"Міттельфест-2001" - острів діалога
Буш дзвонить президентові Чорногорії і каже: "Я знайшов нарешті ваш телефон, але не можу знайти вашої країни на географічній карті". Це з анекдота.
Ідея фестивалю "Міттельфест 2001": у маленькому італійському містечку збираються митці європейських країн, великих і малих, більш відомих і менш відомих, щоб продемонструвати, які ми всі в Європі близькі, незалежно від кордонів, і які схожі між собою. У межах фестивалю в реставрованому центрі Св.Франциска відбувся симпозіум "Десять років у напрямку до Нової Європи". Петер Гандке стверджував, що "Міттельеуропа", Центральна Європа, є "поняттям метеорологічним". "Міттельфест" доводить, що існує інша Центральна Європа, - не як "метеорологічна концепція" і не як простір конфліктів, а як культурний простір, єдиний у своїй багатоманітності. "Міттельфест" - terra franca нової європейської культури. (...) Режисер Тадеуш Брадецький підготував постановку "Мікродрами", в якій брали участь різні автори, зокрема Ярослав Верещак з його мікродрамою "Проба: С.Б." Мікродрами - це, за словами режисера Ненада Прокича, - твори про макропроблеми, але мікродрами - війни, трагедії, пошук і побудова свободи - продемонстрували інтелектуальну єдність Європи. Верещак: "Театральна ситуація в Україні ще складніша, ніж те, що ми бачимо в мікродрамах. Насамперед тому, що Радянський Союз, винищуючи нашу незалежність, знищив також заодно наших драматургів та режисерів. Нині, коли минезалежність утверджуємо, знову змушені зіткнутися з невідомими силами, які перешкоджають відродженню українського театру. Але ми просуваємося вперед, і "Міттельфест" дає нам шанс набути видимості". "Міттельфест", за словами одного з організаторів (Мімма Чалліна), це "острів діалога". На цьому острові мистецтво виявляє себе як протагоніст, свідок і суддя драматичних проблем Нової Європи, - як Східної, так і Західної, працюючи в ім'я тієї і справді нової Європи, що має стати великим "островом діалога"... З італійської переклала Оксана Пахльовська Редакція звернулася до Голови Правління Гільдії драматургів України Ярослава Верещака з проханням розповісти про цей фестиваль. Розмову вів Володимир Сердюк - Пане Ярославе, 20 - 29 липня цього року в Північній Італії, в місті Чівідале, відбулося незвичне і для українських митців маловідоме театральне свято - Міттельфест, театральний фестиваль країн Центральної Європи. Цього разу на ньому було 19 країн, і, завдяки Гільдії драматургів, а також вашій п'єсі "Проба: С.Б. ("Степан Бандера"), вперше Україна стала повноправним учасником цього міжнародного фестивалю. - Міттельфест, - а цього року він був ювілейним, десятим, - відрізняється від інших театральних форумів тим, що кожного разу має якусь свою незвичну родзинку. Цьогорічною родзинкою були мікродрами, чи то уривки з сучасних п'єс кожної країни-учасниці, чи написані спеціально, розіграні італійськими акторами. Ця своєрідна вистава на 19 дій (чи картин) була показана спочатку в закритому приміщенні, тому що надворі 20 липня йшов дощ, а відтак повторена 21-го на відкритих майданчиках дивовижного міста Чівідале...
