Юрій Одинокий. Згідно з побаченою музикоюБесіду вела Валентина Грицук, жовтень 2001
В 1996 -1997 роках спектаклі "Комедія про принадність гріха" та "Дрібний біс" були удостоєні театральної премії "Київська пектораль" у номінаціях "найкраща режисерська робота" та "найкраща вистава сезону". 1998 року режисер зняв художньо-документальний фільм "Жертва" на замовлення американського агентства "USAID". Спектаклі Юрія Одинокого неодноразово були представлені на міжнародних театральних фестивалях "Мистецьке Березілля"(1996-97), "Фестиваль російської класики" в Тольятті (2000), "Зустрічі в Росії" у Санкт-Петербурзі (2001). - Що для вас театр? - Це мій шлях, мій спосіб спілкування зі світом. - У вас був акторський досвід у кінострічці "Святе сімейство". Це корисно для режисера? - Я став режисером тільки тоді, коли зі мною як з артистом працювали інші режисери. Тепер по собі знаю, що акторові хочеться чути від режисера. Звичайно, корисно, бо вмієш бачити себе збоку. Хоча режисура кіно - то зовсім інша річ. Монтаж, оператор, динаміка кадру - цьому всьому в театрі відповідає пластика, мізансцени артистів, а не кіноплівка, техніка. - Ви працювали в театрі як актор? - Ні. Тільки в студентські роки в інституті. Я сприймаю світ як режисер.
- Режисер не народжується з нічого. Ви відчуваєте вплив інших режисерів? - Щось впливає. Це може бути музика... Я на все життя під впливом Някрошюса, вистави якого я дивився з захопленням і подивом. Мені подобаються роботи багатьох колег, навіть в Києві. Не обов'язково брати великі імена. Коли професійний режисер не служить брехні та конь'юнктурі, тоді я перебуваю під його впливом. - Які це режисери, які вистави? - Останнє, що мені сподобалося, - вистава "Швейк" у театрі імені Івана Франка. Я не бачив прем'єрних показів, вони були комерціалізовані й важко було потрапити на виставу, а ось недавно подивився цю виставу Андрія Жолдака - так це ж грандіозно! Звичайно, Хостікоєв і Бенюк - дуже талановиті актори, але режисер - теж, хоча його чомусь заведено ганити. Мені за ним цікаво стежити. - Який механізм впливу одного режисера на іншого? Кожен режисер має власне бачення світу. Як він може щось брати від іншого режисера тоді, коли немає безпосередньої практичної співпраці? - Не мізансцени ж красти, врешті-решт? Зчитуєш спосіб мислення, напрямок погляду на автора, наприклад, на Пушкіна. Я бачив багато "Маленьких трагедій", але ніколи не міг передбачити, що на Пушкіна чи на Чехова ("Три сестри" Някрошюса) можна глянути під таким кутом зору. Цьому режисерові вдається зробити театр - поезією, побут переплавити в струну, в рух, в образ. Це загадка для мене. Напевне, поезія - то музика, а не вірші. Я бачу музику в отій картинці (показує на фото осіннього пейзажу), напевне, бачити музику - картин, людей, явищ - то і є головне в режисурі. - Мейєрхольд казав, що коли режисер не музикант, то він не здатен скомпонувати виставу. - Звичайно, режисер існує не для того, щоб актори, які вивчили текст і бродять по сцені, промовляючи його, не буцнулися лобами. Є й така режисура, але мене вона не цікавить. - Маяковський ще казав, що він спочатку відчуває ритм вірша, а потім вже "одягає" його в слова, в образи. - Я відчуваю спочатку неспокій, тривогу, щось таке, що стоїть за театром. Буває, що крізь тканину вистави не просвічує цей другий пласт образності, і тоді вона пласка. Це вистава без підсвідомості. Коли існує "музична підсвідомість" у виставі, саме тоді вона, напевне, здатна хвилювати глядача. - Для цього спочатку режисера має хвилювати матеріал?
