Ситуація постмодернізму в УкраїніКруглий стіл
Лариса Брюховецька: Не треба бути фахівцем в галузі мистецьких напрямів, щоб розуміти, що наше мистецтво, ширше - культура, світогляд - набуває нової якості, зрештою, зрозуміти, що проблема ситуації постмодернізму в Україні є досить актуальною. Очевидно, за браком часу ми не зможемо розглянути це явище у його практичному вираженні, але, принаймні, торкнемося якихось його засадничих інтенцій. На мою думку постмодернізм - це вияв капітуляції інтелектуалів перед тотальністю ЗМІ та масової культури. І тут, хоч як не прикро це визнавати, першопоштовхом став кінематограф, який спонукав до виникнення телебачення, а обидва вони є засобом потужного впливу на людську свідомість. Впливу як позитивного, так і негативного, залежно в чиїх рукає є цей засіб. На це звернули увагу не сьогодні. 1961 року засновник французької школи фільмології Коан-Сеа у книзі "Проблеми кіно й зорової інформації" з приводу тотального вторгнення мас-медіа писав: "Соціологічна й економічна тиранія цих дій, що ніби прирікають маси на вульґаризацію та безкультурність, одночасно можуть затопити еліту, яка береже культурні цінності". Проблема ця в Україні постала з усією гостротою, і є потреба інтелектуалам зосередитись на цьому. Оксана Пахльовська: Український постмодернізм як клонування без правил
Впродовж останніх років в Україні феномен постмодернізму і навіть сам термін стали об`єктами різномасштабних теоретичних спекуляцій, імпульсом і причиною вже не лише суто літературних і мистецьких, а й суспільних істерій. Іманентна для нашої культурної ситуації законсервованість та інерційність "локалізувала" феномен постмодернізму, адаптувала глобальне явище до національних потреб, презентувала запозичені ззовні стереотипи як місцеві нововідкриття. А результат лише той, що подібні хаотичні й несамостійні проекції значною мірою дезорієнтували, - якщо не спотворили, -саму "локальну" перспективу, культивуючи і кодифікуючи її всього лише як "неоколоніальний" простір. Для ґрунтовної дискусії про український постмодернізм був би необхідний бодай побіжний екскурс у ґенеалогію явища постмодернізму у світовій культурі. Обмежений обсяг цього виступу не дає змоги зробити такий екскурс. Тож дозволю собі лише окреслити український інваріант даного явища кількома тезами, - з надією, що за рік чи два ми підготуємо міжнародний симпозіум з проблем постмодернізму в європейській, ширше - західній та слов`янській і зокрема українській культурах. Такий симпозіум (чи комплексне дослідження) уявляється як один з необхідних кроків до аналітичного переосмислення реалій сучасної України в нових геокультурних контекстах. Власне кажучи, вже сама постановка питання про постмодернізм у західній, слов'янській і зокрема українській культурах є однією з ключових методологічних проблем інтерпретації явища постмодернізму в Україні. Теоретичні суперечки про постмодернізм на українських теренах об`єднує одна спільна риса: постмодернізм трактується як певна - і неуникна - закономірність української культури як частини культури європейської, якщо і взагалі не західної, і водночас як необхідна фаза "вивільнення" української культури від ряду внутрішніх ідеологічних та естетичних стереотипів. Подібний підхід до цього явища віддзеркалює типове для сьогоднішньої української теоретичної думки некритичне сприйняття західної культури, неорганічне засвоєння її історичної динаміки, її естетичної специфіки та її, врешті, парадигматичної цілісності. І саме тому, що в процесі цього засвоєння відсутнє бачення парадигматичної цілісності, історичної динаміки та естетичної специфіки власне української культури. Відтак екзальтоване прагнення втечі від однієї сітки стереотипів до іншої перетворюється на добровільне полювання за іншою сіткою стереотипів. І часто в процесі цього полювання мисливець, сам того не помітивши, з власної волі перетворюється на здобич. Таке некритичне сприйняття Заходу та його культури - закономірний та, мабуть, і неминучий результат різкого травматичного переходу України з однієї великої Системи в іншу, цілковито протилежну. Але статус України та її культури і в одній і в іншій Системі незмінний: це статус не суб`єкта, а об`єкта впливу, тобто пасивний статус сприймаючої (щоб не вжити термін "колонізованої") сторони. Саме тому травми цього переходу такі глибокі. Тим більше, що діагнози в основному спізнені, тож і пошук протидії, як правило, неефективний. В синтезі проблема могла би бути сформульована таким чином: так званий український постмодернізм є одним з результатів незустрічі України з Європою. Інерційне і "невідфільтроване" засвоєння парадигм західної культури зумовило механічну аплікацію цих парадигм до специфіки українського культурного контексту, неселективну абсорбцію інформативних потоків, що й занурило українську критичну думку в теоретичний, методологічний та термінологічний хаос. Це не означає, що в цій критичній думці не можна відшукати теоретично зрілих розробок проблем постмодернізму. Але мова йде зараз не про індивідуальні випадки, а про загальний, сказати б, клімат проблеми, - клімат, у якому панують некеровані вербальні стихії, самовпевнена неориторика і підсвідомий культ епігонства, - тобто явища, однозначно загрозливі для перспектив української культури. Цілком самоочевидно, що явище постмодернізму не замикається в межах культури, а фактично заторкує всі форми життя постіндустріального суспільства, охоплюючи собою також політику і громадянську свідомість у цілому. Екстраполяція проблеми постмодернізму з культурного простору на інші простори самореалізації людини і суспільства не лише можлива, а й необхідна саме тому, що постмодернізм є світовідчуття, що перетворилося на світогляд. І як світогляд постмодерністська оптика, - незалежно від того, є вона органічною чи надуманою, - перенизала собою інтелектуальне життя нових поколінь доби посттоталітаризму, спричинившися до ґенераційних протистоянь і до кризових явищ не лише в культурі, а і в суспільно-політичній сфері. Отже, зупинимося коротко всього лише на трьох, але вкрай суттєвих аспектах постмодернізму: термінологія, вимір "пост" і насамкінець історична та етична свідомість культури. 1. Проблема термінології Гігантський онтологічний, а відтак і термінологічний "біг-бен" - потужний відблиск "біг-бену" соціального, технологічного, філософського, мистецького, - почався, як відомо, вже в часи модернізму. І в ту ж саму добу "класичного" модернізму народилася і полемічна до нього концепція "постмодернізму". Якщо будь-яка інша культурна доба, - чи буде це бароко, романтизм чи позитивізм, - має вивчені й "задокументовані" хронологічні, ідеологічні, естетичні та інші межі, на Заході досі тривають суперечки про історико-культурні параметри модернізму, аванґарду і постмодернізму. Неможливість чітких демаркаційних ліній в модерністській естетиці загальновизнана. Крім усього, постмодернізм має різні конотації в архітектурі, історії, літературі, кіно тощо. Вже не кажучи про національні варіанти означення явищ модерністської естетики (наприклад, певна фаза іспано-американської літератури кваліфікувалася як "постмодернізм" ще напередодні Першої світової війни). До слова, лемма "постмодерний" народилася 1880 року під пером англійця Джона Уоткінса Чепмена, який постмодерним назвав живопис, що йшов на зміну "модерному" імпресіонізму. 