Другою родзинкою Міттельфесту стало прибуття з Чехії чоловічого хору, який мав дещо незвичну місію. Для участі у фестивалі від Чехії був запрошений Вацлав Гавел, він теж мав подати якийсь свій твір. Та президент не встиг підготувати п'єсу, натомість написав слова урочистого хоралу, і співаки виконували його потім під час показу мікродрам як окремий номер чи своєрідну мікродраму. І надалі мало не перед кожною специфічною акцією, співаючи одну чи дві пісні, хор цей надавав окраси фестивальним будням. - А як виглядала загальна програма фестивалю? - Звичайно, на Міттельфесті, як і на всіх театральних форумах, були показані творчі доробки як італійських митців, так і найкращі вистави деяких європейських країн, і зокрема: "Шагал... Шагал" (Вітебський академічний театр ім.Якуба Коласа). Однак найбільше нас цікавили, звичайно ж, "Мікродрами". Адже всі дев'ятнадцять країн Центральної Європи були представлені тут: скетчі, інтермедії, монологи (чи мономікродрами) і, врешті, уривки з ориґінальних сучасних п'єс, які, як уже згадувалося, розігрувалися італійськими акторами. Вимоги до всіх мікродрам були спільні: актуальність, гостроконфліктні ситуації, ескізні замальовки національних характерів і "вельми бажано" - трошки гумору. На фестиваль були запрошені драматурги: Ісмаїл Кадаре(Албанія), Ґеорг Таборі (Австрія), Олексій Дударєв (Білорусь), Алмір Імсіревеч (Боснія і Герцоґовина), Елін Рахнев (Болгарія), Вацлав Гавел (Республіка Чехія), Слободан Шнайдер (Хорватія), Клаудіо Маґріс (Італія), Едуардо Ерба (Італія), Жаніна Мірчевська (Македонія), Думітру Круду (Молдова), Артур Ґрабовський (Польща), Мірча Картареску (Румунія), Вільям Клімачек (Словаччина), Матіяш Бергер та Іван Петернелі (Словенія), Ярослав Верещак (Україна), Петер Ештергазі та Арпадь Гьонц (Угорщина), Біляна Срблянович (Югославія), Лоренцо Віґнадо (Італія, область Фріулі).
- Від кого ви отримали запрошення на фестиваль? - Ви, пане Володимире, як один з фундаторів Гільдії драматургів України добре знаєте: ми раніше і гадки не мали про існування подібного фестивалю. Можливо, в минулому якісь наші офіційні організації й отримували відповідні запрошення, та до нас вони ніколи не доходили. І якби не приватні зв'язки (Лариса Гненна, Київ, СТД України - Олена Опоркова, Москва, продюсерське агентство - Верещак, Гільдія драматургів) не було б і знаменитого міттельфестівського плаката: Україна в оточенні європейських країн. - Дякую за "фундатора", але перед вашою поїздкою до Італії я був у відрядженні, отже, потрібною інформацією практично не володію. А тому дещо підступне запитання: чому саме ваша п'єса була відібрана?
- Спочатку Опоркова попросила мене посприяти відбору такої п'єси, яка б відповідала вимогам фестивалю. Я не подумав про свої п'єси, бо не люблю "вставних номерів" і завжди прагну так зцементувати матеріал, щоб неможливо було вирвати з нього якийсь самостійний фраґмент. Тому пропонував різні п'єси молодих авторів. Але з різних причин наші пропозиції не задовольняли організаторів фестивалю. І тут я цілком випадково згадав про один з варіантів "Проби: С.Б.", де є кілька діалогів, з яких ніби можна щось скомпонувати. Прочитав їх по телефону Опорковій, Олена - теж по телефону - італійцям - ОК! Часу практично вже не було, і така авантюра стала можливою лише завдяки існуванню електронної пошти. - А хто робив переклад? - Самі італійці. А ставив мою "мікродраму" польський режисер з Краківського Старого театру Тадеуш Брадецький. - Гарна інформація для роздумів: фраґменти п'єси про Бандеру італійською мовою у постановці польського режисера... - В моїй "мікродрамі" є певні гумористичні "екивоки" у бік поляків, німців, татар і, звичайно ж, москалів. Потім у Чівідале на підсумковій конференції я висловив офіційну подяку "затятій москалисі" Олені Опорковій за те, що Україна стала повноправним учасником цього непересічного міжнародного форуму. - Пане Ярославе, а от який висновок, яка найперша думка напрошується після перегляду всіх дев'ятнадцяти мікродрам? - Думка проста і навдивовижу чітка, вона виникла в мене десь на четвертій чи п'ятій мікродрамі і надалі тільки міцніла. Може, завдяки бурхливому розвитку інформаційного поля, більшість європейців усвідомила: планета Земля надто маленька для будь-яких