За кривду гір. Літературний сценарій повнометражного художнього фільму*Василь Портяк
 Світало. В тісній хатчині при світлі лойового каганця збиралися в дорогу Олекса й Іван Довбущуки.Олекса ретельно зав'язував волоки постолів, Іван причепурювався перед уламком дзеркала, прикріпленим на стіні під образами, Олена - дружина Олекси - поралася коло бесагів (тканих саков), а стара Довбущучка готувала сніданок. Все те діялося зосереджено й мовчки. Рипнули двері. - Гов! - Проше! - відповіла стара Довбущучка. Зайшов літнього віку чоловік: - Слава Йсу в хату! - Навіки слава, - озвалися всі. - Йдете? - Та видите, - відповів Олекса. Гість сів на лавку. Хвилю мовчав. - Що доброго скажете, ґаздо? - спитала мати. - Добро десь по далеких краях ходить, - відповів гість. А помовчавши: - То, кажете, йдете... Стара вже подала сніданок. Всі посунули до столу. - Сідайте з нами! - Простибіг, я не голоден, - відказав чоловік. - Я чого прийшов... Ти, Олексо, лишишся з вашим старим у полонині? - Лишуся. Іван забере сир, а я вже буду з дєдем до осени. - То аби-с мав на оці, що в полонинах тепер неспокійно. Княжна Яблоновська виробила собі якісь папери та й забирає полонини. Є чутка, що й на нашу намірилася. - А то по якому праву? - стрепенувся Іван. - По панському, - відповів чоловік. - Громада просила переказати, що коли би прийшли люди Яблоновської, не перечте... - Н-но?! - здивувався Іван. - Не перечте, бо вже так було і забрали громадські вівці. Ліпше відженіть у безпечне місце та дайте громаді знати. А там будемо вже боронитися й права шукати. Грюкнули сінешні двері, чоловік вийшов з хати. На подвір'ї скубав траву ще не осідланий кінь. - Господи, твоя воля! - пробубонів про себе посланець громади й шарпнув благеньку хвіртку. - Леську, ти ж там дивися, - жебоніла Олена до Олекси. Брати вже були готові в дорогу. - Нічо, Оленко, - заспокоював дружину Олекса. - Ще це літо, а там уже буде інакше... Дозирай маму. Тим часом мати набрала води в горнятко і, коли сини рушили до дверей, прочинила їх і вихлюпнула воду на подвір'я: - Щаслива дорога! Вже високо в горах Іван чекав з конем коло перелазу, а Олекса якраз надходив від хати з ґаздою - видно, мали в хаті якусь угоду, бо тепер докінчували бесіду. - Ви вже вибачайте, Олексо! Я би, може, ваші вівці й перезимував, але жінка моя хорує. Та й то таки, рахуйте, замало - дві ягнички. Сіно, робота... - Бійтеся Бога, Штефане, а половина вовни? - вже спершись на перелаз, перепитав Олекса. - Але добре, то буде плата весняна, а з осени ще озмете собі барана. Іван поглядав на ті переговори доволі скептично. Кінь смикався йому з руки, він люто шарпав, тримаючи на короткому поводі. - То вже най буде, - ніби неохоче погоджувався ґазда. - Будете гнати восени громадські вівці, лишите в мене свої. - Маєш охоту з тим морочитись?! - говорив Іван, коли вже відійшли далі. - Зажди, коли оженишся, що ти заспіваєш! - Я з дуба впав, женитися?! - пирхнув Іван. - Ти гадаєш, назбирав трохи овець - і вже заведеш ґаздівство? - Заведу, - твердо сказав Олекса. - Доти шкуру зносиш! - Коло свого зношу, а не коло чужих хвостів. За два роки буду у своїй хаті, а найдалі за чотири - пасти свою отару. Іван насмішкувато засвистів і рушив скоріше вперед. Олекса - тепер він вів коня - лише поблажливо усміхнувся йому вслід. Коли йшли вже полонинським плаєм, Іван, ступаючи з другого боку коня, поклав на нього руку й сказав: - А знаєш, брате... Я вірю - ти таки станеш на ноги! І можеш числити на мою поміч. Олекса мовчки потиснув через коня братові руку. Наступної миті вони завмерли. Плай саме скінчився, внизу була полонина, і одного погляду було досить, щоб спостерегти - на ній щось негаразд! Розкидана кошара. Перекинута застайка - шатро з луб'я і дощок для нічлігу коло кошари. Отвором двері стаї. Брати перезирнулися, Олекса птахом злетів