1917 року в книзі "Криза європейської культури" німець Рудольф Паннвіц визначив як "постмодерну людину" "Ubermesch'a" Ніцще. В 1947 році виходить "Історія (A Study of History)" Арнольда Тойнбі, завдяки якій термін "постмодерний" поширюється на всі гуманітарні науки, насамперед на філософію та соціологію. Тимчасом, як вказує італієць Ремо Чезерані, один з найвідоміших сьогодні критиків постмодерну, від початку 80-х років на Заході спостерігається експансія настільки ж імперативного, як і девальвованого поняття "пост". І йдеться не лише про теоретичні "туманності Андромеди" на кшталт "постхристичнство" і "постгуманізм", "постпозитивізм" і "постструктуралізм", "постмарксизм" і "постмаскілізм", чи ще краще - "постцивілізація". "Постмодерним" може бути "умеблювання кімнати" і "розцентрування сюжету", "телереклама" і "антителеологічна тенденція в епістеміології". Словом, природа "постмодерного" і "постмодерністського" породжує невпинну синонімічну анархію і на Заході, продиктовану парадоксальним характером явища. Пафос конструкції і екстаз руйнації, езотеризм і популізм, підлітковий нарцисизм і старечий вуайєризм, мілленарний есхатологізм і безцеремонний глум, маскульт і десакралізація, маньєризм і кітч, аванґардистські амбіції і ностальгійне ретро, - ці й інші полярності знайдемо в усіх без винятку національних варіантах постмодернізму. І саме тією мірою, якою постмодернізм як мистецьке явище є виявом перехідною доби, де єдиним абсолютом є відносність, а єдиним порядком - хаотична зміна порядків. Тому не дивно, що в мінливих кордонах безберегої і протеїчної Славії, яка, на відміну від Заходу, щойно зараз почала з'ясовувати, був у неї модернізм, а тим паче аванґард, чи не було їх, постмодернізм у теоретичному плані виріс до розмірів монструозного гібрида, в якому поєднується непоєднуване. В якому синтезуються взаємовиключні контрасти. Вчора уповільнений культурний час Сходу Європи почав текти стрімкіше, але рух його зробився непрограмований і судомний. А термінологічна диференціація і аналітичний підхід і взагалі стають неможливими, оскільки не мають опертя в загальновизнаних школах та інтерпретативних традиціях. Звідси, врешті, й крах аксіологічної піраміди у френетичних ритмах щодення: те, що було пекучою актуальністю вчора ввечері, на ранок здається плюсквамперфектом. А разом з тим під постійним тиском позірно "нового" віртуалізуються й етичні координати буття, набуваючи зручної плинності та абсолютної відносності. Певна річ, магматична природа самого явища стоїть на перешкоді остаточним дефініціям. Модерністська свідомість як така починалася з відкриття непізнаваності світу, а відтак і релятивності кожного окремого твердження. Але модернізм ще рухався в руслі просвітницької раціоналістичної філософії, яка визнавала за людським розумом здатність осягти реальність. Постмодернізм - це філософія дедалі роздрібненішого і варіативнішого світу, світу плинного і нестійкого, тобто світу, де не може бути абсолютних - і, отже, непорушних - вимірів, а відтак і неспростовних суджень. Шляхи й методи пізнання такого світу - інтуїтивні, а звідси й цілковито суб'єктивні. Увага пересувається з макроструктур на мініструктури. Кваліфікуючим елементом є не конкретна даність, а "зсув", "помилка", відхід від правила. Подібна філософія значно полегшує і концептуалізацію екзистенційних параметрів людини, де втрачає сенс усе обов'язкове і програмово структуроване. Особистість - не субстанція, а колаж, як стверджував такий "нео-прагматист", як Річард Рорті. Звідси цей дух прагматизму в постмодернізмі: якщо буття - це дитячий "паццл", гра в кольорве "лего", то основне знаряддя культури - всього лише створити комфортабельні умови Гри. А запозичена від радянської ментальності звичка до кон'юнктури та пристосуванства логічно завершує парадигму жорсткого прагматизму, що характеризує постмодерністську свідомість. Іманентно фрагментарна природа постмодернізму зумовила й фрагментарність критичного апарату явища, і насамперед у слов'янських країнах, де до всього ж термінологічним лісом пройшли дроворуби соцреалізму, не залишивши за собою жодної живої гілки. Тож легкість у вживанні терміну "постмодернізму" в українському контексті - непомильна ознака як термінологічної, так і інтерпретаційної незрілості української теоретичної думки, зосередженій на цьому питанні. І саме тому, що проблема термінології прикриває собою значно глибшу і складнішу проблему постмодернізму, а саме: проблему цивілізованого контексту постмодернізму. 2. Проблема "пост". Постмодерн і постмодернізм. Між Заходом і Сходом Європи в плані генези постмодернізму є кардинальна відмінність. На Заході постмодернізм народився як феномен "цивілізації кінця". Власне, постмодерна цивілізація Заходу постала з кінцем метафізики, з кінцем ньютонівської фізики, з кінцем мистецтва у Геґеля і кінцем Бога у Фройда, з кінцем сюжету у Мішеля Фуко і кінцем автора у Ролана Барта. Італійський дослідник Джуліо Ферроні говорить про "посмертний стан літератури" у "світі після кінця". Але саме з цього переліку форм "кінця" і постає грандіозна цивілізаційна відмінність Сходу Європи від Заходу. Схід Європи не є постмодерною цивілізацією. Сьогодні Схід Європи теж перебуває у фазі "пост", але це всього лише посткомунізм і/чи посттоталітаризм. Відтак цій, східній, частині Європи не загрожує (на жаль) "кінець ідеології" Фукіями. Врешті, й на Заході ця теза спростована. Але там, де вчора Мінськ аплодував новообраному Лукашенку, де в Грозному влади демократичної Росії керують Чечнею з палацу, обнесеного колючим дротом, де ще недавно недорозвинений клон Росії, Сербія, перетворила Балкани на концтабір, і взагалі йдеться не стільки про постмодерн, як заледве про постсередньовіччя. Тому достосування парадигми шпенглерівського "кінця" до східноєвропейської цивілізації, що перебуває на початках цього "кінця", було б риторикою, якби необережно не зачіпало підставових основ буття цієї цивілізації, що перебуває в дуже делікатній фазі трансформації з досі не надто виразними перспективами. Більш того, слід зазначити, що саме для православного Сходу Європи проблема "постіндустріального суспільства" і взагалі поки що не стоїть. Адже православний варіант християнства, з його містицизмом та ієратичною нерухомістю, на багато століть заблокував розвиток технічних і природничих наук. Коли Авіценна в Іспанії вивчав анатомію, а німецькі майстри розробляли дедалі софістикованіші годинникові механізми, людина в православній Славії ваги не мала, а час у цій Славії міцно стояв на місці. На початку 70-х Деніел Белл гарвардський соціолог, означив водорозділ між модерною і постмодерною ерою серединою ХХ століття. Йдеться, власне, про відому тезу "постіндустріального суспільства", яке прийшло на зміну буржуазній цивілізації, - тезу, що базується на менш відомій антиномії Маршалла Меклюена між галактикою Ґутенберга та галактикою електроніки. Якщо візьмемо теоретичну думку Європи навколо постмодерну 80-х років, то тут зіткнемося із специфічною проблемою, яку можливо, наша теоретична думка хворобливо переживає лише сьогодні, на початку Третього тисячоліття, а саме секторіальність теоретичного дискурсу. Жан Франсуа Ліотар, класик постмодерністської теорії, декретує кінець "великих нарацій" у 1979 році своєю книгою "Постмодерна ситуація" - твором, у якому "плюралізм дискурсів", культур, мов і цінностей постіндустріального суспільства протиставляється великим іллюміністським утопіям, як геґелівським, так і марксистським. Навіть якщо не зачіпати полемічну до цієї теорії неомарксистську франкфуртську школу на чолі з Юрґеном Габермасом за подальшими теоріями постмодернізму стоять видатні імена: Жак Дерідда з його плюралізмом дискурсів і сюжетів, Джанні Ваттімо з його "слабким сюжетом" та "кінцем модерну", послідовники Ніцше Жіль Дельоз і Фелікс Ґуаттарі, Жан Бодріяр, Ролан Барт як дослідник "нового роману", Умберто Еко як семіотик і романіст, й ін. Але, власне, саме з цими дослідниками і народилася секторіальність теорії постмодернізму, яка увійшла в кризу в момент початку глобалізації, коли університетські тенденції з особливою силою поглибилися у суспільстві й науці, у філософській думці і в мистецькій практиці. Спробу синтетичної відповіді на глобальні питання постмодерну зроблять інші автори. Згадаю одного з них, Фредріка Джеймсона, критика марксистської орієнтації, що 1984 р. надрукував статтю, яка 1991р. вийшла у світ книгою під тією ж назвою: "Постмодерн, або ж культурна логіка пізнього капіталізму". В цьому дослідженні відтворюється кореляція між поняттями "постмодерний" і "постмодерністський": "постмодерн" інтерпретується