Богдан Ступка: Творчість невпиннаФрагмент з книги "Славні постаті України", яка готується у видавництві "Мазепа"
Закінчив драматичну студію при Львівському театрі ім. М. Заньковецької (1961), Київський інститут театрального мистецтва (1984). Працював у театрах ім. М. Заньковецької (1961-1978), ім. І. Франка (з 1978). З 1999 по 2001 - міністр культури та мистецтв України. Народний артист СРСР (1991). Академік Академії мистецтв України (1997).
Ролі у спектаклях: М. Задорожний ("Украдене щастя" І. Франка), Дон Жуан ("Камінний господар" Лесі Українки), ведучий ("Енеїда" за І. Котляревським), Потоцький ("Сава Чалий" І. Карпенка-Карого), Майстер ("Майстер і Маргарита" М. Булгакова), Тев'є ("Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом), Річард ("Річард ІІІ" В. Шекспіра), Лір ("Король Лір" В. Шекспіра) та інші. Ролі в кіно: Орест Дзвонар ("Білий птах з чорною ознакою"), Леонтович ("Дударики"), Керенський ("Червоні дзвони"), Чепурний ("Діти сонця"), Лисенко ("Микола Вавилов", т/ф), Остап Вишня ("Із життя Остапа Вишні"), Борис Годунов ("Смерть Івана Грозного"), Богдан Хмельницький ("Вогнем і мечем") та інші. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993), Державної премії СРСР (1980), премій ім. К. Станіславського (1996), І. Котляревського (1991), А. Бучми (1994). Акторський фатум Богдана Ступки призначає для нього ролі можновладців і на екрані, і в театрі, і в житті. За останні три роки він втілив на екрані образи трьох гетьманів: Богдана Хмельницького у "Вогнем і мечем", Івана Брюховецького в "Чорній раді", Івана Мазепи в "Молитві за гетьмана Мазепу", зіграв на сцені театру ім. І.Франка короля Ліра - образ, що свідчить про винятковість акторської біографії. Напевно, таки справді Цезарями народжуються. Проте його персонажі не були б настільки цікавими, якби в них самість і самобутність не поєднувалися завжди зі щирим гуманізмом, проникливою людяністю. Тому усім образам, створеним Богданом Ступкою, притаманна глибока діалектичність. Над колискою - ку-ку! Над чолом крутим - ку-ку! Над хрестом німим - ку-ку!
Ось як можна вмістити людське життя в три рядки. Кожен із них окремо - нічого, а разом - усе. Лишається тільки позаздрити поетам і поезії, коли їхнє слово справжнє. Я - актор. Часто говорю чужими словами, очі мої зі сцени чи з екрану випромінюють світло чужої любові, метають блискавиці зненависті, в'януть від байдужості... Є в цьому щось моторошне. Здавна в професії актора вбачали щось принизливе, блюзнірське. Навіть поширена теорія, буцімто гарний актор - це бездоганний камертон, інструмент, майже позбавлений власної особистості, який зате вміє сильно і точно відлунювати почуття й думки інших - режисера, драматурга, сценариста. Я - актор. І щасливий цим. У мене тисячі життів від першого до останнього "ку-ку". Нині захоплюються віртуальною реальністю, фантазують щодо можливості засобами технічного прогресу через гру торкнутись інших світів, відчути себе героєм, генієм, чудовиськом, пережити неймовірні пригоди й авантюри. Я вмію це робити без жодних приладів. Бо я - актор. Я навчався цього спершу в студії при театрі ім. М. Заньковецької в Бориса Хомовича Тягна, а потім (через два десятки років!) у Київському театральному інституті. І коли мене запитують, чому ось стільки літ лягло між студією та інститутом, анітрохи не лукавлячи, відповідаю: "Я читав підручник життя". І користувався знаннями спершу на сцені, а згодом і перед кінокамерою. Згадуючи ті часи, один із моїх, лагідно кажучи, "доброзичливців", похвалився, що переграв усі головні ролі в репертуарі театру, а Ступка тоді був всього-на-всього задніми ногами коня. Що ж, можна побути й ногами, аби добре навчитись ходити. А пізніше, навіть падаючи, прохрипіти річардівським голосом: "Півцарства за коня!". Вчора на подіум я виходив Миколою Задорожним в "Украденому щасті", Дон Жуаном у "Камінному господарі", булгаковським Майстром, Тев'є-молочарем, Котляревським, Гоголем... У театрі я щовечора помирав, зваблював жінок, когось убивав, із когось сміявся. Якщо дотримуватись "вічних" постулатів Станіславського, можна було б збожеволіти або легко шаблонізуватись. На сцені в театрі кожна мить неповторна. І ту ж саму роль вже не зіграєш, як учора. Оце і є закон змінності акторського творення. Ні, не відступити від загального плану вистави, але в деякі моменти мати право імпровізації, доповнювати персонажа власним способом мислення і своїм характером. Саме це підтримували мої учителі-режисери, вихідці зі школи Курбаса - Борис Тягно та Доміан Козачковський, а пізніше і Сергій Данченко, Володимир Опанасенко, Володимир Оглоблін. З їхньої мудрості й діянь ми, актори, приходили до розуміння, що мистецтво - форма, а зміст цієї форми - в тобі, що в один потік двічі не увійдеш.