на коня і помчав до стаї, Іван кинувся за ним. Так, це був погром. У стаї розлите молоко, розламаний і розтоптаний свіжий сир. Котел - казан для варіння молока - валявся в попелі. Кинувши поглядом по кутках, Олекса вибіг надвір. - Дєдю-у! Тихо. Лиш Іван гупотів згори, добігаючи. Біля розкиданої кошари Олекса натрапив на тата. Лежав скривавлений і тихо стогнав. Коло нього тупцяло, тоненько блеючи, біле ягнятко. - Йва! - крикнув, уклякаючи, Олекса. Старий Довбуш лежав на винесених зі стаї і постелених на траві веретах. Був уже вмитий, не такий, як перше, розмотлошений. Іван сидів коло нього, тримаючи кварту з водою. - ... Набігли, як вовки, - кволим голосом говорив старий. - А найдужче - є такий, з одним оком... Іван заплакав. Таки отак тоненько, як хлоп'я, заскімлив. Тоді вліпив квартою об землю і закричав до Олекси: - А ти кажеш - ґаздівство?! - і, схопивши бартку (топірець), яка лежала поруч, скочив і дико, без слів, закричав до неба, потрясаючи нею. Олекса ж мовчки стояв, як з каменю витесаний, притуливши до грудей ягнятко. В просторому, як зала, кабінеті управителя маєтків княжни Павла Беня сиділи скаржники: три статечні ґазди від громади й брати Довбуші. З-посеред ґазд один був сивий дідуган з костуром. Обабіч нього - трохи молодші (був і той, що світанком до Довбушів приходив). При дверях стояли два дужі гайдуки. Управитель встав із-за столу. Скаржники, як сиділи в ряд на різьбленій дерев'яній канапі, так схопилися разом на ноги. Лише Олекса сидів незрушно. Іван зиркнув на брата і теж сів. Управитель гостро глянув на них, але змовчав. Підніс угору папір, поклав його на стіл і вирік, розвівши руки: - Вшистко, хлопі, цо мам до повєдзеня. Тен документ свідчить, що вся Марічайка - ліс, пасовисько - вшистко належи до її світлости коронної ксєнжни. - Але наше село, прошу вельмишановного пана управителя, сто років як купило її в криворівнянської громади, - сказав старий. - Маєте купчу? Свідоцтво на землю? - А на овечок також маєте папір? - криво усміхнувшись, спитав Іван. Управитель швидко ступив ближче й крикнув: - Встачь, лайдакі! Брати не зворухнулись. Зате гайдуки коло дверей вичікувально напружились, стрижучи на пана очима. Управитель зустрівся поглядом з Олексою і... не дав команди. - Ваші вівці забрані пшез незаконний випас на землі її світлости, - сказав трохи спокійніше, а далі знову зірвався на крик, тицяючи на Довбушів пальцем, - а ваш ойтєц, старий драб, битий за непослух. Єще слово - і вам то буде! Марш стонд!!! Скаржники понуро вийшли на подвір'я. Там під лагідним промінням сонця походжали фазани і пави, дріботіли цесарки. Враз почулися сердиті крики і розпачливий дитячий плач - два гайдуки тягли двором підлітка. Розтривожений павич пронизливо скрикнув. - А-а, привели? Двадцять буків йому! - почув Олекса голос за спиною. Озирнувшись, побачив гайдука з чорною биндою на оці. Притьмом ступив до нього. Краєм ока помітив вродливу дворову дівку, яка виткнулася з-поза рогу будинку, несучи кошик з фруктами й здоровими білими зубами гризучи яблуко. - Ти чого, хлопе? - сягнув гайдук за нагайкою на поясі. В ту ж мить Олекса присів, кинув його собі на карк, потім виважив на руках і, дико ревнувши, репнув об землю. Стоячи над поверженим ворогом, дикими від гніву очима на мент знову зустрівся з дівочим поглядом, повним страху й захоплення. Гайдук, що був при дверях, скочив униз і звів на Олексу пістолет, але Іван ударом ноги знизу направив постріл у небо і, склавши руки докупи, косим ударом по вилиці поклав його серед подвір'я. Хлопця випустили - він чкурнув у ворота. А Довбущуки погнали садом. Гримнув позаду постріл. Гайдуки подудніли з двору за втікачами. Селяни хутко поманжали далі від гріха. Дівчина стояла серед двору, не звертаючи уваги на фрукти, розсипані з кошика, що випав їй з рук. Знову пронизливо й