як культурний рефлекс пізнього капіталізму, його планетарної консумістської влади. Постмодернізм, отже, є тріумфом "культури" над "натурою", образу над суттю, тріумфом маніпуляції, паранойї hiech, шизофренічної розчленованості сюжету. Постмодернізм є стиранням грані між так званою високою культурою, та масовою комерційною субкультурною продукцією, оскільки глобалізація призводить до нівеляції споживача культури ("старе" суспільство ділилося на еліту і масу неписьменних, в "новому" суспільстві панує масовий рівень освіти). Нарешті, постмодернізм, за Джеймсоном, є також послідовним занепадом пам'яті. Самоочевидно, однак, що при відмінних, а іноді навіть полемічно загострених позиціях, для західних теоретиків характерний підхід до постмодернізму як до вияву постмодерної цивілізації. Більш того, гортаючи європейські енциклопедії, можна і взагалі зустріти твердження - дуже, до речі, небезпідставне, - що постмодернізм, будучи песимістичним виявом мистецтва постіндустріального суспільства, насамперед характерний для американської літератури, де дане явище означується такими іменами, як Джон Барт, Дональд Бартелм, Карл Воннегут та ін. Неважко помітити, що в цьому плані слов'янська традиція є фактично цілковитим антиподом. Тут феномен постмодернізму є відірваний від явища постмодерну. Хоч би куди ми не кинули погляд на слов'янський постмодернізм, - буде це Мсчислав Домбровський, Гвозден Флего чи Алеш Дебеляк, - постмодернізм не випадково інтерпретується тут як чисто стилістична практика, як ars narrandi і ars poelandi, відірвані від динаміки суспільного розвитку. Теорія постмодернізму на східноєвропейських теренах через те схоластизована, відчужена від соціо-історичного змісту своєї доби. Західна теорія і практика постмодернізму історизована, діахронна. Східноєвропейська теорія і практика - позаконтекстуальна, зосереджена на синхронних аспектах, тобто експлуатує найбільш видиму, найлегшу, "експортну", так би мовити, частину феномена. Природна річ, Схід Європи змушений клонувати супертехнологізоване, глобалізоване, всуціль інформатизоване суспільство розвиненого капіталізму на Заході. Але поки що переважним результатом такого клонування без правил, за винятком небагатьох країн, є дикий псевдокапіталізм посттоталітарного суспільства, в якому правові основи лиш тільки зараз починають вироблятися. І так само в теоретичному плані нерідко наша місцева теоретична думка і мистецька практика нагадують уперте товчіння на просі, яке західні кури давно розклювали (це при тому, що, наприклад, російська формальна школа, включно з Бахтіним, вважається одним з фундаментальних джерел постмодерного теоретичного канону на Заході). Тому в західному мистецтві може йти боротьба між міжнародними школами типу анонімного International Style і послідовниками елітарного Ле Корбюзьє з його "високим модерном" (High Modern). А на наших теренах і далі точитиметься боротьба між постмодерними художниками, які поливають свої виставочні зали курячою (інші очевидці кажуть: свинячою) кров'ю, із спадкоємцями поетики соцреалізму, натхненним виявом якої є встановлений на 10-річчя пам'ятник Незалежності на Хрещатику, міра естетики якого цілковито відповідає власне мірі української незалежності. Але ж зрозуміло, що супермодне вікно з металопластика, вставлене в криві соцреалістичні відкоси, приречене на те, що його винесе на асфальт першим осіннім вітром. 3. Історія і етика у свідомості культури. Відмова від історії та аксіологічна індиферентність - це дві "імпортні" домінанти українського постімпресіонізму. І так само імпортовані тези homo ludens ("святкуючої людини"), гри, іронії, колажу тощо, які є практично похідними від перших двох. Тут уже згадувалося про позаконтекстуальність теорії і практики постмодернізму в його слов'янському варіанті. Позаконтекстуальність виявляє себе в тому, що експортні парадигми нового естетичного кредо пристосовуються до локальних контекстів без будь-яких адаптаційних (чи, бодай, амортизаційних) заходів. Хоч би якими складними не були проблеми постіндустріальних суспільств, це є проблеми суспільств консолідованих, базованих на стабільних механізмах державного, політичного та економічного врядування. На який би фарс не перетворювались часом американські вибори, скільки б не падало італійських урядів, державно-правова основа цих суспільств залишатиметься непорушна. Той політичний, економічний і правовий хаос, який в Україні помпезно називається "державотворенням", якраз чи не є постмодерною картиною в гіршому розумінні цього слова. При всій молекулярності сучасного життя в західних суспільствах система цінностей там і сьогодні вибудувана в певну піраміду, і горе злодіям, які сунуться поночі викрасти з цієї піраміди який скарб. У посттоталітарних суспільствах система цінностей лише починає поставати з руїн. І є дуже велика небезпека, що новостворена система цінностей, не пройшовши еволюції в часі і будучи значною мірою вторинною, нагадуватиме реальні цінності приблизно так, як відбудовані собори нагадують зірвані в повітря храми: багато золота і фарби, зовнішня подоба є, але душі храму немає та й бути не може, а з точки зору археологічної відбудова нерідко межує із злочином, не набагато меншим, як сама руйнація. До всього ж важить насамперед специфіка суто українська. Постійно цитується фраза Довженка про єдиний у світі народ із забороненою історією. Але, здається, моторошний сенс цієї думки і досі залишається за порогом свідомості. Чи в межах численних порогів несвідомості. Натомість український історичний та історіографічний контекст увійде у безпосередню взаємодію з постмодерністською методологією західної історії (яка, завважимо, є всього лише однією з методологій). Цей варіант західної історіографічної методології вчить, що історія не існує ані як сублімація фактів, ані як аналіз. Історія - це інтерпретація і нашарування інтерпретацій. Отже, думка історика торкає не саме минуле, а лише одну чи більше його інтерпретацій, і тому покликана відтворювати історію знову ж таки як етично не заряджений колаж феноменів. У цьому сенсі метод класичного історика - вертикальний, углиб, а метод історика-постмодерніста - горизонтальний, поверхневий. Подібна постмодерністська свідомість, некритично прищеплена до українських реалій, породжує не "плюралізм дискурсів", а пласко зводить можливі "дискурси" до впертої боротьби проти власної культурної та політичної історії - історії, на відміну від історії західної, ненаписаної, недописаної, або сфальсифікованої, не об'єктизованої у зовнішньому сприйнятті, не інтегрованої у відповідний контекст. Можна було б зацитувати відомі викличні заяви щодо нібито "неіснуючого" в Україні модернізму, "неіснуючої" еліти, "неіснуючої", нарешті, самої української літератури, яка, якщо десь і почалася, то хіба від самих постмодерністів (або, швидше, тих, хто себе ними вважає). Таким чином, у момент, коли українська культура та історія лише починають у теоретичному плані складатися як еволюційні системи, відбувається вперта і сліпа, апріорна деконструкція цих систем з боку самого інтелектуального світу. Емблематичним виявом цього свідомо культивованого українського постмодерного нігілізму була багатолітня кампанія "постмодерністів" проти "народників", "новаторів" проти "традиціоналістів". Кампанія, врешті, теж клонована. Згадаймо, як - хоч і з іншими модальностями - наприкінці 50-х років Іпвінґ Хау і Гаррі Левін проголошували кінець "високого модернізму" Їтса, Еліота, Паунда, Джойса, Беккета, Вулф. І згадаймо також, що класичні твори західного постмодернізму - фільми Ґодара, Дерека Джармена, Антоніоні, твори Воннеґута чи Еко, а чи й композиції самого Енді Ворхола, - ніколи не були відірваними від історії і не страждали на текстуальний нарцисизм сучасного постмодерного мистецтва, не втрачаючи при цьому своєї естетичної автономії. Якби література і справді могла замкнутися в межах теоретичної полеміки, подібні протиставлення на українському ґрунті виглядали б ординарними цеховими