- Я не уявляю режисерської байдужості до тексту. Ставити доводиться різне, але вміння побачити в матеріалі вікно в небо - одна з режисерських рис. Якщо воно там все-таки є, те небо. Немає ніякого сенсу ставити те, що не подобається. - В чому секрет вдалої вистави? У вас такою мені здається "Дрібний біс". - Я не ділю їх так. Не знаю, чому саме ця. Може, тому, що не комедія. Адже так вийшло, що в мене в основному комедії, а тут трагіфарс. У Вови Горянського то була чи не перша серйозна роль. Може, друга, бо до того він Гітлера зіграв у "Майн Кампф". Горянський не тільки комічний артист, це той варіант, коли через клоуна ми бачимо трагедію життя. Так вийшло, що в цій виставі вповні відкрився його талант, та й Віталія Лінецького теж. Пригадую атмосферу того часу, атмосферу репетицій цієї вистави: то був спільний досвід позитивної співпраці різних людей. Я пам'ятаю чисту, ритмічно точно вибудувану ту першу виставу. "Дрібний біс" тепер дуже змінився, багато ввідних людей. За виставами треба наглядати, проводити репетиції хоча б раз на місяць, раз у сезон - безумовно. А цю виставу, на жаль, не репетирував дуже давно. - Актор багато змінює в задумі? - На жаль, вони змінюють багато. Імпровізувати можна дозволяти одному-двом, які це роблять бездоганно, які відчувають тональність вистави, які не порушують її. Це жахливо, коли артист "хохмить"; тоді він викликає в мене печаль. На жаль, таких багато, і в цьому театрі теж. Оце і є провінційність. Незважаючи на жорсткий графік, виставу треба періодично впорядковувати. В С.-Петербурзькому Малому драматичному театрі у Додіна (вплив цієї людини я відчуваю на собі) на півроку зупиняється репертуар, коли випускається вистава. Можна сказати, що Київський театр драми і комедії собі цього дозволити не може, а я тоді відповім: раніше додінський театр був так само державним... Йдеться про якість. Мені зараз нецікаво робити вистави за два місяці, коли актори вивчають текст і ходять по мізансценах. Мені сумно від змін у моїх виставах. Порахуйте, скільки назв у репертуарі нашого театру. В нас же 50 вистав! Задля здоров'я театру треба щось викидати. Це нормально. Можна ж глянути, на яку виставу скільки квитків продається, - і котрісь із них знімати. Про який здоровий режим акторського існування можна говорити при такій кількості назв у репертуарній афіші? Їх же неможливо утримувати в чистоті. Це виходить халтура і самодіяльність. Дуже хотілося б, щоб наш театр піднявся на вищий рівень, бо таке враження, що всіх цікавлять тільки швидкі сюжети.
- Ви як режисер відчуваєте брак сучасної української драматургії? - Дуже відчуваю потребу в сучасній, нашій, осмисленій драматургії. Напевне, наступний мій автор буде сучасним. - Є конкретні пропозиції? - Є моя пропозиція. Але не хочеться поки що про це говорити. - Український автор? - Ні, російський. А де українські автори? Мені потрібен драматург певного рівня, а не просто сучасна п'єса. Мені потрібна розумна література. Де вона? - З'являються переклади найсучасніших західноєвропейських п'єс. Вас це цікавить? - Може, я малообізнаний із західноєвропейською драматургією, але, думаю, її пік був раніше. У Європи свій шлях. Мені і глядачеві цікава людина в трансформації, яка з нею тут, на цій землі відбулася через "перестройку" в капіталізм. Грубо кажучи. Переломні процеси Західна Європа переживала раніше, в 60-ті. А тому мене цікавлять люди тутешні. Крім того, тут існує духовна традиція, а суспільство Європи та Америки - суспільство споживання. Навіть комунізм, який був з нами, - це ж духовна, релігійна річ, незважаючи на те, що він перетворився на концтабір. Наші люди значно ближчі до того, що Сартр та інші європейці назвали екзистенцією. Російська людина ближча то такого буття. - А українська? - В нас спільна слов'янська доля. В Європі людині є що втрачати, а нам нема чого. - Крім ланцюгів. - Що таке екзистенція? Коли людина в одну мить робить вибір між життям і смертю, і цей вибір не диктується мотивами доцільності. Що було втрачати камікадзе, які летіли руйнувати торговий центр у США? Їм зробити свій вибір було просто.
