Кіноосвіта сьогодніЗаписав Олексій Радинський
Вадим Скуратівський, культуролог, доцент Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. - Вже кілька років у певних колах йдеться про автономізацію української екранної освіти, тобто про створення суверенного навчального кіноосвітнього закладу. В принципі, проти цього нічого не мають ані уряд, ані ректор нашого інституту Р.Пилипчук. Та внаслідок відомих бюджетних проблем ми ще далекі від цього. Перебування під одним дахом декількох фахових напрямків, здавалося б, навіть корисне, але рано чи пізно це починає заважати. Суверенний кіноінститут має існувати - це головна передумова виходу кіноосвіти з кризи. Тим більше, що в Києві, я не раз це повтороював, така традиція існує ще з 1918 року завдяки кінознавцю і письменнику Вознесенському, котрий заснував кіноосвіту в нашому місті. Інших шляхів розв'язання проблеми я не бачу. Коли ми нарешті здобудемо суверенність, нам вдасться головне - створити справді серйозну технічну базу для кіноосвіти. У той час як телевізійна техніка значно зменшується кількісно і стає дедалі простішою в користуванні, з кіно такого не відбувається - воно коштувало і коштуватиме чималих грошей, яких у нинішній ситуації немає. Разом з тим в автономному інституті суто методологічно буде розв'язано питання кількості і якості викладання. Ми отримаємо можливість час від часу запрошувати провідних кіномитців сучасності - чому б не запросити до наших студентів хоча б на один день, приміром, Тарантіно? У мене особисто до Тарантіно доволі скептичне ставлення, та для студентів це було б неабияким заохоченням. Мав же колись читати у нас спецкурс видатний польський режисер Кшиштоф Зануссі, та через фінансові перешкоди цього не сталося. На жаль, серйозних бюджетних перспектив для такого поступу я особисто зараз не бачу. Повинне з`явитись нове покоління функціонерів, котрі зрозуміють важливість нашої ділянки для всього суспільства. Поки що такого покоління немає. Талантів серед сучасного студентства дуже багато, але їхні перспективи наразі є суто естетичними. Вони мають можливості для естетичного розвитку, але ж їм потрібне самоздійснення. Численні нагороди наших студентів на міжнародних та внутрішніх фестивалях носять переважно емблематичний характер, а студентам потрібна вже серйозна матеріальна база. Знов-таки, при створенні нашого омріяного автономного кіноінституту я б орієнтувався на студентську еліту, котра вже сформувалась. Та за майбутнє цієї еліти я серйозно побоююсь. Закінчиться тим, що ми побачимо цих людей або на фінському, або на чеському, або на китайському мистецьких небосхилах. Для тамтешніх культур це буде безумовниим набутком, а наше кіно так і стоятиме на місці. От, скажімо, наші колишні студенти Маслобойщиков та Мінаєв давно уже там: один - режисер в угорському театрі, другий - у французькому кінематографі. Таких прикладів можна назвати близько десятка. Ізраїль Гольдштейн, кінооператор, викладач кафедри операторського мистецтва КДІТМ - Коли говорити про проблеми, які стоять перед нами при підготовці кіно- і телеоператорів, то вони полягають у тому, що немає матеріальних ресурсів для практичного навчання студентів. Студент операторського факультету повинен знімати кіно: у програмі зазначено кількість робіт, їхній обсяг тощо. Для цього йому необхідні павільйон або натура, плівка, можливості для монтажу. З цим у нашому інституті важко. Плівки дуже обмаль. Студент не отримує її в тій кількості, що потрібна для виконання роботи. Тому результат більшості студентських робіт не екран, а лише аркуш паперу, що на ньому написані думки студента та намальовані ескізи кадрів, які він відзняв би, якби мав можливість це зробити. За відсутності цих елементарних умов навчити не можна нікого, навіть найталановитішого студента. Студент повинен фільмувати, - а можливості нема. Отже, радісних перспектив небагато. Минулого року весь кінофакультет нарешті зібрався разом і розташувався у приміщенні студії хронікально-документальних фільмів. Здавалося б, це повинно