проблемами. Але література, як і в цілому гуманітарний простір, надто значною мірою регулюють життєдіяльність суспільства. Відтак інтелектуал, який учора боровся проти "заанґажованої літератури", а сьогодні з обуренням запитує: "що ж це за держава?", є ледь модернізованим клоном плазматичних почвар радянської системи. І, що найгірше, цей клон продовжує множити породжену саме цією системою парадигму інтелектуальної і суспільної безвідповідальності індивіда, поглиблюючи відчуження громадянської свідомості від щоденної історії, а відтак і від її конкретних перспектив у майбутньому. Так минуле, теперішнє і майбутнє штучно розташовуються на некомунікабельних площинах, і це незмірно полегшує владі будь-яку маніпуляцію над "багатовекторним" суспільством, яке й далі не усвідомлює себе в історії. Можна було б процитувати чимало слов'янських авторів, які і взагалі ставлять під сумнів існування постмодернізму в Східній Європі. Досить пригадати відому полеміку Влодімежа Болецького з Єжи Яжемським (Болецький, до речі, дотепно називає термін "постмодернізм" пилосмоком, здатним втягнути в себе все, що трапиться йому на дорозі). Зацитую також питання хорватських теоретиків, поставлене ще 1985 року: постмодернізм - це "нова доба чи глухий кут?" Цілком можливо, що етап постмодернізму в Україні і загалом у Східній Європі, тобто дезорієнтованість і хаотичний етап культури, яка панічно приміряє на себе кольорові клапті чужої одежі, - явище цілком навіть закономірне після лінеарної безпросвітності тунелю соцреалізму. Однак у східноєвропейському контексті постмодернізм ризикує стати явищем набагато небезпечнішим, як на Заході. І саме тому, що він є, як уже говорилося, клонуванням, але клонуванням без правил, позаяк коректне клонування принаймні вимагає значно досконалішої "технічної" бази. А, як відомо, клонування без правил може призвести лише до множення монстрів: до експоненційного множення нових монстрів при цілковитій ще життєздатності монстрів старих. І останнє: постмодернізм проповідує відсутність культу, але сам імперативно нав'язує культ відсутності культу. Постмодернізм проголошує десакралізацію, але сам сакралізує десакралізацію. Це, може, і є "подвійне кодування", знаменитий double-coding, подвійний наративний регістр? А може, і просто інфантильна гра, де правила вигадуються з голови, та й то для того тільки, щоб їх порушувати. І чи не нагадує часом ця гра відому картину Ешера, де дві руки малюють одна одній манжети, а руки намальовані? Це дві руки чи одна рука як клонований дзеркальний відбиток другої? А вцілому - малюють намальовані руки. А, може, саме в цьому і є естетична безвихідь постмодернізму, його простодушна ілюзія, що насправді цієї ілюзії немає. Вадим Скуратівський:
Якось так склалося, що я потрапив до Франції, в Савойю, в один котедж, де була зібрана вся паризька література, починаючи з кінця 1960-х і закінчуючи біжучими її сенсаціями. Читав я все це кілька днів і, відверто кажучи, нічого не зрозумів. Можливо, це той випадок, що трапився з Маяковським, якому один добродій сказав: "Читав вас, Володимире Володимировичу, з товаришем і нічого не зрозумів". А Маяковський відповів: "Треба було мати розумного товариша". Може, й мені треба було мати якогось інтелектуального гіда, але особливої необхідності в цьому все ж не було. Тому що я зрозумів лише одне у зв'язку з цією літературою і не завдяки цій літературі, а завдяки тому, що неподалік від цього котеджа був замок графів де Местрів - така Савойська династія, яка свого часу дала ультрареакціонера графа Жозефа де Местра - одного з "батьків" Нової Італії, а потім посла Савойської династії в Петербурзі, автора славнозвісних трактатів, у яких він полемізує з Французькою революцією. Справді, погляди драстично реакційні, але його пафос в основному справедливий: він переконує читача, що в світі є певна ієрархія предметів. Після нього, десь через п'ятдесят років, цю формулу повторив Лев Миколайович Толстой, який навіть цитував графа де Местра у "Війні і мирі". Ми антропологічно впродовж тисячоліть відчуваємо цю ієрархію. Більше того, при всіх своїх парадоксах Ренесанс і наступні століття європейського художнього розвитку, зрештою, переконують, що ця ієрархія таки є. Десь, починаючи з доби Третьої Республіки, з останніх десятиріч ХІХ століття, щось трапилося в людській свідомості. Починаючи зі знаменитої картини "Олімпія", починаючи з Рембо, виникають зовсім іншого типу поетики. Пізніше це було остаточно означено під шапкою модернізму і через деякий час з'являються спадкоємці цих самих некласичних поетик. І для мене те, що називається постмодернізмом, те, що я бачив на Заході, і нехай навіть те, що я бачив тут, в Україні, резонує цими некласичними поетиками, які виникають наприкінці 60-х - на початку 70-х років ХІХ століття. Відверто кажучи, я не знаю, чим відрізняється поведінка - не естетична, а в прямому розумінні, Артюра Рембо, який міг повністю роздягнутися публічно, від того самого українського художника, який у такій же ролі і в такому ж "костюмі" виявляв себе в Українському Домі, а після цього його експортували до Швеції, де він в такому ж вигляді намагався кусати шведських дам за коліна, доки не прийшли "художні критики" у поліцейській формі. У мене таке враження, що ми з цим самим постмодернізмом потрапили просто у якусь термінологічну пастку. Ну який постмодернізм?! Це ж ніби нове народження того, що вже було, тільки більш драстичне, у різкіших та радикальніших формах, жанрах і т.д. Особливої різниці я не бачу між усією сумою дадаїзму і тим, що робить той самий художник, наш земляк, який кусав шведських дам за коліна. У зв'язку з цим хочу вам нагадати один маленький сюжет великого російського історика Михайла Гефтера, який сказав: "Щось діється з нашою термінологією - було середньовіччя, потім настав Новий час, за ним - Новітній. А що буде після новітнього?" Йдеться про те, що треба чітко означити термінологічно саме явище: воно не було чітко означене, й тому починається плутанина. Чим постмодернізм відрізняється від класичного модернізму? При бажані в тій самій сучасній есхатології, тій самій радикальній художницькій поведінці я можу знайти десятки відповідників тому, що вже колись було. Курт Швіттерс, дадаїст кінця 10-х років, говорив: "Ось я наплюю - це й буде мистецтво". Власне, те саме говорить уже згаданий голий художник. На здоров'я, але це вже було, і давайте відповідним чином його означувати в системі ґенеральних характеристик модернізму, які з'явилися в 70-х - 80-х роках ХІХ століття і продовжуються до нашого часу в різних формах. Інша річ: належить зробити все коректно, а не в такому ультрадрастичному режимі, в якому з'явилася перша українська книжка про модернізм. Нагадую: Київ, 1959 рік, "Отруйна зброя" Дмитра Затонського та Захара Лібмана, де ретельно були викладені сюжети, поетики, тематики, всі семантики модернізму від його народження і до 50-х років, але з погляду того, що це "отруйне знаряддя імперіалізму". Це мене зараз не переконує, але отой марксист, до речі, мав рацію, якщо замислитися над тим, що ж все-таки відбувається? Вже виникла планетарна капіталістична система, яка охоплює світ від полюса до полюса, і в цій самій системі естетичне переживає якусь особливу ситуацію. Воно потрапило в якесь ґетто. Зрештою, воно може з цього ґетто вийти, може там залишатися, але воно є і має свою власну структуру. Серед іншого в цьому ґетто є підґетто, умовно кажучи, певного рекреативного художницького простору, де художник грається з усіма сенсами, нагромадженими людиною, починаючи від верхнього палеоліту і закінчуючи біжучими сенсаціями. Нехай собі граються, аби тільки ця гра не закінчилась якимось великим планетарним нещастям. Про що йдеться? У класичного, вибачайте за такий оксюморон, модернізму була особливість: коли він з'явився, світ був дуже небезпечний. В особі модерністів він відчував, що так званий прогрес чимось закінчиться. І справді, все закінчилося Першою світовою війною. А вже після Другої світової