Мене не цікавить шлях людини, яка веде боротьбу за свою власність, страждає від того, що її не має. В Америці Достоєвський не народився б. - Українцеві близька ідея власної земельки і всякої власності... - Звичайно, я бачу велику різницю в характерах українців і росіян, особливо побачив, коли працював недавно в Москві. Я радий, що українець. В нас якось культурніше... - В розумінні побуту чи театру? - В розумінні людини... - Що для вас важливо, коли ви берете до постановки певного автора? Донести до глядача своєрідність тексту автора чи свою власну? - Хоч би який обережний був режисер, через драматургію він відкриває себе. Для мене головним є завжди не Шекспір чи невідомий молодий автор, а глядач. Бо саме він приходить в театр сміятися чи плакати. Драматургія - як лід, її треба зірвати або переплавити в своє. Можна переконувати когось тільки в своєму. Коли доводиш чуже, це виглядає непереконливо, бо в тебе немає сили. І актор так само робить своїми різні емоційні стани персонажів. Саме в цьому цінність. Правда, все це стосується талановитих людей, бо бездарний актор може дискредитувати навіть Шекспіра. Зауважив, що коли дивишся гарну виставу, то сам хочеш працювати, а коли погану, то це випиває тебе, приходиш додому, та й думаєш: навіщо я теж займаюся цією професією? Найважче зрозуміти, що творять виставу не якісь думки чи ідеї, на яких зациклені режисери, а порожнеча. - Це звідки? - Це я сам знайшов. Звичайно, поняття порожнечі з буддизму, дзенбуддизму. Це найскладніша річ для розуміння. Деколи мучишся з актором над чимось, і раптом приходить розуміння. Спочатку щось накопичується, і тут головне не поспішати з вирішенням, бо всі перші-другі-треті ідеї зазвичай випадкові, а справжнє - те, що викликає радість і навіть найглибше зворушення, те, чого ніколи не відчуваю в житті, а тільки в театрі, - воно народжується після мук. Спочатку ледь чуєш якусь ноту, а потім вона закріплюється в мізансцені, стає головним. Але про це можна говорити тільки засобами самого театру. У виставі "Глядачі на виставу не допускаються" це є. Я ніколи не визначаю одразу жанру вистави, до нього треба йти в першу чергу через конкретного актора. В цій виставі вийшло і сумно, і смішно, і по-всякому. - Суспільство переживає багато страшного, а театр у нас нині веселий. Чому так? - Театр - форма релігії. Він повинен виривати людину з жаху повсякдення. Театр не повинен розповідати людині про знайомий їй світ, колупатися в звичному, бо ніяких проривів у вище ніколи й не виникне. Навіщо людині відображення її власного життєвого простору? Театр має будити нові енергії в людині, тоді він буде виконувати свою суспільну функцію. А комедії чи не комедії - то тут усе залежить від часу, від зірок. Коли часи щасливі, то людині для повноти картини хочеться трагедій. - Ви відчуваєте впливи великих реформаторів сцени? - Після режисера залишається теорія, і це добре. Як можна цим скористатися? Можна оцінити масштаб особистості тільки тоді, коли в душі є місце для цього. Насправді побачити, що ховається за словами теорій, як "танцювало" довкола цих людей - взагалі неможливо. Театр пов'язаний з часом, і кожна епоха має своїх реформаторів. - Існує, можливо, традиція місця. В Англії був Шекспір, і сучасна британська драматургія є найпопулярнішою в театральному процесі Західної Європи. - Драматургом і режисером в будь-якому разі треба народитися, бо навіть не людина вибирає шлях, а шлях вибирає людину. Після цього вибору вчителі можуть тільки підправляти, спрямовувати, допомагати. Якщо людина закрита і в ній замість порожнечі якісь думки, якісь догми сидять, одні на все життя, тоді вже нічого не допоможе. - Ви відчуваєте потребу змін в організації театральної справи в Україні? - Проґресивна форма існування театру - антреприза. Театр є неприбутковим з одної причини: він утримує великий штат людей, різних за рівнем обдарованості, і змушений годувати бага-тьох непотрібних. Коли б на кожну виставу була договірна система, це б штовхало артистів на підтримування форми. Не було б таких, які б спокійно собі пили, залишалися лінивими і товстими, погано пам'ятали текст і при цьому спокійно "працювали" в театрі й отримували зарплату. Ніде так артисти не живуть, бо скрізь існує конкуренція, а