Повернутись до змісту

За кривду гір. Літературний сценарій повнометражного художнього фільму*

Василь Портяк

Світало. В тісній хатчині при світлі лойового каганця збиралися в дорогу Олекса й Іван Довбущуки.

Олекса ретельно зав'язував волоки постолів, Іван причепурювався перед уламком дзеркала, прикріпленим на стіні під образами, Олена - дружина Олекси - поралася коло бесагів (тканих саков), а стара Довбущучка готувала сніданок.

Все те діялося зосереджено й мовчки.

Рипнули двері.

- Гов!

- Проше! - відповіла стара Довбущучка.

Зайшов літнього віку чоловік:

- Слава Йсу в хату!

- Навіки слава, - озвалися всі.

- Йдете?

- Та видите, - відповів Олекса.

Гість сів на лавку. Хвилю мовчав.

- Що доброго скажете, ґаздо? - спитала мати.

- Добро десь по далеких краях ходить, - відповів гість.

А помовчавши:

- То, кажете, йдете...

Стара вже подала сніданок. Всі посунули до столу.

- Сідайте з нами!

- Простибіг, я не голоден, - відказав чоловік. - Я чого прийшов... Ти, Олексо, лишишся з вашим старим у полонині?

- Лишуся. Іван забере сир, а я вже буду з дєдем до осени.

- То аби-с мав на оці, що в полонинах тепер неспокійно. Княжна Яблоновська виробила собі якісь папери та й забирає полонини. Є чутка, що й на нашу намірилася.

- А то по якому праву? - стрепенувся Іван.

- По панському, - відповів чоловік. - Громада просила переказати, що коли би прийшли люди Яблоновської, не перечте...

- Н-но?! - здивувався Іван.

- Не перечте, бо вже так було і забрали громадські вівці. Ліпше відженіть у безпечне місце та дайте громаді знати. А там будемо вже боронитися й права шукати.

Грюкнули сінешні двері, чоловік вийшов з хати. На подвір'ї скубав траву ще не осідланий кінь.

- Господи, твоя воля! - пробубонів про себе посланець громади й шарпнув благеньку хвіртку.

- Леську, ти ж там дивися, - жебоніла Олена до Олекси.

Брати вже були готові в дорогу.

- Нічо, Оленко, - заспокоював дружину Олекса. - Ще це літо, а там уже буде інакше... Дозирай маму.

Тим часом мати набрала води в горнятко і, коли сини рушили до дверей, прочинила їх і вихлюпнула воду на подвір'я:

- Щаслива дорога!

Вже високо в горах Іван чекав з конем коло перелазу, а Олекса якраз надходив від хати з ґаздою - видно, мали в хаті якусь угоду, бо тепер докінчували бесіду.

- Ви вже вибачайте, Олексо! Я би, може, ваші вівці й перезимував, але жінка моя хорує. Та й то таки, рахуйте, замало - дві ягнички. Сіно, робота...

- Бійтеся Бога, Штефане, а половина вовни? - вже спершись на перелаз, перепитав Олекса. - Але добре, то буде плата весняна, а з осени ще озмете собі барана.

Іван поглядав на ті переговори доволі скептично. Кінь смикався йому з руки, він люто шарпав, тримаючи на короткому поводі.

- То вже най буде, - ніби неохоче погоджувався ґазда. - Будете гнати восени громадські вівці, лишите в мене свої.

- Маєш охоту з тим морочитись?! - говорив Іван, коли вже відійшли далі.

- Зажди, коли оженишся, що ти заспіваєш!

- Я з дуба впав, женитися?! - пирхнув Іван. - Ти гадаєш, назбирав трохи овець - і вже заведеш ґаздівство?

- Заведу, - твердо сказав Олекса.

- Доти шкуру зносиш!

- Коло свого зношу, а не коло чужих хвостів. За два роки буду у своїй хаті, а найдалі за чотири - пасти свою отару.

Іван насмішкувато засвистів і рушив скоріше вперед.

Олекса - тепер він вів коня - лише поблажливо усміхнувся йому вслід.

Коли йшли вже полонинським плаєм, Іван, ступаючи з другого боку коня, поклав на нього руку й сказав:

- А знаєш, брате... Я вірю - ти таки станеш на ноги! І можеш числити на мою поміч.

Олекса мовчки потиснув через коня братові руку. Наступної миті вони завмерли.

