Опоетизоване ПрикарпаттяЛариса Іванишина
Наприклад, чимало випускається фільмів на замовлення (як правило, це відеопродукція) -іноді досить непоганого рівня. Але замовник або не зацікавлений у просуванні цих фільмів на екрани, або не має змоги прорватися бодай на телебачення, де "крутять" продукцію поганої якості, але ту, за показ якої заплачено. Що вже казати про якусь культурну політику, про цикли передач, пов'язаних з такими поняттями, як матеріальна і духовна культура нашої країни! Для них не зостається місця. А критикам лишається одне: переглядати ці сюжети індивідуально на відео. А потім розповідати про фільми, яких глядачі не бачили. Наприклад, є чудова стрічка студії "Кінематографіст", присвячена Уманській "Софіївці", де поетичне зображення пам'ятки садово-паркової культури супроводжується закадровим читанням листів графа Потоцького до своєї молодої дружини Софії, на честь якої і було закладено цей парк. Листів, написаних вишуканим літературним стилем, яким виражене глибоке почуття. Не бачили? Натомість телеканали долучають нас до пам'яток Росії. Це корисно, звичайно, але в тому разі, якщо пам'ятки України на наших каналах матимуть бодай не менші права. А от такий край, як Прикарпаття і Карпати, вже багато разів фігурував в українському кіно - здавалося б, немає чого додати. Але документальне кіно фіксує не лише краєвиди й архітектурно-історичні пам'ятки, а й людей, звичайних перехожих, вправних музик та митців, тобто плин життя в конкретну мить. А крім того, зовнішній вигляд місцевості, міст безупинно змінюється. І все це побачено автором фільму, який милується, захоплюється і хоче захопити глядачів. На цьому імперативі й побудовані дві картини - "Місто Коло-миї" (назва міста пишеться тут за версією автора, який стверджує: "мия" - це річка) та "Прикарпаття. Гори і доли", створені одним колективом: автором сценарію І.Гаврилюком (він же й читає власний текст), режисером Тимуром Золоєвим, операторами Едуардом Тимліним та Анатолієм Химичем на кіностудії "Контакт".
Обидві стрічки сповнені ліричного настрою, особливо перший з них, дикторський текст якого складається з поезій Івана Гаврилюка та музики, яку пам'ятаємо з фільму "Білий птах з чорною ознакою" і яку виконують вправні народні музики сьогодні. І саме поезія органічно поєднує давнину і сучасність - фотографії початку ХХ століття і життя, зняте на завершенні цього ж століття (фільм здобув головний приз кінофестивалю "Вітрила мандрів" 2001 року). "Прикарпаття" розпочинається зворушливою розповіддю про те, як виготовляється унікальний музичний інструмент - трембіта. А загалом тут більш ділова тональність оповіді й тому закономірною є поява перед камерою керівників Івано-Франківської області, які слушно тлумачать відродження історичного обличчя Галича, Надвірної, Рогатина та інших міст Прикарпаття як відродженням наших душ. Камера то рухається вулицями містечок, то ширяє під хмарами і з висоти пташиного польоту охоплює краєвиди, то наближається до пам'ятників видатним людям, то вдивляється у троїстих музик. Камера фіксує сьогодення для нащадків. І в цьому також неперехідне значення цих фільмів. |
Стверджують, що українського кіно немає, та воно не загинуло, а дещо трансформувалося. І далеко не всім, навіть тим, хто долею цього кіно переймається, відомо, що фільми таки виходять. Просто не доходять до глядача.