конфліктів - класових, расових, міжнаціональних... Безумовно, дух фестивального братства не завжди адекватний міжнаціональним та міждержавним стосункам. Але те, що дух цей є предтечею не такої вже й далекої єдності і співдружності в нашому європейському домі, - безумовно. - А з професійного, суто драматургічного боку, який вигляд ми маємо на загальноєвропейському тлі? - Володю, давайте я зараз процитую по пам'яті те, про що не раз вже писав, а саме рецензію всесвітньознаного Лондонського видавництва "Minerva-pres" на вашу п'єсу "М": "Ми були щиро заінтриґовані абсурдистською драмою пера Володимира Сердюка. У традиціях Самуеля Беккета та Бертольта Брехта він створив естетику, що одночасно хвилює, провокує та зачудовує своїм баченням людства..," Пристойний вигляд маємо, колего, як в очах видавців, так і... на фестивалях. Дасть Бог, закінчиться чорна смуга в житті сучасного українського театру, то й, врешті, наші читачі стануть нашими глядачами - а це, погодьтеся, будуть судді куди серйозніші за поблажливих італійців. Як би там не було, а на тій же підсумковій конференції я розповів про нашу Гільдію, про Всеукраїнський конкурс "Віримо" на кращий драматургічний твір, який ми проводимо серед школярів та студентства, про молоду українську драматургію, подарував організаторам фестивалю добірку перекладених вами анотацій і завершив свій виступ буквально так: "Я уповноважений своїми колегами-драматургами заявити, що ми, на відміну від економістів, не вважаємо себе бідними родичами Європи і, демонструючи оцю добірку анотацій наших п'єс англійською мовою, пропонуємо започаткувати всеєвропейське періодичне видання анотацій кращих п'єс". - Цікаво, як сприйняли глядачі вашу парадоксальну "мікродраму", чи зрозуміли закладену в ній незвичну, сказати б. абсурдну ситуацію нашого сьогодення? - Щиро кажучи, я не сподівався, що уривок зі "Степана Бандери" викличе такий інтерес у глядачів і, особливо, у критиків. У кулуарних розмовах, а пізніше на прес-конференціях весь час були конкретні запитання: як склалася доля цієї п'єси, у скількох українських театрах вона йде, яке місце займає Степан Бандера в теперішньому нашому суспільстві. Зізнаюсь, мої відповіді не завжди були вичерпні і щирі. Та й як можна в короткій відповіді розповісти про ганебну - іншого слова не знайду - ситуацію, яка склалася між українською державою і її духовним дітищем - театром? Що в свою чергу породило цілковиту абсурдність стосунків театру з сучасною українською драматургією. Чи як, приміром, розповісти представникам монолітних європейських націй про категоричне небажання певної частини українців визнати незаперечні заслуги Організації українських націоналістів і, зокрема, Степана Бандери у творенні незалежної української держави? Може, це й справді фатальний образ нашої нації, який створив режисер Тадеуш Брадецький у сценічному втіленні "Проби: С.Б.": один з персонажів виносить макет золотоверхого собору, а другий - скульптурку Леніна з заклично піднятою рукою. А між собором і Леніним натягнуто мотузку, на якій висить дитячий одяг на прищепках - символ майбутньої України. - Я встиг переглянути англомовну програмку фестивалю і бачу, "Мікродрами" заплановано показати третій раз... - Так, це, мабуть, третя родзинка Міттельфесту: у листопаді цього року планується показати "Мікродрами" на зустрічі президентів центральноєвропейських країн... Як на мене, то організатори фестивалю таким чином підкреслили основне кредо цивілізованого сьогодення: шлях до Європейського Дому, панове, лежить аж ніяк не через дикунський "залишковий принцип" фінансування культури. І на завершення замальовки з "фестивальної натури". Я приїхав до Чівідале трохи раніше, ніхто мене не зустрічав, і я собі пішов блукати ранішніми вуличками цього чарівного містечка. Аж раптом переді мною відкрився затишний майданчик з підмостками і стільцями для глядачів, а напроти, на весь торець п'ятиповерхового дому - величезний плакат дивовижних кольорів: довільно розміщені країни центральної Європи. Чи не найбільша серед них червона, така, як колись малювали Радянський Союз. Я б не відразу здогадався, що це ми, наша держава, якби метрові літери не твердили: : Ucraina. |
Уривки зі статті Ніко Нанні "Чівідале: Мала батьківщина Нового Світу" 