тривожно заквилив павич. Брати, як олені, шугнули через кам'яну загорожу... В лісі довкола ватри їх сиділо шість: Два брати Довбуші, брати Дранки й брати Джимуги. Сиділи по два - брат коло брата. Старший з Дранок - Андрій - пахнувши димом з люльки, прорік: - Но добре... Довбуші хочуть трясти Лошака. А що брати Джимуги думають? Джимуги перезирнулися. - Довбуші діло кажуть, - відповів Лукин. Андрій чекав продовження, але Лукин сягнув за вуглем для люльки. - А ти, Петре?.. - спитав тоді в другого Джимуги. - Лукин сказав, - коротко відповів той, кивнувши на брата. Рослі, понурі Джимуги мовчки дивилися на казанок, в якому закипала вода. Олекса дістав з бордюга мішечок з мукою, сіль... - Що Лошак великий орендар і цілі села йому задовжили гроші - це одне діло, - повів Андрій. - Це Олекса добре розказав. Але є й друге - там добра оборона. То я також від обох братів Дранок скажу, - поклав він руку братові на плече, - за що життям важимо? За чужі довги? - Ти гадаєш, у Лошака нема чим поживитись? - гостро спитав Іван. - Але чи варт пожива ризику? - озвався нарешті й другий Дранка. Вода закипіла. Олекса всипав до казанка кукурудзянку, присипав гостроверхий горбик пучкою солі, тоді обтріпав з муки пальці й спокійно, твердо сказав: - Будемо трясти Лошака! - Мой, Олексо, ми тут рівні, отамана межи собою не держимо, - зауважив старший Дранка. - Якщо рівні, то може, поміряємо, чия бартка довша? - спитав Олекса. Дранка поклав руку на топірець. Іван, зиркнувши на нього, вхопив свій. Олекса підвівся. Дранка лишився сидіти. - Добре маєш, Андрію, - сказав Олекса, - ми вже були в роботі, і ти знаєш - моя довша. Дранка змовчав. Олекса знову сів. - Але то дрібна робота. Коли хто хоче надрати жменю золота і збігти десь на волохи - це не моя дорога. Ми двигнемо цим краєм так, як у часи Пискливого. - У Пискливого була ватага, - зауважив Лукин Джимуга. - Буде слава і добра здобич - буде й ватага. Найліпших леґінів будемо вибирати... Оглянув усіх і закінчив: - Завтра йдемо до Лошака. Ніхто більше не перечив. Олекса взяв кулешир і простягнув молодшому Дранці: - Вари кулешу! Той озирнувся на брата, а що Процьо ніяк не зреагував, узяв кулешир і почав вимішувати в казанку... Вже пізньої ночі Лошак зі своїм економом обговорював справи на солеварні. Був у домашньому шлафроку, капцях, але бесіду вів жорстко, по-діловому: - Рунґурська солеварня дала на триста топок солі більше, як наша. Коли, твоя милість, так буде й цей місяць, я пошукаю іншого економа. Два опришки в темряві хижо впали з огорожі на вартового, який стояв коло внутрішнього боку брами. Доки один в'язав причмеленого, другий швидко відчинив браму, впускаючи товариство. - Робітні хлопи, прошу пана, брали по 15 ґрошів, а тепер правлять по 20 за кірату, - доповідав економ. - Що то значить - правлять? - Кажуть, скрізь так дають, - знизав плечима економ. - Скрізь?! У мене будуть робити й за десять. Антосю! - вхопивши зі столу дзвінок, сердито потряс ним. За дверима почулися кроки. Щось ті звуки не нагадували, видно, Антосевої ходи - пан з економом тривожно переглянулися. З лускотом відчинилися двері - на порозі став Олекса, за ним Джимуги й старший Дранка. - Не мене кликав, пане орендарю? - спитав Довбуш. Іван тим часом разом з молодшим Дранкою - Процем під дулами рушниць заганяли напівроздягнених гайдуків до кліті: - Гаць, гаць бігом, поросята, бо як бехну! - ворухнув рушницею Іван. Гайдуки зглотилися в дверях і швидко втиснулися до середини. Гуркнувши засовом, Іван сказав: - Вартуй їх! Але уважай! А сам, полишивши Проця, побіг до покоїв. Перебігаючи передпокоєм, Іван побачив на підлозі зв'язаного, з кляпом у роті хлопця. Той енергійно щось мукав, мотаючи головою. Зацікавлений опришок підскочив і вийняв йому квач із рота. - Розв'яжи мене! - сказав хлопець. * Продовженя в наступному номері. |