Доторк до вічного, до класики. Це щось таке хвилююче, таке захмільне, що стаєш, наче переліплений наново з глини Адам, і починаєш творити в собі і собою того відомого всім персонажа, але не такого, яким він був до тебе. Подібне я відчував, коли приступав до ролей Річарда ІІІ та Ліра. Першого колись могутньо зіграв Лоуренс Олів'є, другого - М. Міхоелс. У "Річарді ІІІ" я шукав засоби, як би проявити і підтвердити, що Господь сотворив і ката, і жертви для нього. В "Королі Лірі" вже на самому початку я з'являюсь зі свічкою серед білого дня. Критики порівняли це з діянням історичного Діогена, що з ліхтарем удень шукав Людину. А режисерові, і мені також, хотілось підкреслити, що немає в короля друзів, окрім власної тіні. Якщо театр - це рух до героя від вистави до вистави, то кіно - вихоплений і закарбований спалах-мить. Можна зробити кілька дублів однієї й тієї ж миті, а пануватиме обрана режисером. Інколи, на мою думку, і не найкраща. Але кіно - то відразу мільйони глядачів, мільйони поціновувачів і критиків. Відчув це, коли зіграв Богдана Хмельницького у фільмі "Вогнем і мечем" польського режисера Єжи Гофмана. Не такий славний гетьман у поляків, як у нашій літературі, в наших фільмах. Та це й зрозуміло, адже саме повстання українського козацтва і поспільства розвалило панську державу "од можа до можа". Але я - актор. І зіграв так, як його вельми барвисто описав Генрик Сенкевич. Хмельницький не стереотипний, він більше схожий на того, яким його бачив Тарас Шевченко. Пригадуєте вірш "Якби-то ти, Богдане п'яний"? У кожного сущого на землі індивіда свої таланти, свої людські якості, свої гріхи. І наш гетьман, маючи дар полководця й організатора мас, люблячи свободу й Україну, був сином свого часу. Поляки кажуть, що маса, натовп - це жінка, а жінки люблять сильних мужів. Вже десять літ, як Україна стала незалежною. Важко твориться суспільство, де нема єдності. Поодинці ми наче й українці, а разом - ні. Намагання одними поняттями - масова політика, масова економіка, маскультура - урівняти життя нових багатих і нових злидарів - то марна справа. Навіть прорахунки не залишають ніде порожніх місць. А в культурі порожні місця ніколи не бувають порожніми, їх заповнюють темні сили. Коли я став Міністром культури і мистецтва України, багато газетярів назвали мій крок глибоко громадянським вчинком. І відразу ж шпигали, що особисто мені такий вибір навряд чи додасть ваги чи слави. Що ж, я учень світу і життя - навіть сьогодні, коли давно вже перейшов свій полудень, продовжую вчитись. В один потік двічі не ввійти. |
Ступка Богдан Сильвестрович (27.08.1941, с. Куликів Львівської обл.) - актор, державний діяч, народний артист України (1980).
