У безпосередньому діалозі

Юлія Сердюкова

"То хто ж ви такі? - запитав німець. - Французи чи ельзасці?"

- "Ельзасці", - сказав ельзасець.

"Отже, ви не французи", - сказав німець і вилетів за двері.

Андре Векман

Коли мова йде про стереотипи, закорінені в масовій свідомості, - то з ними залюбки працюють митці різних художніх чи то ідеологічних напрямків. Стереотипами оперувати легко і приємно: ти завжди знаєш, що тебе якщо не зовсім зрозуміють, то принаймні відчують на підсвідомому рівні. Художні твори, і кіно серед них, підгодовують народні стереотипи, леліють їх, оформлюють у більш стійкі й розгалужені структури.

Єжи Гедройц.

Але коли постає завдання якісь стереотипи зламати, пробитися крізь товщу століттями плеканих і вирощуваних митцями, політиками і самим народом штампів - то це вже робота тонка, надскладна. Тим більше, коли вони неґативні та ще й сприяють безсоромному індульґуванню націй у почутті власної вищості й бездоганності у ставленні одна до одної. Робота з такими стереотипами небезпечна і не терпить прямих стверджень, галасу і взагалі будь-якого поспіху. Тут треба нарощувати тонку нитку порозуміння поступово, у безпосередньому діалозі, ретельно згладжуючи всі гострі місця.

Таку мету поставили перед собою творці нещодавно знятого документального фільму "Близькі і далекі". Фільм так і побудований - у формі розмови. В ньому немає жодних складних художніх елементів, які могли б спричинити неоднозначність трактування, - все просто і зрозуміло: статичні кадри з розмірковуванням уголос відомих істориків, політиків, журналістів України й Польщі перемежовуються панорамними зйомками міст або пейзажів обох країн. Серед промовців такі відомі діячі як: редактор Єжи Гедройц, професор Наталія Яковенко, професор Єжи Клочовський, професор Ярослав Грицак, посол Республіки Польща в Україні Єжи Бар - всіх неможливо перерахувати...

Після розпаду СРСР та його системи сателітів питання про вирішення міжетнічних конфліктів є дуже важливим для кожної країни на цьому просторі, бо один із варіантів самовизначення - це вирішити, хто ти є стосовно до чогось (когось) іншого. Перед тим як встановлювати стосунки з кимсь іншим, треба оформитись як цілісна одиниця, як завершена репліка, на яку цей "хтось інший" може відреагувати-відповісти певним чином. Передусім мирне партнерство з будь- ким передбачає, що між країнами-сусідами немає ворожнечі. Не даремно у стрічці звучить зауваження про парадоксальний позитив польсько-українського конфлікту: маємо дякувати, що Львів не став другим Сараєвом...

Шлях налагодження стосунків пройшли Франція й Німеччина, Німеччина й Польща. Тепер настала черга покласти край непорозумінням і полякам з українцями, історія спілкування-співіснування яких дуже насичена і далеко не безхмарна. На жаль, ще до сьогодні.

"Близькі і далекі" - то фільм, що наближує до глядача - дуже стисло - тисячолітню спільну історію Польщі та України. Промовці переповідають історичні сюжети, нагадуючи, що було у наших взаєминах доброго й поганого, особливо поганого...

У фільмі немає глибокого аналізу причин тих чи інших конкретних конфліктів - йде проста поверхова розповідь про відомі події, хоча основні моменти, звичайно, згадуються. (Втім, очевидно, що цілі й завдання цього фільму полягають не в детальному аналізі минулого, а в пошуках шляхів співіснування у майбутньому). Так, наприклад, історики не наголошують на тому, що саме розкол християнської релігії став чи не найголовнішим чинником історичного конфлікту двох сусідніх народів. Якщо на початку існування Речі Посполитої дві віри уживалися поряд досить мирно, то саме з початком контрреформації католицько-православне протистояння стає синонімом протистояння польсько-українського, істотно підсилюючись економічним утиском з боку католицької Речі Посполитої. Польський історик шкодує, що в Польщі не знайшлося свого Мазаріні, який би зміг примирити ворогуючі конфесії, а всі спроби включити православну українську складову до Речі Посполитої як повноцінного партнера залишилися на рівні поодиноких обговорень у XVII столітті серед поміркованих федеративних кіл. Коли приналежність до певної конфесії стала визначати й рівень добробуту - українське панство починає швидко окатоличуватись і спольщуватись (а ці поняття стають абсолютно тотожними). Таким чином Україна поступово втрачає свою еліту, перетворюючись на селянську націю (подібна історія потім повторюється і з русифікацією козацької верхівки), а протистояння культурно-релігійне переростає в соціальне - між шляхтою й селянами. І надалі релігійне й соціальне у стосунках двох народів постійно плуталося - чи то випадково, чи то навмисне. Так, єдина верства - козаки, - яка була політично активною частиною українського суспільства в XVI-XVII століттях, почала свою визвольну війну як повстання проти шляхетсько-магнатського гноблення, а завершила укладенням договору з іншим сюзереном - але "рідної православної віри".