війни, що її перший "постмодерніст" Андре Мальро означив як повернення сатани, справді відбувалося багато тяжкого і тогочасний модернізм - він, так би мовити, рефлектував на всю оту важку історичну матерію. Але все-таки, хоч би що ми говорили про сучасність, принаймні європейську, вона вже не має отих негативних характеристик 20-х - 30-х років ХХ століття, коли дебатувалося питання: політична демократія - добре це чи погано? Більшість тогочасних французьких інтелігентів говорили, що це погано. Внаслідок цього й виникла та естетична система, яка резонувала з загальоною ситуацією. Сучасний постмодернізм грається з есхатологією, але грається зовсім за інших обставин. Підстав для есхатології у Європи я не бачу. І звідси одна, дуже неприємна риса європейських постмодерністів, з якими я спілкувався. Вони за якоїсь радикальної поведінки мають банківські рахунки, автомобілі, котеджі. Мене вразило, що вони абсолютно патріархальні батьки, що вже зовсім для них несподіване. Щось трапилося в сучасній цивілізації і з самою художньою ідеєю, яка в своєму новому вигляді виникає з Ренесансу. Вона завжди була при якійсь службовій функції і багато зробила для Європи Ренесансу, Просвітництва, ХІХ століття. Зрештою, коли вже на те пішло, біографічно жоден європейський модерніст кінця ХІХ - початку ХХ століть не був аутсайдером, який перебував би поза суспільним полем. Малларме прямо говорив, що хотів би стати поетом пролетаріату (я не зовсім розумію, що він мав на увазі). Але минає час, і раптом трапилось так, що суспільство забирає у мистецтва ці службові функції. Треба бути Енді Ворхолом, щоб знайти себе у цій ситуації - він почав працювати над інтер'єром та екстер'єром людського житла, над формою черевиків, і в нього все це "вийшло". Тобто слід говорити про дві речі: з одного боку - абсолютна теоретична невизначеність цього самого постмодернізму. З другого - слід звернути увагу на ту стратегічну характеристику постмодернізму саме у зв'язку з тим, що робити сучасній цивілізації з мистецтвом. Якщо подивитися на сучасну цивілізацію, то мистецтво ніби не дуже і треба. Президент Ніксон колись сказав: "За останні п'ять років я не прочитав жодної белетристичної книжки". Ніби він за попередні прочитав... Далі виникає тема українська. Скажу відверто: тут я зовсім не компетентний. Бо вважаю, що нова українська культура, яка виникає 1798 року, має чіткі народницькі контрфорси, від яких ми не маємо права відмовлятися. Бо якщо ми відмовимось, то поруйнується все. Давайте замислимось над простою річчю: чим скінчилася ота народницька традиція в широкому значенні в Україні? Найбільшою в історії демографічною катастрофою - катастрофою українського селянства, яке було онтологічною першоосновою тієї самої моделі, і це геноцид, який перекриває цифру вірменського, єврейського і камбоджійського геноцидів разом узятих. Цим усе сказано. Ми ще перебуваємо на околицях цього самого страшного кладовища. То що ж, ми будемо воювати з народницькою моделлю? Інша річ - як вона, ця модель, мала оформлятись у ХХ століття. Як вона оформлялась на його початку і в кінці? Пані Гундорова цікаво розповіла, як "народницьке", і ніби "не класичне", і, по суті, "модерне", в тому значенні, як його вживав Герман Бар у 80-ті роки ХІХ століття, виявляє себе у Михайла Коцюбинського. В ту епоху, коли ситуація українська була ненормальна, але не до такої міри, як у подальші радянські часи. Тепер, після 1991 року, нічого страшного не буде, якщо українська культура все таки достойно і гідно повертатиметься до якихось вимірів народницької моделі. Йдеться не про те, що треба, як автор "Самотнього вовка", спеціально їздити в село і споглядати тамтешнє життя. Не знаю, як це "робиться", але за всіх обставин, плідним є повернення до цього народництва з якимись конотаціями нового досвіду. Тому що нічого доброго інтелектуальна анархія і модерну, і постмодерну не дасть. Тому що ми перебуваємо в ситуації історично і метафізично настільки двозначній, що, якщо до цього додати постмодерністську махновщину, то ми закінчимо реальною махновщиною. Десь 1906 року Георгія Валентиновича Плеханова запросили - знайшли кого! - на виставку кубістів. Він ходив і говорив: "Кризис безобразия". Не бачив він подальних виставок, на його щастя... Але йдеться про те, що слово знайдено - певні виміри цього самого напряму працюють, безперечно, на оцей самий "кризис безобразия". А ми, крім естетики, маємо в самій історії стільки отих "безобразий", що нам годиться перебувати в якомусь трохи іншому і художницькому, і світоглядному вимірі. Олександр Івашина:
У виступах і Оксани Пахльовської, і Вадима Скуратівського простежується риторична стратегія: вибудовується якийсь неґативний конструкт, "мальчик для битья", і потім б'ють, критикують цей неґативний конструкт. Але водночас цілком зрозуміло - що "постмодернізм" це справді така нова неосяжність, навіть пані Оксана каже, що це "так званий постмодернізм". Це "відкрите поняття", не раз і назавжди визначене, і коли ми говоримо про щось, то давайте конкретно визначимо - а про що ми говоримо? Про набір якихось риторичних технік чи окремі особистості? Чи про щось інше? А то - вибудовується така, як на мене, діада або опозиція досить страшна: існує культура - традиційна і неотрадиційна, та існує відсутність культури, якесь "безобразие", якась анархія. Можливо, деякі терміни будуть вважатися дещо ефектними, але коли вибудовуються такі діади, то це радше такі дві своєрідні ідіотії, тому що ті ж "франкфуртці" або "постфранкфуртці" саме про таку опозицію говорили, як про дві ідіотії - культура й відсутність культури. І називали таку ситуацію ситуацією цинізму. Цинізм - це коли саме таким чином забувається, що вічне повернення, про яке пан Вадим говорив, а ще раніше Фрідріх Ніцше - це не тільки повернення цинізму, а й повернення його критики. Тобто, повинні існувати дві постаті - не тільки циніка, а й його критика. На мою думку, постаттю такого циніка могла б бути постать пана Поплавського, який претендує на роль носія вічних цінностей і в той же час це така кітчева постать. Не знаю, наскільки свідомо він використовує кітч у своїй авторській стратегії, але це справді постмодерністська постать сучасного мас-медійного українського світу з точки зору існування його власної авторської стратегії. І от, як на мене - я абсолютно з цим згоден, що в даний момент багато постмодерних стратегій, лексиконів, чи словників, які варяться на Заході, для нашого світу використовувати не варто - вони є неадекватними. Справді, Україна ще певних етапів формування власної культури не пройшла. Коли говорити про постмодернізм в Україні, я не знаю, про що тут мовиться, але, вибудовується цей неґативний конструкт, знаходять образ ворога і, мовляв, проблема в цьому постмодернізмі. Мені здається, що є безліч інших. Скажімо, куди діваються наші інтелектуали, наші гуманітарії? Вони емігрують за кордон або в якусь внутрішню еміграцію. Дуже рідко хто з них іде в гуманітарію. Чому це відбувається? У нас не вибудувана мережа якихось внутрішніх гуманітарних комунікацій. Ці внутрішні комунікації - це часто симуляції комунікацій і ми часто спостерігаємо що? Боротьбу за владу.`Тобто, коли проголошуються якісь нові цінності, ми бачимо якісь владні стратегії, де триває боротьба за певний символічний капітал, символічні регалії. Це те явище в мистецтві 90-х років, яке російський критик Катерина Дьоготь назвала "номадичним гедонізмом" - коли багато інтелектуалів, митців боряться за гранти, за якісь символічні місця, за поїздку закордон. І при цьому досить непогано влаштовуються. Але як це стосується культури? Як на мене, досить слабко. І ось ці моменти варто відзначити. Оця потреба в людей, які відпрацьовують певні авторські стратегії, потреба нав'язування нового канону і непомічання реальних проблем. У нас, можливо, найстрашніша проблема - протистояння халтурі, невігластву, профанації у тій же академічній науці. І тому про постмодернізм не варто говорити як про лише неґативний конструкт. Це також і величезний матеріал, позитив. І все залежить від того, як ми його використовуємо в конкретній ситуації. Як його використовує митець, викладач, інтелектуал. А вишукувати там тільки якусь одіозність, то цю одіозність можна відшукати в будь-якому напрямі. Віталій Пономарьов:
