Освідчення в любовіАндрій Владимиров
Потім експедиція з групою фільму "Білий птах з чорною ознакою" нашого педагога Юрія Іллєнка, яка була не тільки професійною школою, але й школою взаємин. Ми ще більше зблизились. Після інституту часто шляхи студентських друзів розходяться, але ми обоє потрапили на студію ім.О.Довженка. В ті часи на студії працювало багато маститих операторів старшого покоління, були міцні традиції і відстань від одержання диплома до самостійної постановки могла бути довгою - асистент оператора, другий оператор, категорії, в.о. ... не як тепер - заплатив, одержав, закінчив і вже оператор-постановник - знімай сам, а що і як - несуттєво. Мені поталанило - я відразу почав знімати і через якийсь час запропонував Павлові працювати разом, бути співпостановниками. Так наша дружба втілилась у професійну і творчу співдружність, яка, я думаю, була плідна: ми зняли разом вісім фільмів. Виробились спільні прив'язаності, погляди на речі, система взаємопідтримки - ми доповнювали один одного, а це те, що називається "одна команда". Ми навчились розуміти один одного без слів, без поглядів, без жестів, так - передача думки на відстані. Відтоді я вірю, що існує таке спілкування не в цирку, в шоу, в фантастичних фільмах, а насправді. Ми жили, ділячи все пополам. Порядний і добрий, талановитий і надійний, такий, що захоплюється і захоплює. Це Паша. Якого ще друга можна собі побажати? Згадую, скільки пройдено разом, і дякую долі за те, що нам судилося зберегти теплі дружні стосунки в хисткому й байдужому світі. В цьому Пашина заслуга - він уміє дружити. На злеті, як я жартую, Паша засвоїв гітару, пише пісні, чим немало мене здивував і втішив. Відредагував і видав книжку покійного письменника Анатолія Костенка - діда дружини - "Хіба минає все минуле". Ні! Не минає... і наше "не минуло"! Так. Роки промайнули швидко, але, на щастя, шрами тільки зовнішні, душа Пашина залишилась юнацька, чиста й благородна. |
Нас часто плутали. Кажуть, ми схожі. Від народження... чи стали схожі? Так, мабуть, буває, коли майже не розлучаєшся - завжди разом, дружили давно, дуже давно...Познайомились ми 1969 року, коли я з кінознавчого перевівся на операторський факультет нашого славного інституту ім. Карпенка-Карого. Паша Степанов носатий, активний, симпатичний, товариський... Виділив я його скоріше зовнішньо. Познайомилися й одразу зійшлись. Він вступив до інституту після школи, я вже з семирічним стажем роботи на кіностудії; він ще не забув фізику, я, як мені тоді здавалось, уже все знав про кіно. Інститутське життя передбачає або суперництво, або взаємовиручку, особливо у творчому вузі. Ми обрали останнє - допомагати один одному. Так і знімали разом всі його і мої інститутські роботи, сперечались, фантазували, їздили, відпочивали. Паша все швидко схоплював: світло, композиція, апаратура, організація зйомки - в цьому ріс на очах, я думаю, що кінооператорство - це його. Все було весело, грайливо, азартно... та і як інакше - молодість, кіно (тоді популярне і престижне), студентство...