У зв'язку з цим хочеться повернутися до фільму Єжи Гофмана "Вогнем і мечем" і нагадати його останні кадри: поляк і українець розходяться непримиренними ворогами, а на екрані з'являється опис подальших подій з історії обох країн, коли Російська і Австрійська імперії поділили між собою польські й українські землі, позбавивши суверенітету обидва народи на століття вперед. До цього факту апелюють чи не всі, хто говорить про необхідність польсько-українського примирення, в тому числі й дійові особи фільму "Близькі і далекі". Тут можна говорити про формування нового, у цьому випадку, думаю, цілком корисного стереотипу, як то: наявність за спиною обох країн сильного і не завжди доброзичливого сусіда мала і має бути чи не найголовнішим об'єктивним арґументом для активної співпраці й взаємодопомоги.

Звичайно ж, згадуються взаємні впливи польського й українського національних рухів у XIX столітті. Польські історики наголошують на тому, що саме приклад польського визвольного руху стає визначальним для українців на тому етапі. Правда, їхня увага зовсім обминає той факт, що саме в цей період польська романтична література, власне, і творить стереотипне бачення України, яким багато польських обивателів оперують і понині: з одного боку, це земля диких хлопів-козаків, які вміють лише різати поляків і пити відрами горілку - таке собі alter ego шляхетської Польщі; а з другого боку це втрачений (відібраний тими ж козаками) польський рай з ідилічною природою, білими хатинками і мелодійними піснями. Україна - це простір польської міфології, її пекло і її рай, невід'ємна частина національної свідомості будь-якого поляка. Проте найважчим у спільній історії є міжвоєнний період у XX столітті, і далі - період Другої світової війни, коли обидві країни, перебуваючи в стані окупації, вели жорстоку міжетнічну війну в прикордонній смузі. Саме в цей період у населення узграниччя формується шовіністична ненависть до сусідів. Як справедливо помітили історики, що говорили про це у фільмі: хоч тут і не обійшлося без гітлерівських і більшовицьких провокацій, все ж таки не вони були головними чинниками у формуванні цієї ненависті...

Перші спроби реального діалога належать дисидентам і діаспорі обох країн періоду розпаду СРСР та системи сателітів. Відсутність реальної смуги конфлікту та наявність спільного суперника в особі комунізму змушує народи, нарешті, шукати порозуміння. Одним із головних героїв стрічки - як в устах інших промовців, так і безпосередньо своїми розповідями - є нині покійний Єжи Гедройц, редактор польського часопису "Культура" в Парижі. За словами Дмитра Павличка, посла України у Польщі, панові Гедройцу належить заслуга закладання підвалин східної політики Польщі з її підтримкою України, мовляв, саме завдяки діяльності кола Єжи Гедройца сучасне польське суспільство почало сприймати українців як повноцінного партнера, а не як ворога або блудного сина.

Звичайно, показовим є той факт, що Польща перша визнала незалежність України.

Хоча визнається, що конфлікт існує і досі, наголошується на тому, що він остаточно обмежився прикордонною смугою і переважно питаннями історичної та культурної спадщини.

Не з одних уст звучать місіонерські обіцянки польських політиків бути захисниками українських інтересів на Заході. Єжи Бар наголошує на тому, що для України існує тільки один можливий шлях до Європи - через Польщу.

Загалом великий позитив цього фільму в повторювванні раз по раз, немов заклинання, думки про життєву необхідність для обох країн, обох народів пошуків спільної мови, порозуміння й співпраці. Навіть поза політичною доцільністю такої співпраці існує доцільність етична, адже на території України багато могил поляків, родичі яких живі й тепер, і навпаки; більше того, ще й досі багато родичів розділені польсько-українським кордоном. Львівський історик Іван Сварник говорить, що тоді тільки буде мир, коли поляки й українці зможуть вільно приїхати на могили до своїх родичів і близьких і вшанувати їхню пам'ять разом із тими рідними, які живуть на території сусідньої країни.

В одному сюжеті поляк українського походження розказує, як за часів комуністичної Польщі батьки розповідали йому леґенди про їхнє рідне місто Львів, - і Львів був його дитячою мрією. Тепер він уже літній чоловік, неодноразово бачив Львів на власні очі, і в нього є свої власні леґенди про це місто. Але, каже він, з тією відмінністю, що вулицями його Львова не марширують загони пілсудчиків. Можна сподіватися, що наступні покоління у своїх леґендах про міста Львів, Перемишль, Люблін навіть не згадуватимуть про те, що колись ці міста були охоплені страшною міжнаціональною ворожнечею, а розповідатимуть, як часто вони похапцем пакували валізи, аби поїхати до якогось із цих міст на вихідні, щоб випити з друзями філіжанку кави...

Повернутись до змісту