, яким суспільство має бути завтра. На цьому ґрунті ми й будуємо нашу роботу. "Березолю" дуже й дуже по дорозі з комсомолом, бо комсомол і являє собою це "завтра" нашого суспільства. Театр мусить бути завжди, до певної міри, попереду життя своєю зв'язаністю, правліннями й спрямованістю..."4 Не варто підозрювати Майстра у нещирості, хоча цитований уривок датований 1928 роком і розрахований на масового читача. А ось запис із щоденника 1920 року: "Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первоформи - релігійного акту. Воно все-таки по суті - акт релігійний. (...) Воно - могутній засіб перетворення грубого в тонке, підняття в вищі сфери, перетворення матерії. Тоді справді театр - храм, і повинен бути чистим і тихим, хоч усякі будуть молитви в ньому".5 При зіставленні цих двох текстів ніби відкривається потаємне, що дозволяє зрозуміти справжні наміри митця: переробити грубе у тонке, зронити у темну свідомість світло, перетворити психологічний простір людської маси, користуючись зміною внутрішніх ритмічних структур, внести у перевтомлену масову свідомість ідею Всеєдності. Вірний віянням свого часу, Курбас хоче змінити не одного, а багатьох, тим більше, що й у генетичному коді онука священика була закладена потреба нагодувати кількома хлібами духовної їжі цілий натовп. Що це було - велика утопія, чи, навпаки, геніальне передбачення безмежних можливостей людини-творця? Людство шукало і продовжує шукати відповідь на таке питання. "Кожному дається по вірі його", - тільки ця істина залишається незаперечною впродовж віків шукань, сумнівів, надії. Після передчасної загибелі Курбаса вже минуло майже стільки ж років, скільки проіснував ленінський експеримент побудови соціалізму в окремо взятій країні і сама ця країна-монстр. Наше суспільство тепер знову і в нових умовах переживає надзвичайні соціальні, державні, культурні злами й перетворення. Поява книги "Лесь Курбас. Філософія театру" видається подією на диво своєчасною. Видання виконано на високому науковому й поліграфічному рівні. Тексти (на відміну від попередніх публікацій певної їх частини у книжках, які також упорядковував і готував до видання Микола Лабінський) друкуються без скорочень, з точними посиланнями і вичерпними, хоча й нечисленними коментарями. Все це зробить книгу необхідною не лише для дослідників творчості великого українського режисера, для істориків театру, а й для практиків театральної справи всіх поколінь і спеціальностей. Дискурс Леся Курбаса наповнюється новими змістами у наш динамічний рухливий час. По-своєму коментуючи його долю, театральна Україна вирішує сьогодні, який Курбас їй потрібен. Слово Майстра, з яким він звертається до нас зі сторінок книги, дасть поштовх для нових роздумів. Що з його теоретичної спадщини стане визначальним для сучасного театрального процесу? Чи дістане змогу повторити слідом за ним на відстані століття: "Театр стоїть на передовій позиції духовного життя... Мети ... досягнено"6 . 1 Лесь Курбас. Філософія театру. Упорядник Микола Лабінський. - Київ, видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001. 2 Лесь Курбас. Філософія театру, с. 664 3 Там же, с.702, 342 4 С. 713 5 С. 51 6 С.664 |
"Це відрізано. Цього не було. Хоч цілком можливо, що я ще туди повернусь. Але в іншій якості." Лесь Курбас.