Dance macabre: останній викликЮлія Сердюкова
Героями тетралогії стануть люди, які мали максимальну повноту влади і для яких ця влада була трагічним символом їхньої власної долі і долі мільйонів людей. Працюючи над першими двома фільмами, Сокуров уявляв собі знімальну групу як колектив лікарні, такої собі хімлабораторії людських душ, а своїх героїв - як тяжко хворих. Метою лікарів було поставити точний діагноз: який механізм тих сил у всесвіті, що змушують одну людину перекладати свою долю на інших, що відбувається в таких царствених головах, і як на все це дивитися з погляду вічності. Адольф Гітлер ("Молох") і Володимир Ленін ("Тілець") зображені у фільмах в той момент, коли вони зустрічаються зі своєю долею віч-на-віч, без трибуни і натовпу, і в абсолютній тиші мусять нарешті визнати, що вони смертні... Мабуть, слова, які найчастіше використовуються в описах фільмів Олександра Сокурова, - "влада" і "тумани". Обидва нав'язані самим режисером. Перше - у його власних коментарях до фільмів, друге - майже постійною присутністю в кадрі. У самих фільмах не стільки йдеться про владу, скільки про тумани. І напевно не про Гітлера і Леніна, а про Аді й Володю: прізвища з екранів майже не звучать, у "Тільці" вони опущені зовсім. Режисер свідомо роздягає своїх героїв - і буквально також: це препарування є законом будь-якої лабораторії. Треба роздивитися ближче, з якої тканини складається життя тих, від кого залежали життя мільйонів. Як умирають ті, з чиїм ім'ям на вустах умирали армії? Сокуров пропонує нам всього добу з життя своїх героїв, максимально насичуючи кожну дрібницю, що з'являється на екрані - від деталі інтер'єру до будь-якого вимовленого слова - доводячи історію до рівня притчі. Неабияка заслуга в цьому постійного члена знімальної групи - сценариста Юрія Арабова (приз за найкращий сценарій до фільму "Молох" на Каннському фестивалі 2000 року). Аді й Володя зображені у моменти їхньої найбільшої самотності й слабкості, коли замість звичних трибун перед ними опиняється пуста безконечність. Ця безконечність заскочила їх, занадто впевнених у своєму безсмерті, зненацька. Енергія, яка штовхала їх на трибуни, не встигла зупинитись - і покотилась луною в тому вакуумі, що утворився навколо цих людей: в Альпах - для Аді, в парках Ленінських Горок - для Володі. І раптом ці народні кумири перетворюються на дріб'язкових чоловічків, чиї потуги зберегти власну гідність перед найближчим оточенням виглядають жалюгідно і гірко: обох близькі сприймають як екс-геніальних маразматиків, з якими треба поводитись обережно, аби не травмувати хворобливу гордість "великої людини". Щоправда, така делікатність їх не рятує, бо обидва досить розумні, щоб не бути "голими королями". Десь у закутках свідомості ховається розуміння того, що перед туманами, цими пажами смерті, - всі рівні. Проти цього розуміння повстав Адольф, довів цю думку до абсурду буквальності Володимир. Можливо, саме в цьому - послання режисера, який поділився з глядачами своєю переконаністю: всі важливі історичні рішення є так чи інакше наслідками особистого болю відповідальних за них людей. "Істина в тому, добрий чоловіче, що у тебе цілий день страшенно болить голова". Хвороба Аді, діагноз якому поставив свого часу ще Еріх Фром, - некрофілія у Сокурова зображена як панічний страх смерті. Хвороблива паранойя, страх перед власним тілом, "справляння вмирачок" через кожний свищ, чистоплюйство, доведене до абсурду, веґетаріанські трапези з обов'язковими питаннями: "Чи, може, хтось хоче скуштувати мертвечинки?"... Щоб утекти від власного тіла, яке їсть і випорожняється, а отже живе і повільно наближається до смерті, - треба послати на смерть інших. У фільмі є епізод, де до Орлиного Гнізда приходить священик просити для когось із своєї пастви помилування. Гітлер обурюється: люди, які моляться перед зображенням мертвого Бога, - і не хочуть умирати! Для нього це не тільки парадокс, але і жах правди: люди таки справді хочуть жити, навіть зі своїми хворобами, навіть знаючи про неминучу смерть, - вони хочуть насолоджуватись кожною відпущеною їм хвилиною. Але він - ні. Він має надчутливий слух, щоб постійно чути голос смерті за плечима, відчувати чорну дірку за її очима, але не має мужності, щоб із цим жити. Він може не усвідомлювати, що це за голос, але точно знає, чим він не є: це тихе буржуазне сімейне щастя з груповим поїданням м'яса і дитячими криками. Тут він стоїть перед Євою, як перед неподоланною прірвою. Єва є алегорією жінки-життя (навіть візуально, як написали в анотації до фільму: єдина світла кольорова пляма), чи, скоріше, жінки-звабниці, якій немає діла до чоловічих логічних структур "життя-смерть", "вища істота уникає смерті", "їсти м'ясо - бути твариною, отже - не вищою істотою" і так далі. Вона використовує всі можливі знаки, незалежно від їхньої ідеологічної навантаженості - від оголеної спини у вечірній сукні до німецьких військових маршів, аби звабити Його, бути поруч з Ним, щоб він дозволив Себе кохати. Єва, ця "принижена, але не знищена жіночність", приходить до його вбиральні у вечірній сукні й пропонує себе - нікчемному, огидному, у просяклій потом білизні, не-чоловікові, мертвотно холодному - і саме тому найбільш "чоловічому", коли "чоловіче" перетворюється вже на поняття, на те, що боїться втратити пильність і піддатися звабі... Аді скаженіє. Він кричить, звинувачуючи Єву в прагненні щастя, що його складовою є смерть: перетворення його на предмет, на хижака, спрощення генія до сім'янина, який живе веґетативним життям заради відтворення життя. Гітлер забуває про присутність Єви і виголошує пристрасну промову до стінки, кидаючи виклик самій смерті. Страшний цей виклик - він посилає поперед себе легіони, прикриваючись щитом людського м'яса, але розвідка невмолимо доповідає, що ця чаша не омине нікого. Молох-смерть і Молох-Гітлер. Поруч з генієм жити неможливо. Бо геній він у тому, що однією ногою завжди стоїть уже "там". З генієм можна тільки помирати - і то з його ім'ям на вустах, маючи перед очима образ блискучого оратора на трибуні, чиїм голосом говорить сама смерть, яка кличе, кличе інших... Але ні в якому разі не жити поруч з генієм, у якого свищ у горлі і багато поту синього кольору. Це може тільки Єва, що гола танцює над прірвою, заповненою сивими туманами. Аді наважується признатися у самому фіналі: смерть переможе тільки краса, Єво; доки житимеш ти, буду жити і я. Але Єва не щадить його: смерть не омине нікого, навіть тебе, Аді, навіть тебе... В "Тільці" генієві таки доводиться вмирати. І Сокуров відповідає не тільки на питання "як вмирає", але й "чому вмирає". Дуже просто: бо життя закінчилось, закінчився запас матеріалу, з якого виткано його шлях, він усе випив до дна. Настав його час: революція закінчилась - революціонери мають померти, йому на зміну приходить гість у білому з кавказьким акцентом. В останні дні Володя часто згадує матір, яка розповідала, що блискавка - то балачка янголів. Саме зараз, коли в очі йому зазирає безконечність, він знову і знову переконує себе, що ніяких янголів немає - тільки електрика. В останньому кадрі, покинутий усіма, він підводить голову до неба. Гримить грім, спалахує блискавка. Володя посміхається. Що він там бачить: електрику чи янголів? Незрозуміло. А може, просто не має значення... Сокурова, який Бога у своїй мові згадує часто, напевно цікавило питання, як такий матеріаліст, як Ленін, залишається без Бога перед лицем смерті. Тут, на фінішній прямій, відходить на задній план усе, чим він жив і що було його вірою, залишаються тільки численні няньки, брудна білизна, параліч і прогресуючий розумовий розлад. Батько народів перетворюється на ляльку в руках прислуги, яка так ревно його доглядає, бо знає: як тільки він помре, їх усіх розстріляють. Його тіло, що вже майже не рухається, але продовжує їсти і випорожнятись, - запорука життя близьких, яке є безперервним миттям, пранням і задобрюванням хворого вождя. Він мертвий уже за життя. І знову Надя, жінка, виголошує "земну" мудрість: звичайно, я буду жити після тебе, а куди ж я подінусь, і сонце після тебе зійде... Як і кожній звичайній людині, котра не очолювала ніяких революцій, йому важко уявити, що світ залишиться на місці після його смерті. Бо світ - це тільки те, що бачу я. І він, як звичайна людина, замовкає - йому нема чого сказати пані Смерті. Він не приготував для неї ні жесту, ні слова - не встиг, не до того було. Все життя віддав до решти, воно закінчилось і тепер повільно з нього виходить, по краплі, відбираючи сантиметри його тіла. І вже немає часу хапатися за мрії, які так і не збулися (все шкодує за простим робітничим життям, розкидаючи тарілки з вишуканими стравами...): питання сенсу і мети життя блідне і зникає. Зостається тільки питання сенсу смерті. "Смерть - найкращий порадник". Так, але найчастіше - запізнілий... Толерантність Сокурова полягає в тому, що він пропонує історію до перегляду без зайвого режисерського тлумачення в самому фільмі (правда, він це з лишком компенсує в інтерв'ю та усних виступах), тумани - його єдина нав'язливість. Атмосфера смерті витримана в обох фільмах, у них майже немає свіжого повітря, гори схожі на безповітряний розріджений космос; в Ленінських Горках скрізь тотальна затхлість і стерильність. Актори видресирувані "з точністю до міліметра" (в "Молохові" вони навіть розмовляють німецькою). Зображення в одній кольоровій гамі естетично довершене і стилістично витримане. Глядачеві залишаються тільки "вічні" питання і максимальна увага - щоб не заснути під заколисливе мурмотіння смертних геніїв у сповитку синьо-сиво-зелених туманів. |
Протягом першого тижня жовтня в кінотеатрі "Кінопалац" пройшла ретроспектива фільмів Олександра Сокурова. Першими були показані фільми, які, за словами самого режисера, є початком майбутньої тетралогії: "Молох" і "Тілець". Останній - прем'єра. Фільми представляв пан Сокуров особисто, а після "Молоха" відбулася зустріч режисера з глядачами, де можна було поставити свої запитання і почути відповіді майстра.