Професійна помста

Леся Ганжа

Нову виставу Юрія Одинокого в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра "Глядачі на спектакль не допускаються!" мені пощастило побачити саме в такій інтимній обстановці, коли глядачів - у вузько термінологічному значенні слова "людей, які купують квитки, аби подивитися спектакль" - і справді не було.

У залі сиділи актори, зайняті в другому складі, кілька журналістів, режисер Одинокий, що вів генеральну репетицію п`єси Майкла Фрейна "Галас за сценою" (у російському перекладі Михайла Рощина "Театр", а в сценічній редакції Юрія Одинокого "Глядачі на спектакль не допускаються!"), і режисер Лойд Даллас (актор Лев Сомов), що давав останні передпрем'єрні вказівки артистам, котрі репетирували п'єсу, написану якимсь Робіном Хаузманґером (прізвище автора дослівно перекладається як "продавець будинків", а події його п'єси розгортаються навколо казусу, що стався між спритним продавцем будинків і його не менш спритними клієнтами).

П`єса дотепна. Спочатку видовище розгортається як шоу акторських ґеґів й іронічних "приколів" з приводу умовностей богемних взаємин персонажів - награш героїв п'єси в житті викликає не менший сміх у залі, ніж награш на бутафорській сцені. До істеричного реготу акторів-глядачів доводили не тільки розігрувані випадки екстремальних акторських ситуацій (уявіть себе актором, який повинен відповісти на телефонний дзвінок: телефон дзвонить, ви знімаєте трубку, але... телефон не перестає дзвонити), а й цілком упізнавані сценки з театрального побуту: режисер за кілька годин до прем'єри хапається за серце і з трагізмом якнайменше Бога, що уздрів недосконалість сотвореного ним світу, прорікає: "Це провал!" і падає на землю, щоб до нього тут-таки підскочили дівчатка-щебетушки (від 20 до 50 років) і наперебій запевняли його у вродженій ґеніальності.

Проте помалу за картонністю богемних повадок проступають складні взаємини персонажів із невдалими творчими й людськими долями, що, попри власні життєві негаразди, вимушені зображати на сцені божевільні пристрасті безголових ідіотиків у неправдоподібних і пустих комедіях з неодмінним ґенітальним гумором, роздяганнями й зляганнями. Власне, у таких самих розважальних виставах, яких так багато з'явилося останнім часом і в репертуарі нашого театру взагалі, і в афіші лівобережців зокрема, виставах, про які кажуть, що глядач голосує за них своїм гаманцем. От за це Юрій Одинокий і підніс глядачеві солодку піґулку "Глядачі на спектакль не допускаються!". Солодку, бо у ній так само наявний весь джентльменській набір комерційного театру: напівоголені дівчата, качання по сцені переплетених тіл у пориві невгасимої пристрасті, чоловіки-актори, що розмовляють педерастичними голосами...

Чомусь, коли актори, які грають поганих акторів,- надзвичайно переконлив. У "Глядачах..." цей закон спрацьовує на сто відсотків. Пласка картинка раптом поглиблюється, оголюючи за невиба-гливим комедійним сюжетом не тільки закладену в п'єсі драму персонажів, а й, завдяки точному режисерському попаданню Одинокого, - творчу драму самих виконавців, акторський вік котрих минає в розігруванні одноманітних ролей у вульґарних постановках (от хоча б сценічна доля актриси Дарини Лободи, яка виконує у виставі роль акторки Брук: завдяки зовнішнім даним Лободі, як і її героїні, доводиться весь час грати на статевій чакрі - роздягатися до трусів, розгублено кліпати очима й любострасно облизуватися - ці прийоми стали неодмінними атрибутами кожної її ролі, так що навіть важко уявити актрису поза амплуа). "Глядачі на спектакль не допускаються!" - акторська помста і глядачеві, який обирає порно, і режисерові Лойду, який вважає, що грати на сцені треба просто "трах-трах-трах", і самим собі, за усі зіграні "трах-трах-трах".

Юрію Одинокому вдалося дати акторам можливість висловитися. Але висловитися у рамках типової розважальної вистави, не позбавляючи постановки надії на касовий успіх. Це важливо, тому що, попри усі чистоплюйські амбіції, вистава починається з лампочок. У буквальному розумінні. На початку "Глядачів..." на сцені з'являється актриса і за легким помахом її руки загоряються десятки лампочок, що освітлюють убогі декорації акторської трупи Лойда, зелені насадження з дешевого пластику та пластмасові тарілки, що покликані "зі грати роль" розкішної обстановки англійських аристократів. І от: актриса рукою махнула, а лампочки... не загорілися. Точніше, загорілися, але не всі. "Замініть, будь ласка, лампочки!" - вимагає Одинокий і чує у відповідь: "Лампочок не дам. У мене залишилося тільки дві штуки - на прем'єру". І всі, хто у залі, це теж чують, і ніхто не дивується.

Повернутись до змісту