піти на користь - все ж таки студія має власну технічну базу, лабораторію, монтажний цех, велику кількість знімальної апаратури тощо. Студенти дістали можливість усім цим користуватись. Був навіть план передати інститутові всю матеріальну базу кіностудії. Але на фінансовий стан інституту, котрий є основоположним, це аж ніяк не вплинуло. Тут потрібне термінове втручання Мінкультури, котре має забезпечити матеріальну підтримку, необхідну для нормального функціонування факультету. Такої підтримки кінофакультет вже багато років не отримує. Серед моїх студентів є дуже талановиті люди, котрі в майбутньому мають стати високопрофесійними операторами. Але водночас я стикаюся з багатьма молодими людьми, що потрапили до інституту випадково, - втім, сьогодні це проблема кожного навчального закладу. До того ж я категорично проти теперішньої системи, коли особа може потрапити до вищої школи просто за гроші, навчаючись за контрактом. Це абсолютно неприйнятне для мистецьких навчальних закладів, бо в мистецтві можуть працювати лише ті люди, котрі не уявляють собі іншого життєвого шляху. Скільки молодих фахівців не випускав би наш факультет, їх усіх поглинає один замовник - телебачення. На нашому телебаченні катастрофічна нестача освічених людей, там творчу роботу виконують колишні водії, адміністратори тощо. Мати культурного, вмілого оператора або режисера - це часом навіть розкіш. Студент, котрий хоче отримати роботу на телебаченні, її отримує. Наші випускники намагаються створити на телебаченні елемент високої зображальної культури, до чого воно здебільшого ще не доросло. Тарас Томенко, режисер, в недавньому минулому - студент КДІТМ. - Кіноосвіта в Україні взагалі неправильно побудована. Студентів треба вчити ремеслу. Хто навчився ремеслу - пробивається в люди, хто пробився - знімає кіно. Рівень викладання в КДІТМ дуже низький. Мені пощастило, що я потрапив до майстерні Бориса Савченка. Комусь пощастило менше - адже все залежить від майстра. Жодного зі своїх студентських фільмів я не знімав інститутською апаратурою, бо тут створена рабська система, коли студент мусить півроку чекати тієї камери абощо. Режисер повинен знімати, а іноді здається, ніби робиться все, щоб він не знімав. Мені подобається, приміром, австрійська система - там студента один рік вчать режисурі, потім рік сценарній майстерності, операторському мистецтву, продюсерській справі тощо. І він виходить з навчального закладу вже готовим працювати. А який взагалі може бути сенс в кіноосвіті, коли немає виробництва? Навчився студент - треба одразу йти працювати на виробництво, підтримувати, вдосконалювати свої вміння. В Україні ж іти поки що нема куди. Борис Савченко, кінорежисер, викладач КДІТМ. - Перш за все, кіноосвіта, як і все кіно в Україні, обділена увагою держави. Це виражається не тільки в мізерному фінансуванні - кіноосвіта стала непрестижною. Вона не залучає до себе більшість цікавих майстрів, що працюють в Україні, тому що це марудна і невигідна справа, кіноосвітою не прогодуєшся. Там можуть працювати лише безмежно віддані цій справі люди, котрі не бачать без неї свого життя. Кіноосвіта - це величезна розкіш, її може дозволити собі держава, яка має за мету створення кіноіндустрії. Кіноіндустрія як бізнес зараз входить до десятки найприбутковіших напрямків людської діяльності. Крім того, вона активно формує духовний світ людини. А у нас до неї ставлення таке: аби не здохла. Ситуація поліпшиться лише тоді, коли чиновники зрозуміють, що національною політикою в державі має стати питання культури. Яка культура - така особистість, яка особистість - таке суспільство. Не можна забувати про той вплив, що його кіно спроможне справити на будь-яке суспільство. Нещодавно я був запрошений на міжнародний фестиваль короткометражних фільмів у Драму, Греція. В маленькій Греції є дві приватні кіношколи, що фінансуються державою. Вступ до цих кіношкіл платний, а кінороботи студентів фінансує держава. На фестивалі була окрема програма студентського кіно. У європейських студентів