тут її немає. Інколи буває соромно за артистів, які мають звання, але не вміють працювати: то не пам'ятають тексту, то дурниці якісь вигадують, поводяться невідповідно до свого звання. Забезпеченість робочим місцем у трупі розслаблює. Потрібна театральна реформа, але не така, щоб людей тупо викинули на вулицю. А то для прикладу: один артист, працюючи в трупі, грає 20 вистав на місяць, інший в цій же трупі грає 1 виставу на місяць, отримують вони однакову платню. А частіше буває так, що артист на одну виставу, заслужений чи народний, отримує подвійну зарплату. Це порочна система. Я не повинен на 5-му місяці репетицій робити зауваження, що артисти не пам'ятають тексту. Я повинен бути вільним від "сюсюкання" з артистами, в мене немає на це часу. Я не можу тратити життя на чекання, коли артист вивчить роль. За умов контрактних я людину міняю. - Що допомагає режисеру в цих умовах? - Добрі люди. - Багаті? - Доброта не тільки через гроші може бути виявлена. - Критика заважає чи допомагає? - Коли конструктивна - допомагає. А такою вона буває рідко. Критик має бути мудрим і не ображати самолюбство людей, тому що наша професія - професія хворих самолюбств. Адже ми сокровенне виносимо на публіку. І стаття критика не про виставу виходить, а про мене. Будь-яке грубе слово ранить. Завдання критики - не демонструвати себе, а поважати нашу тривалу роботу, адже зробити виставу - не статтю написати. Я ж глядачів поважаю, я поважаю критика, який прийшов до мене на виставу, я старався зробити її. Ми, практики і критики, не повинні діяти за принципом хто кого переплюне, бо в результаті програємо всі. Мені Малахов багато розповідав про те, що у Великій Британії, де він з театром бував, критики в основному описують виставу, таким чином вони роблять їй рекламу. А що роблять наші критики? Ноги об нас витирають? - Хвалять критики виставу чи ні - від їхньої позиції нічого в нас не залежить. І в цьому проблема. Наприклад, не мистецтвознавці вирішують, які твори і які представники українського мистецтва за державний кошт мають кататися по інших країнах. - А хто? Тут звичайнісіньке кумівство, хутір, як і скрізь у нас. Прямий обов'язок СТД - організовувати поїздки режисерам, ми мусимо знати, що робиться в світі. Не себе відправляти у відрядження, а нас, молодих режисерів. Державні чиновники часто взагалі стосунку до театру не мають. Українським режисерам, як повітря, не вистачає фестивальних контактів. Кінорежисер може вчитися в найкращих режисерів світу, передивляючись фільми. А театральний? Крім того, коли приїжджає Фоменко з Росії чи хтось інший, - невже СТД не може організувати семінар для режисерів, де б Фоменко чи хтось інший поділився секретами? Ми повинні спілкуватися, інакше хороша режисура вимре. Ми живемо, як в банці, не бачимо світу, колег. Я б із задоволенням стажувався в Някрошюса, в Додіна. Раніше, за Союзу, була така практика: спостерігати майстерню хорошого режисера. - В міністерстві чи ще десь скажуть, що в них грошей нема. - Грошей немає в усіх. Це найтупіша відповідь, яка існує. Можна видати якусь постанову про додаткові 10 копійок на кожному театральнному київському квитку для цих потреб. У фонд розвитку. Будь-який бізнес має статтю на розвиток. Чому ж театрали такі тупі, що не можуть нічого вигадати? Це ж розвиває театр і виводить культуру країни на інший рівень. Недавно, три роки тому, мене посилали на чеховський фестиваль у Москву. Це здорово. Але це повинно відбуватися кожного року: три-чотири-п'ять молодих режисерів, на яких все одно в майбутньому має опиратися театр, - саме їх треба підтримувати сьогодні... |
Одинокий Юрій Дмитрович, режисер, заслужений артист України, здійснив більше 20 театральних постановок. В 1991 році закінчив КДІТМ імені І.Карпенка-Карого. Серед робіт: "Людський голос" Ж.Кокто (Одеський російський драматичний театр); "Закоханий метелик" В.Дяченка (Національний російський академічний театр імені Лесі Українки); "Літо і дим" Т.Вільямса (Київський театр на Подолі); "Гарольд і Мод" К.Гіґінса (Київський ТЮГ); "Захоплений тобою" А.Амальрика, "Дрібний біс" Ф.Сологуба, "Комедія про принадність гріха" за п'єсою "Мандрагора" Н.Макіавеллі, "Венеційський мавр" за "Отелло" В.Шекспіра (Київський театр драми і комедії) та ін.
