Фестиваль Лінкольн-Центру 2001-го рокуБогдан Бойчук
Найцікавіший (не обов'язково найцінніший) спектакль відбувається кожного літа на площі між трьома чудовими модерними будівлями: "Метрополітен-опери", симфонічного оркестру та Нью-Йоркського балету. Під час фестивалю біля фонтана на майданчику щовечора грає оркестр, а сотні відвідувачів танцюють або милуються тим, що діється довкола. Там можна провести цілий вечір у найкращому фестивальному настрої. Але це був, хоч і гарний, та все -таки периферійний спектакль. Особливими цього року були: опера "Мої зрадливі очі" Сальваторе Счіярріно, опера "Білий крук" Філіпа Ґлесса та виступ іспанського балету "Національна компанія танцю", не згадуючи вже фестивалю п'єс Гарольда Пінтера, концертів музики Філіпа Ґлесса та виступів балету "Ла Скала". Опера "Мої зрадливі очі" була найоригінальнішою і, на мою думку, найкращою виставою фестивалю, яку привіз брюссельський "Театр де ля Монне". Написав її італійський композитор Сальваторе Счіярріно - найоригінальніший і найпопулярніший композитор в Європі. Єдиним традиційно-оперним елементом у ній був сюжет - про кохання і зраду. Лібрето написане на основі барокової драми XVII століття "Зрада в ім'я честі" Джачінто Андреа Чіконьїні, в якій ішлося про принца Венеції і композитора XVI століття Карло Джезуальдо, що убив свою дружину і її коханця.
Опера ця незвичайна. Композитор відсунув оркестр на третьорядне місце й визначив йому радикально інакшу роль, ніж у традиційній опері. Оркестр тут ані не виконував традиційної увертюри, ані не супроводжував співаків. Музика для оркестру скомпонована з віддихів, шереху, шепотіння, стукання і шкрябання, тобто звуків, які перебувають на грані тиші й часто ведуть до тиші. Оркестр, по суті, творив тільки ледь чутне тло і часом підсилював театральність дійства на сцені. Першорядну роль композитор відвів голосам. В опері лише чотири персонажі: герцоґ, партію якого виконував баритон Поль Армін Едельман; герцоґиня, у виконанні сопрано Аннет Стріккер; коханець - контртенор Лоренс Заззо та слуга - тенор Джан Бовен. І саме у вокальних партіях відчувалася барокова структура. Співаки були дібрані за особливістю чи, радше, незвичайністю своїх голосів - і голосами (а не рухами, бо рухи були сповільнені) передавали динаміку, драматизм і ліризм дійства. На друге місце я поставив би режисуру Тріші Браун. Вона не режисер, а відомий американський хореограф, має власний балет і як хореограф відзначається абстрактністю своїх праць. Тож, на відміну від звичайної переобтяженої декоративності традиційних опер, Тріша Браун вибрала спрощені абстрактні декорації, які виконав Роланд Ешліман. Сцена являла собою велику півкулю, поділену гребенеподібними перетинками, які то опускалися вниз, звільняючи простір для співаків, то підносилися вгору, утворюючи захисток для інтимних сцен.
Режисура Тріші Браун базувалася на "поетичній простоті", на суто балетних засобах. Наприклад, сцени кохання і вбивства були виконані абстрактними балетними жестами і позами, що гармонійно поєднувалися з музикою і співом. Так розв'язувати мізансцени вміла хіба неперевершена Марта Ґрегем, наприклад, у хореографії "Клітемнестри".
Не так щасливо вийшло з режисурою Роберта Вілсона - як "тотальний режисер" у своїх виставах він проектує строї, сценічні декорації й освітлення. Але особливо славиться своїми візуальними витворами. У цій же опері Вілсон розмахнувся в оперному стилі, тобто вивів на сцену понад три десятки персонажів. І в цьому полягала основна проблема постановки, бо Вілсон не виявив режисерської оригінальності в роботі з акторами. Тож постаті, задіяні на сцені, не були незвичайними чи мистецьки переконливими. У всій виставі лише три оригінальні мізансцени свідчили про великого Вілсона: з трьома співаками, які зависли в повітрі й виконували свої арії; сцена зі співачкою, яка спускалася з небесних висот на місяці, та сцена з маленьким човном, у якому сиділи хлопчина з актором, під акомпанемент музики човен посувався по сцені. Рух човна був настільки повільний, що глядачі зовсім не помічали його. Лише через якийсь час глядач усвідомлював, що човен перемістився на кілька кроків уперед. Дуже цікавою була також динамічна балетна сцена в четвертому акті другої дії. Привернув до себе увагу іспанський балет "Національна компанія танцю", який привіз нову постановку "Бах: різноманітність чи колаж". Хореографом і мистецьким керівником цього балету є Начо Дуато, який також проектує костюми. Свій балетний шлях Дуато розпочав у Лондоні, продовжував у балетній школі Моріса Бежара в Брюсселі та з балетом Алвіна Айлі в Нью-Йорку. Танцював з багатьма відомими балетними колективами Європи, згодом перейшов на хореографію, і його твори виконували балети Голландії, Німеччини, Австрії, Фінляндії, Канади й Америки. У 1990 році Національний інститут при іспанському Міністерстві культури призначив Дуато мистецьким керівником "Національної компанії танцю". За короткий час Дуато перетворив традиційний національний балет на один із найкращих модерних балетів у світі, з власним, неповторним обличчям.
"Бах: різноманітність чи колаж" скомпонований з циклу танців на музику Баха. Найцікавіше те, що, незважаючи на бароковість і споглядальність музики, танці Дуато - сильні, навіть атлетичні. Об'єднувальним елементом серії цих танців був образ самого Баха, роль якого виконував дуже добрий танцюрист. Цей персонаж або дириґував своїм оркестром, або реаґував на танці. У пам'яті найглибше закарбувалися такі картини: Бах дириґує оркестром, а танцюристи відтворюють (дуже ориґінальними рухами) функції різних інструментів; або танок, що зображує гру на віолончелі, - його виконують двоє танцюристів (музикант і віолончель); особливе враження справляли танці за півпрозорим екраном. А наприкінці вистави з'являється висока, кількаповерхова структура, в якій рухаються постаті танцюристів, витворюючи своєрідний живий вітраж. На завершення можна хіба сказати, що фестиваль Лінкольн-Центру - живий, що мистецтво - живе, що, за Вольтером, у цьому світі - все якнайкраще. |
Фестиваль Лінкольн-Центру існує з 1996 року і сьогодні визначає стиль та характер літнього театрально-музичного сезону Нью-Йорка. Кожного літа фестиваль презентує понад сотню спектаклів, поміж якими завжди є кільканадцять особливої ваги і вартості. Серед них - постановки всіх п'єс Семюеля Беккета ірландським театром; балетна вистава Мерса Каннінґгема, де танцюристи були оточені сотнею музикантів, що виконували музику Джана Кейджа; і опера Ґертруди Стайн у постановці Роберта Вілсона та інші.