є все - фінансові можливості, апаратура, плівка, прекрасні актори. На превеликий жаль, їм бракує одного - ідей. Вони зовсім не уявляють собі призначення кіно. Для них це іграшка, гра, змагання з комп`ютером. В титрах тамтешніх студентських фільмів я бачив по триста прізвищ, - а мої студенти роблять все утрьох-учотирьох. І це при тому, що серед них є люди виняткових здібностей, котрі, на відміну від своїх західних колег, мають що сказати своїми фільмами. Але вони наражаються на абсолютну зневагу з боку держави - і в них опускаються руки. Щодо проблем нашого кінофакультету. У нас працюють викладачі переважно старшого покоління, це, безумовно, авторитетні майстри, та в інституті зовсім немає молодих викладачів, котрі прагнули б брати участь у відтворенні кіноіндустрії. Це дуже прикро, бо лише сплав старих і нових уявлень може дати позитивний результат. Займатись вихованням митців учорашньої доби нема жодного сенсу. Сучасні кінематографісти повинні диктувати передові вимоги до суспільства, до мистецтва, до себе. Я завжди гаряче підтримував ідею створення автономного кіноінституту, бо зараз між мистецтвом театру і мистецтвом кіно величезна різниця, і підходи при навчанні студентів повинні бути абсолютно різними. Навіть література повинна викладатись по-різному для студентів-театралів і для студентів-кіношників. До того ж необхідно створити систему шкільної, доінститутської кіноосвіти. Адже, як відомо, ніхто не вступає до консерваторії або до Академії мистецтв без належної професійної підготовки. Чому в кіно має бути інакше? Михайло Іллєнко, декан факультету кіно і телебачення КДІТМ. - Проблеми української кіноосвіти я спостерігаю вже давно: спочатку як студент, потім як викладач, тепер як декан. Ситуація здається мені фатальною, адже обговорювана проблема стосується всієї нашої культури. Надзвичайно важливою є суспільна розгубленість перед навалою комп`ютерних технологій. Творчим імпульсом Бог наділив людину і лише людину - а новітні технології зухвало зазіхають на цей Божий дар. Вони пропонують начебто безмежний спектр можливостей, а натомість вимагають дуже мало, цьому зовсім не треба вчитись. Натиснув пару клавіш - і ти вже начебто композитор, тобі начебто можна не мати уявлення про те, що був такий собі Бах. Це провокативний інструмент - він скасовує необхідність залучення до тих знань, що необхідні кожному митцеві, скасовує потрібність мати глибоке культурне підґрунтя. Створення такого підґрунтя і є метою мистецької освіти - тож вона зараз у глибокій кризі. І якщо ми цій провокації піддамося, це призведе до повного колапсу культури, повернення до дикунства. Це безперспективний шлях, і мені дуже прикро, що мої студенти іноді на нього стають. Якщо наша держава не створюватиме потужного потоку власного культурного продукту, не зменшить обсягу споживання імпортованої культури, вона просто не матиме жодної перспективи на майбутнє. Не буває незалежності державної без незалежності культурної. Наші державні органи поки що цього не розуміють. Нині по всьому світу відбувається двобій між кіно і телебаченням. Мені наша держава у цьому двобої нагадує секунданта, котрий бачить, що один з учасників дуелі позбавлений зброї. І потім дивується з безпомічності дуелянта. Телебачення має зброю, щоби боротись, кіно - ні. Та все-таки не можна не сказати і про приємне: нещодавно кінофакультет уперше за десять років отримав нормальну кольорову плівку. Тож є надія виборсатись із тотальної атмосфери песимізму. Отже, як ми побачили, ідеї та ініціативи є, зацікавлених людей також достатньо. Бракує тільки одного - грошей... Та все ж, сподіваємось, цей матеріал допоможе небайдужим зорієнтуватись у хаосі, в якому опинилась наша кіноосвіта. |
Криза українського кіно пов'язана з кризою кіноосвіти - це твердження не потребує доказів. Отже, саме у сфері освіти треба шукати джерела можливого піднесення української кіноіндустрії. Висловити свою думку щодо цієї проблеми ми попросили режисерів і викладачів, які безпосередньо пов`язані з галуззю кіноосвіти.