Я перепрошую за методологічне буквоїдство. Мені здається, що дискусія почала переходити на надто конкретні речі, і я пропоную повернутися до початків і обмежитися певним колом проблем. Спочатку визначити простір, в якому ведеться дискусія. Визначити його як Центральноєвропейський або Східноєвропейський. Якщо ми візьмемо цей простір, то побачимо, що це своєрідна субцивілізація, яка має свій, дуже специфічний досвід, особливо минулого століття. Досвід, який можна на посполитому рівні висловити словами киянки Анни Ахматової "вас тут не стояло". Тобто, коли ми говоримо про центральноєвропейський тип мислення, ми повинні мати перед очима досвід, про який сказав Вадим Леонтійович, - це винищення цілих націй. Ми повинні мати на увазі (бодай у дужках) досвід центральноєвропейсьої есхатології, коли цілі нації добре усвідомлюють, що вони можуть будь-якої миті зникнути - або фізично, або культурно. Розчинитися в євразійській мряці. Як писала Наталка Білоцерківець, "розтанути в московському тумані". Це настільки специфічний досвід, що, по-перше, він може бути предметом нашого обговорення. По-друге, він не має аналогів у світі, й мені здається, що західноєвропейський категоріальний постмодерний апарат для аналізу цього досвіду непридатний. Або придатний з великими кореляціями. Ну, наприклад, коли ми кажемо, як сказала пані Пахльовська, що це аналіз слов'янської чи культури, чи філософії (точно не пам'ятаю), то слов'янська філософія - це донаціональний тип мислення. Можливо, вона існує десь на схід від нас. У кожному разі, її намагаються відновити. Але це зовсім не поле для постмодерністського аналізу. Доповідачка вжила вислів "православний Схід Європи". Що це таке? Якщо ми кажемо про Східну Європу, тобто те, що починається на схід від Дніпра, то там не тільки православ'я існує, як би нас у цьому не переконували. Там потужний іслам, протестантизм, іудаїзм. Отже, якщо ми обмежимо розмову цією субцивілізацією, то її слід обмежити і теоретично. Я не дуже добре обізнаний з мистецькими підходами до цієї проблематики. Я пропоную виходити з того, що мистецтво популяризує те, що виробляють форми мислення. Коли Вадим Леонтійович пропонує повернутися в якомусь сенсі до народництва, то ані в мистецтві, ані будь-де повертатися немає до чого. Той світ, який був соціальною базою народництва, той космос знищений, і Ви, Вадиме Леонтійовичу, самі про це добре сказали. Сучасний спосіб мислення - це суто міський тип мислення. І ще одне. Я пропоную розглядати постмодернізм не як світогляд, а як методологію. І тоді багато що стає зрозумілим. Наприклад, незважаючи на те, що зараз модно відмінювати слово "дискурс" чи вислів "дискурс у межах парадигми", я пропоную не сакралізувати це і повернутися до того, що дискурс - це тип мислення, форма мислення, що парадигма - це система форм словозмінювання, якщо брати первісне давньогрецьке значення, і поговорити про те, що було в основі цього. А в основі було не хуліганство, а несприйняття отого досвіду, який був нав'язаний Центральній Європі в ХХ столітті. Той досвід був практичним втіленням модерністського типу мислення. І, як не дивно, все це йде від Геґеля. І тоді нам буде зрозуміло, чому разом з народниками марксисти-ленінці апелювали до народу. Тоді стане зрозуміло, чому вся ця сумна епоха була епохою панування загального і закінчилася вона, як тут уже зазначалося, глобалізацією. Тоді стане зрозуміло, чому сама науково-бездоганна теорія суспільно-економічних формацій однозначно, безпосередньо призводить до обґрунтування масового терору. І тоді ми виявимо, що постмодернізм був лише знаряддям, реакцією на цей масовий терор, лише знаряддям для руйнування тих парадигм, моделей, форм мислення, які нав'язав нам модерн. І в цьому сенсі постмодернізм був нам необхідний. Саме був. Бо якщо ми бачимо, що Дерріда став класиком, то це означає, що постмодернізм минув, що настала доба після постмодернізму. Отоді й виникає питання світогляду - світогляду, заснованого на засадах європейської цивілізації. Три роки тому в цьому самому приміщенні Вадим Леонтійович блискуче розвинув ці засади: християнська антропологія, римське право та "сума технологій". Немає жодних світоглядних проблем. Я пропоную обговорити постмодернізм як засіб руйнування тих тоталітарних форм мислення, який дає нам надію на те, що тоталітарна практика, яка була обумовлена тими формами, вже ніколи не повториться. І останнє. Щодо глобалізації. Справді, це наслідок модерну. І скільки в постмодерну вистачало сил, він намагався цьому протистояти. Але знову-таки, специфічність досвіду центральноєвропейського - нам найближчий досвід український і білоруський - полягає в тому, що в цьому просторі: глобалізація має вияв нашестя "братків" та "братанів" зі Сходу. Коли ми бачимо торжество ідеї загального, універсального, глобального, то, мені здається, слід говорити про те, як протиставити цьому постмодерністську ідею цінності унікального, конкретного, одиничного. І я пропоную не дуже розтягувати наше засідання, бо нова Ялта може повторитися в будь-який момент. Дмитро Стус:
Якщо ми приймемо пропозицію пана Пономарьова відмовитися від розгляду постмодернізму в площині світогляду, то, на мою думку, нам взагалі не буде чого розглядати. Адже що б ми не говорили про явище, окреслене кимось постмодерним дискурсом чи постмодерною ситуацією, нам передусім слід вести мову про сприйняття світу тими, хто пов'язує себе з ним. Так, в Україні адептами постмодерну насамперед вважають Юрія Андруховича та Юрія Винничука - блискучих майстрів, які в новій ситуації, відкинувши, як каже Вадим Леонтійович Скуратівський, народництво, звільнилися й від отого, що Соломія Павличко визначала як політику в літературі. Традиційну для української літератури тенденцію, що в першу чергу зв'язана з іменами Коцюбинського, Франка, Шевченка... Проте звільнившись від народництва, модерні літератори впали в іншу крайність. Звільнившись від вкорінення, вони фактично стали вільними й від відповідальності за сказане. Найяскравішим прикладом може бути останній роман Винничука "Мальва Ланда". Автор показує справжнє місце перестарілих повстанців. Це - Велика Львівська сміттярка. Справді, всім нам смішно бачити їхні строї. І правилом доброго тону в так званих інтелектуальних середовищах стало висміювання цього явища. Але, даруйте, чому зовсім відкинуто всю історію? Які історичні реалії привели їх туди? Чи можна так безвідповідально й неісторично висміювати це явище? Фактично сьогоднішні інтелектуали втратили бажання апелювати до народу. З іншого боку, я б не звинувачував в цьому інтелектуалів, бо сьогодні фактично неможливо апелювати до народу загалом. Але ж можна, принаймні, апелювати до землі, традиції, країни... Як на мене, ця безвідповідальність до того ж посилена іронічністю, грою, і, зрештою, турботою про себе самого. Реально ж маємо засудження націоналістичної доктрини, яку витіснено властивою постмодерну безісторичною і невкоріненою в традицію грою. Все це приводить до того, що модерні літератори починають існувати лише в своєму вузькому колі. Простір слова звузився і я не певен, що якщо за зразком початку минулого століття сьогодні спробувати знову апелювати до народу, то це зможе змінити картину. Для мене незаперечно, що це явище, дуже невдало для нас окреслено постмодерном (хоча це явище існує й я не певен, чи треба для його означення плодити якісь нові терміни), не можна не помічати та ігнорувати. І що значить "розтанути в московському тумані"? Чи можна всю Росію безпідставно малювати чорним кольором? За 10 років було багато і злого, і доброго, і, як на мене, нема підстав говорити, що ця нація жорстокіша за європейську. Так само не можна говорити й про якусь "православну" уніфікованість Росії. А іслам? А буддизм? Не на рівні мови, на рівні побуту, поведінкових стереотипів вони цілком різні. Цікаво й те, що українці, що живуть там, втративши батьківську мову натомість зберегли традиційний устрій життя. І то значно більше, ніж наша Західна діаспора. Ми не дуже уявляємо ті процеси. Тож говорити, що це православний острів, немає підстав. Росія далеко не незрушний православний материк. Щодо впливу постмодерну в Україні, то немає сенсу обговорювати добре це чи погано. Ці процеси об'єктивно існують й існуватимуть незалежно від того, що ми про них думаємо. І кожен індивідуально ставиться до них та оцінює їх. Для мене в постмодернізмі неприйнятні зречення історії та історичної пам'яті. Можливо, я надто занурений у це все, але така страта пам'яті про минуле часом нагадує мені дворову бійку: хтось когось побив і коли ти слабкий і не маєш сили встати, ти забуваєш, вибачаєш, робиш вигляд, що нічого не сталося. Постмодернізм - зручна іграшка для сучасного інтелектуала, який хоче комфортного життя. Тамара Гундорова:
