Алла Горська: витратити себе всюНадія Старовір
Це звичайний документальний фільм. Чомусь так склалося, що більшість документальних фільмів - звичайні, і на них мало звертають уваги. Особливо, коли їх показують по телебаченню. Старі фотографії, хронікальні кадри, спогади "очевидців" - увесь цей класичний перелік складових документального кіно рідко може надовго затримати увагу глядача і тим більше схвилювати його серце. Останнє і не вимагається. Документ мусить фіксувати і надавати необхідну інформацію. Але саме цього найчастіше бракує нашому документальному кіно. Інформація губиться за патетикою, що претендує на поезію, за марнославством промовців, які забувають про тему фільму, поспішаючи якнайбільше сказати щось на зразок "я і слони". Губиться за звичним уже марнослів'ям, коли були потрібні емфатичні герої (і для боротьби "за" і для боротьби "проти"). Майже зовсім немає марнослів'я у фільмі Олени Левченко "Алла Горська". Майже. Все ті ж фотографії, розповіді друзів, хронікальні кадри (серед них, до речі, є дуже рідкісні й цінні: Алла Горська з колегами за роботою над монументальною мозаїкою), картини й вірші - але все разом не схоже на черговий портрет безликого народного героя. Це фільм про людину рідкісного таланту й життєвої сили - жінку і митця. Сильну, талановиту, відкриту, чесну, невимушену, невгамовну - і обов'язково жінку: чуттєву, завжди вродливу, і хіба трохи по-чоловічому вперту ідеалістку. Фільм складається у тонке плетиво історії долі Алли Горської і долі її покоління, яке часом схоже на вишукані "неомодерні" роботи Віктора Зарецького, її чоловіка, більше, ніж на різкі, експресивні роботи самої Горської - такі ж безкомпромісні, як і їхня авторка. Недаремно так часто ми бачимо на екрані портрет дружини роботи Віктора - la femme fatale з полотен Густава Клімта: вродливе обличчя в обрамленні буйного орнаменту, який прикрашає внутрішні стінки душі...
Структура фільму проста, логічна й зрозуміла - не перевантажена нічим зайвим. Розповіді друзів і фотоматеріали різних років утворюють цілісну картину життя Алли від шкільних років до її трагічної загибелі. Вихована в російськомовній сім'ї. Перші роки, які випали на блокадні зими, прожила в Ленінграді. Батько займав високі посади: директор Ялтинської, Ленінградської, Київської, Одеської кіностудій. Для свого часу сім'я Горських була досить заможною, і перед Аллою стелилися всі дороги - до кар'єри офіційного художника. Тим більше цьому сприяв батько - чоловік, не позбавлений авантюрної жилки, проте суворий і авторитарний у вихованні. Та час розпорядився інакше: оскільки сім'я переїхала до Києва, Аллі судилося познайомитись із поколінням, з якого згодом виросли українські шістдесятники: художники Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, поети Іван Драч, Василь Симоненко, публіцист Євген Сверстюк та багато інших. Її не помітити не могли, як і вона не могла пройти повз цих людей. Виявились неважливими мова спілкування і традиції виховання - їх об'єднував дух часу, талант і звичайна людська чесність. Коли потім її питали, а чому ж так сталося, що дівчина з благополучної російськомовної сім'ї опинилась у лавах українських дисидентів, Алла відповіла: життя навколо таке потворне... Вони просто не могли жити інакше - використовували кожен вільний подих, щоб жити красою. Не думаючи про наслідки. Проте був переломний момент, коли Горська залишила позаду всі сумніви й остаточно визначилась як українка. У 1953 році батька перевели до Одеської кіностудії. Алла, нарешті, відчула ту легкість, яка окрилює і дає змогу піднятися високо понад хмарами буденності. Вона швидко вбирала в себе всі можливі відомості про українську минувшину, особливо - що стосувалося мистецтва. Разом з друзями їздила пам'ятними місцями України, і всі вони тоді відкривали для себе забутий світ життя народу. На початок шістдесятих не залишилось жодних сумнівів. Пізніше, на запитання "коли ти народилась", Алла любила відповідати: у 1961 році. Вона прожила всього дев'ять років.
Атмосфера фільму нагадала мені іншу людину з дуже схожою долею - Леся Курбаса. Вони навіть схожі зовні - вродливі, стрункі, з різьбленими рисами обличчя. Кожен був майстром у своїй справі, але найголовніше, що їх об'єднує, - вони обоє були душею своєї епохи, свого покоління: як без Курбаса не було б Відродження двадцятих, так без Алли Горської не було б відродження шістдесятих. Такі люди трапляються рідко і швидко згорають, але саме вони є тим цементом, який робить десятки інших людей, своїх сучасників, не просто кращими, а й скріпляє їх у цілісний організм, коли про них говорять як про покоління. Так, важливо, що Алла була і яскравим художником, і гарною жінкою, але не менш важливі її поїздки з друзями Україною, участь у судових процесах, підписи під листами протесту, листи до Опанаса Заливахи у в'язницю та й просто те, що вона жила саме тоді саме серед тих людей. Якби залишилася Алла Горська в Ленінграді, вона була б дисидентом російським, а жила б у Франції - надихала б студентські заворушення й інтелектуальну революцію кінця шістдесятих там. Байдуже, де, головне - витратити себе всю. Хай і за дуже короткий час. "Помирають тому, що життя закінчується." Те, що вона робила, важливе не стільки для нас тепер, скільки було важливе для них тоді. Вони всі це розуміють і говорять про це у фільмі. Серед не названих ще імен - Ірина Левицька, Лесь Танюк, Людмила Семикіна, Борис Плаксій, Микола Плахотнюк, Володимир Прядка, В'ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь. І цікаво їх слухати, можливо, не тому, що гарно зроблений фільм чи вони цікаві промовці, просто пам'ять про Аллу надихає їх і досі, як напевно надихала і режисера Олену Левченко, застерігаючи від перегинів у той чи інший бік. Це звичайний документальний фільм про незвичайну людину і незвичайну епоху. Який попри своє жанрове призначення все ж таки хвилює серце. |
Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, Українська студія хронікально-документальних фільмів на замовлення Міністерства культури і мистецтв України представляє кольоровий документальний фільм "Алла Горська", режисер-постановник Олена Левченко, 2001 рік.