Я згодна з тим, що саме поняття постмодернізм останнім часом перетворилося у нас в Україні на "хлопчика для побиття". Причому цією назвою охрещується все, що не подобається в літературі, культурі, політиці, поведінці, одязі. Стихія і хаос, тим більше, спроби переоцінки культури - все віднесено до гріхів постмодернізму. І так само загальним стало уявлення про неясність цього терміну. Зрештою, якщо бути чесними, навряд чи ми можемо дати чітке визначення, що таке романтизм, модернізм. Я розумію, що постмодернізм своїм префіксом "пост" спонукає говорити про те, що це явище паразитує на чомусь іншому, зокрема, на модернізмі. І все-таки, для мене постмодернізм - це величезний шанс самоусвідомлення нас у нашій сучасності, бо ми часто мислимо категоріями, які ідеалізовані або абстрактні і які значною мірою не відповідають "нашій" сучасності. І хочемо ми того чи ні, але нинішня ситуація в Україні так само прочитується в координатах постмодернізму. Кожен з нас має своє поняття про постмодернізм. Я бачу його відлік від однієї із статей, надрукованих 1946 року в мурівському збірнику. Автор її - Яків Гніздовський, відомий художник, який, на мою думку, по-своєму перегукується з графіком Етером, зокрема зображуючи множинну атомічність цього світу і нашого ока. У статті йшлося про Дон Кіхота і Санчо Пансу. Автор говорив про прихід нової епохи і про народження недовіри Санчо Панси до інтелектуала Дон Кіхота. На думку Гніздовського, епоха Дон Кіхотів скінчилася і має настати доба наївного і практичного Санчо Панси. Очевидно, постмодернізм - це справді явище повоєнного часу, це свідомість чи методологія, яка побудована на великому розчаруванні в якихось великих інтелектуальних цивілізаційних постулатах. Постмодернізм - це мислення на межах самої культури і низької і високої, як оперування з множинами. Відразу виникає враження, що це дуже небезпечно. Воно так і є. Тим не менше, в ситуації втрати віри у неминуче "краще" постмодернізм намагався грати і якимось чином рятувати культуру. Архетипним образом постмодернізму для мене є одна із новел Джона Барта. В ній розповідається, як якийсь чоловік працює в себе в саду і чує дзвінок у кімнаті. Чує, що дружина взяла трубку і вона повинна йому щось передати. Йдеться про якусь звістку - приємну або неприємну. Дружина йде, щоб повідомити цю звістку, - і от автор, вводячи відволікаючі оповіді, граючись із глядачем, відтягує момент повідомлення. Очевидно, ця звістка погана і автор вибудовує ці наративи, щоб розвести повідомлення й адресата. Це робить і постмодернізм - він намагається не привести до остаточного повідомлення. Леся Українка говорила про те, що слово - зброя. Так от, щоб сьогодні слово не стало зброєю, щоб воно не судило і не вбивало, а навіть рятувало від того, що вже відбулося, і прийшов постмодернізм. Справді, це мабуть ілюзія, але потрібна сьогодні. Коли ми говоримо про постмодернізм, що він імпортований із Заходу, не відповідає нашій дійсності, думаю, що на початку так і було. Але потім у нас стався Чорнобиль. Та ситуація кінця, чи боязні кінця, чи есхатологічні настрої - вони були підігріті Чорнобилем. Ми вже призвичаїлись, що живемо у постчорнобильську добу. Насправді, філософськи, світоглядно, естетично - це колосальна подія, яка багато що знаменувала, яку можна прочитувати символічно дуже широко. Вона відкриває нові можливості для постмодерну в Україні. Перечитавши роман Пашковського, за який він одержав Шевченківську премію, я побачила "кінець української літератури". Це справді явище постчорнобильської доби, явище пізнаного хаосу. Уже не сюжети панують над автором, як це звичайно буває в постмодернізмі, тут автор волюнтаристськи охоплює всі сюжети, він стає останньою інстанцією, він судить, перемовляє всі естетичні, моральні сюжети. Він не відкриває, а закриває літературу. Це явище, яке можна назвати вже пост-постмодернізмом. І останнє. Коли ми говоримо про постмодернізм в українській літературі чи культурі, значною мірою він не відбувся. Як завжди, негативізм веде швише до руйнування ієрархії, канону, аніж до появи плаваючого міфу чи підвищеного лабіринту, яким міг би стати постмодерн в Україні. Бубабісти, карнавалізм, кітч - все це явища посттоталітаризму. І коли ми ними оцінюємо український постмодернізм, то ми спрощуємо саме поняття, яке, на мою думку, є значно глибшим. Знову-таки, є рація і я до неї схиляюся, говорити про те, що постмодернізм як філософія - це така сітка або парасоля, яка накривала багато напрямків - і фемінізм, і постколоніалізм і постструктуралізм. На певному етапі потреба в такій парасолі відпадає і кожен з цих напрямків розвивається сам по собі. Лариса Брюховецька: Не можу погодитися, що ми спрощуємо поняття постмодернізму, коли визначаємо явища його в Україні, згадаймо "Перверзії" Андруховича - характерний для постмодернізму твір. Нині йде в кінотеатрах фільм Кіри Муратової "Другорядні люди" - не менш характерний приклад, належно поцінований, до речі, на Заході. Серед нас є людина, яка знімалася у фільмі "Співачка Жозефіна і мишачий народ", що його можна назвати кінематографічним образом хаосу. Вадиме Леонтійовичу, ви не згодні, що цей фільм Сергія Маслобойщикова належить до постмодернізму? Вадим Скуратівський: Ну нехай, на здоров'я. Для мене важливе значення має ідея, що тут нічого нового. Що все це резонує з художніми революціями 70-х - 80-х років ХІХ століття. Слава Богу, що вони розширили людське водноколо. А потім з'явилися нові покоління, яким хотілося бути дуже новими, з'явився отой самий європейський Бузина, який почав воювати з явищем Еліота. А водночас писати верлібри, які нагадують того самого Еліота. Тільки Еліот першим починав, а це має вирішальне значення, тому що художній образ в режимі однократності - це велике досягнення, а все інше вже вторинне. Нехай шановне товариство з цього приводу не ображається, а те, що постмодернізм з'явився в сучасній Україні як якийсь спосіб альтернативи до її минулого, на здоров'я. Мені навіть цікаво дивитися на такі його вияви, як Поплавський. Це ж треба! Робити таку кар'єру, а з'являється Віктюк, його відразу везуть до цього вузу і роблять почесним доктором. І водночас призначають проректором з науки ексміністра культури С.Безклубенка, який ту сердешну культуру просто вбивав. І якимось чином цей персонаж все це суміщає. Нарешті, давайте не забувати про те, що говорив Віталій Пономарьов - ми живемо в ситуації унікального за своєю трагічністю історичного досвіду. Не було такого досвіду в Європи. Значить, треба брати до уваги цю катастрофу. А вже яким чином виходити в той чи інший вимір - з допомогою народництва чи якихось інших засобів, давайте самі вирішувати. Тільки чому за цим словом не зберегти якусь функцію? "Слово - зброя" - це все-таки метафора, а не реальний кинджал. Нехай "слово-зброя" залишається в нашому обігу. Бо на що ми перетворимося, якщо слово буде семантично і метафізично спрагматизоване, як це робиться у постмодерністів. Зрештою, давайте замислимося над таким: в епоху Ренесансу був якийсь грандіозний антропологічний проект людини. Щось не здійснилося з ним, починаючи з ХХ століття. Так з'явився модернізм і постмодернізм. Але не здійснився цей проект, так щось неґативне мало місце в цій самій семіотичній сфері. Я дуже шаную Маяковського, але: "Стал обивать на пепельницы черепа". Та що це таке? "Я люблю смотреть, как умирают дети". Щоб ти живий був! Воно було сказане, а потім якимось чином відрезонувало в якихось страшних вимірах. А повертаючись до методології - нічим від дадаїзму постмодернізм не відрізняється. Все вже було. І нехай буде. Аби не асистувало кінцю світу, як декому хочеться. Володимир Моренець:
Я погоджуюся з Владіміжем Болецьким у більшості його тез, я внутрішньо приймаю те, що постмодернізм не можна розглядати як методологію і що він немає своєї методології. Як естетика ці практики розкидані у різних часах і в тому є певна слушність. Я скажу чому не цілковита. Ми можемо згадати і кабаре раннього модернізму, можемо дійти аж до Арчебольта і згадати його полотна - чим вони під певним поглядом не постмодерністичні? Ми можемо ці естетичні техніки знайти багато де. Єдина кардинальна відмінність між модернізмом і постмодернізмом в тому, що перший є цілеспрямованим, а другий - ні. Постмодернізм розвинувся в середині ХХ століття як реакція на тотальні відповіді або тотальні пропозиції, проекти світопорядку, що, на жаль, призвели до катастроф. Модернізм попри дедалі меншу міметичність форм прагне до істини, не виключає імовірності істини. Він припускає імовірність наявності певної ієрархії, певного порядку. В очах модернізму це не смішно. Це - проблема, адже він не завжди готовий дати відповідь. Але він не сміється з питання. А постмодернізм тотально проти цього стриміння до остаточних смислів. Дивіться, як важко про нього говорити. І важко, і легко. Починаємо казати - "хлопчик для биття". Хто "хлопчик"? Той, хто сьогодні панує? У способі мислення молодого покоління, усього мас-медіа? Хто "хлопчик для биття"? Тут згадували про народництво. Не хочу цю тему порушувати - я зовсім інакше на це дивлюся і вже говорив, що не можна плутати народництво як практику "ходіння в народ", що відповідає російському "почвенничеству", з поняттям народу й народного. Не треба ці речі плутати. Але скоріше народне начало і народницьке - це нині предмет для побиття. Тільки вже не хлопчик, а боксерська груша. Постмодернізм є - це факт. Я почав з того, що це не методологія. Тоді що це? Так, це світогляд, спосіб світосприйняття. Естетика його позичена, в кожнім разі, не виключно ним, з власного єства народжена. Я хотів загострити увагу на одному: на прихованій імперативності постмодернізму, про яку говорила Оксана Пахльовська. Від світогляду до ідеології - такий крок: світогляд - це певна концептуальність, ідея, а ідеологія - це "заступ", я нею користуюся як знаряддям. Це світогляд, застосований практично, включений в реальну дію. Він стає ідеологією. І коли він стає ідеологією, він затикає мені рота при першій же моїй спробі задати питання на рівні сучасних інтелектуальних горизонтів. Впорядкованість - невпорядкованість, - як про це говорить Ілля Пригожин. Те, що фізика розглядає як теорію хаосу, не прагнучи до простої однозначної відповіді, але передбачаючи, нехай як завгодно складну, але ієрархованість, певний порядок. І як тільки я ставлю це питання - я стаю смішним. Мені закривають рота. То що це? Хіба не прихована імперативність? Це під машкарою безімперативності, народжений ідеєю абсолютної свободи (і почасти будучи таким), у певних своїх практиках, в певній частині він абсолютно імперативний, законодавчий. Ви пам'ятаєте, як відгукнувся Юрій Шевельов на вибрики деяких наших не тільки прозаїків, а й критиків своєю статтею "Го-гай-йо": "Ви хочете від мене таких пісень? Вони у мене є". І відповів цією мовою. Але водночас він показав позиченість усіх цих художніх форм того самого шановного Юрія Андруховича, про формально-естетичні запозичення якого фахівець західної літератури скаже однозначно. Я теж вважаю, що сьогодні в Україні яскравих прикладів постмодерного самобутнього письма недостатньо. Цьому є пояснення. Я згоден не тільки з Болецьким, а й Богуславом Бакулою, який ставить питання про потрібність виконання цієї програми, про природність її виконання. Про цивілізаційне підложжя - навіть не контекст, як Оксана говорить, а фундамент постмодернізму ми також не маємо забувати. Есхатологія, катастрофізм, апокаліптизм не мають нічого спільного з постмодерною свідомістю. Наш постчорнобильський стан не є "пост", Чорнобиль ставить питання "модерного", а не постмодерного характеру, який проектує імовірність 500 відповідей. Ми не маємо часу в ситуації цих берів на 500 відповідей та на інтелектуальну гру їх розважання. Ми всі погоджуємось з тим, що це дуже складне явище. З класичних студій ми знаємо, що є негативістська версія постмодернізму і є його конструктивна версія. Що цей постмодернізм, як сказала Тамара Гундорова - я приймаю цю його частину - він дарує свободу від ортодоксій і догматизму. Але друга частина цього явища є сама по собі догматична, ортодоксальна, імперативна і абсолютно нетерпима до будь-яких інших версій світовідчуття. Даруйте, але цього я вже терпіть не можу. Не хочеться, коли мені будь-хто забороняє відчувати так, як я хочу. Нехай це навіть буде смішно. Лариса Брюховецька: Розмова вийшла більшою мірою теоретична - і це добре. З цим напрацюванням уже можна підходити і до мистецьких явищ, які є в Україні. Власне, постмодернізм, нібито не потребує критеріїв - це явище, як тут говорилось "безмірне". Але. Якось один із організаторів художніх виставок заявив мені: тут в Україні ніхто, крім мене, не знає як потрібно керувати галереєю, що виставляти, що ні, що цінується там, на Заході, що ні. Можливо, але чому на Заході цікавляться нашими полотнами, не санкціонованими "знавцями"? Чому дають премії Кірі Муратовій, перекладають прозу Андруховича? Поки відповісти важко, але час допоможе - він увиразнює, що вартісне, а що ні. Дякую учасникам розмови і сподіваюсь на її продовження. P.S. Оксана Пахльовська: Наш імпровізований Круглий стіл відбувся 11 вересня 2001 року. Інтерпретаційним ключем нашої розмови була проблема, яку умовно можна назвати: Культура і Катастрофа. Власне, і завершився Круглий стіл констатацією етичного безсилля постмодерної культури перед катастрофою. Ми ще не знали, що в цей час Манхеттенські Вежі-Близнюки розкришувалися в повітрі, мов віртуальні хмарочоси в електроній грі. Тільки за пультом цієї електронної гри сиділи не галасливі хлопчаки, а мовчазні невидимі гравці. І на відміну від електронної гри, де всі результати прораховуються наперед, кінцевий сенс цієї нової Гри знають лише ті, хто веде цю Гру. Одинадцятого вересня Третього Тисячоліття ми побачили, як Гра стала Історією. Одинадцятого вересня Третього Тисячоліття стала особливо очевидною безпомічність культури, яка Історію перетворила на Гру. Цей "флешбек" кидає дратуюче і дещо зловісне, але яскраве світло на предмет нашої розмови. На великій частині Сходу Європи - і зокрема в Україні Катастрофа може спинити Культуру, якщо Культура не зробить спроби спинити Катастрофу. |
Круглий стіл на таку тему відбувся в редакції журналу "Кіно-Театр" 11 вересня. В ньому взяли участь Оксана Пахльовська, літературознавець, завкафедрою україністики Римського університету "Ла Сапієнца", Вадим Скуратівський, культуролог, завідділу журналу "Сучасність", Олександр Івашина, культуролог, старший викладач кафедри культурології НаУКМА, Віталій Пономарьов, відповідальний секретар журналу "Генеза", Дмитро Стус, літературознавець, заввідділу критики і бібліографії журналу "Сучасність", Тамара Гундарова, літературознавець, провідний науковий співробітник Інституту літератури АНУ, Володимир Моренець, літературознавець, завкафедри філології, декан магістеріуму НаУКМА. Веде стіл головний редактор журналу "Кіно-Театр" Лариса Брюховецька. 