Плай саме скінчився, внизу була полонина, і одного погляду було досить, щоб спостерегти - на ній щось негаразд!

Розкидана кошара. Перекинута застайка - шатро з луб'я і дощок для нічлігу коло кошари. Отвором двері стаї.

Брати перезирнулися, Олекса птахом злетів на коня і помчав до стаї, Іван кинувся за ним.

Так, це був погром. У стаї розлите молоко, розламаний і розтоптаний свіжий сир. Котел - казан для варіння молока - валявся в попелі.

Кинувши поглядом по кутках, Олекса вибіг надвір.

- Дєдю-у!

Тихо.

Лиш Іван гупотів згори, добігаючи.

Біля розкиданої кошари Олекса натрапив на тата. Лежав скривавлений і тихо стогнав. Коло нього тупцяло, тоненько блеючи, біле ягнятко.

- Йва! - крикнув, уклякаючи, Олекса.

Старий Довбуш лежав на винесених зі стаї і постелених на траві веретах. Був уже вмитий, не такий, як перше, розмотлошений. Іван сидів коло нього, тримаючи кварту з водою.

- ... Набігли, як вовки, - кволим голосом говорив старий. - А найдужче - є такий, з одним оком...

Іван заплакав. Таки отак тоненько, як хлоп'я, заскімлив. Тоді вліпив квартою об землю і закричав до Олекси:

- А ти кажеш - ґаздівство?! - і, схопивши бартку (топірець), яка лежала поруч, скочив і дико, без слів, закричав до неба, потрясаючи нею.

Олекса ж мовчки стояв, як з каменю витесаний, притуливши до грудей ягнятко.

В просторому, як зала, кабінеті управителя маєтків княжни Павла Беня сиділи скаржники: три статечні ґазди від громади й брати Довбуші.

З-посеред ґазд один був сивий дідуган з костуром. Обабіч нього - трохи молодші (був і той, що світанком до Довбушів приходив).

При дверях стояли два дужі гайдуки.

Управитель встав із-за столу.

Скаржники, як сиділи в ряд на різьбленій дерев'яній канапі, так схопилися разом на ноги.

Лише Олекса сидів незрушно.

Іван зиркнув на брата і теж сів.

Управитель гостро глянув на них, але змовчав. Підніс угору папір, поклав його на стіл і вирік, розвівши руки:

- Вшистко, хлопі, цо мам до повєдзеня. Тен документ свідчить, що вся Марічайка - ліс, пасовисько - вшистко належи до її світлости коронної ксєнжни.

- Але наше село, прошу вельмишановного пана управителя, сто років як купило її в криворівнянської громади, - сказав старий.

- Маєте купчу? Свідоцтво на землю?

- А на овечок також маєте папір? - криво усміхнувшись, спитав Іван.

Управитель швидко ступив ближче й крикнув:

- Встачь, лайдакі!

Брати не зворухнулись.

Зате гайдуки коло дверей вичікувально напружились, стрижучи на пана очима.

Управитель зустрівся поглядом з Олексою і... не дав команди.

- Ваші вівці забрані пшез незаконний випас на землі її світлости, - сказав трохи спокійніше, а далі знову зірвався на крик, тицяючи на Довбушів пальцем, - а ваш ойтєц, старий драб, битий за непослух. Єще слово - і вам то буде! Марш стонд!!!

Скаржники понуро вийшли на подвір'я.

Там під лагідним промінням сонця походжали фазани і пави, дріботіли цесарки.

Враз почулися сердиті крики і розпачливий дитячий плач - два гайдуки тягли двором підлітка.

Розтривожений павич пронизливо скрикнув.

- А-а, привели? Двадцять буків йому! - почув Олекса голос за спиною.

Озирнувшись, побачив гайдука з чорною биндою на оці. Притьмом ступив до нього.

Краєм ока помітив вродливу дворову дівку, яка виткнулася з-поза рогу будинку, несучи кошик з фруктами й здоровими білими зубами гризучи яблуко.

- Ти чого, хлопе? - сягнув гайдук за нагайкою на поясі.

В ту ж мить Олекса присів, кинув його собі на карк, потім виважив на руках і, дико ревнувши, репнув об землю.

Стоячи над поверженим ворогом, дикими від гніву очима на мент знову зустрівся з дівочим поглядом, повним страху й захоплення.

Гайдук, що був при дверях, скочив униз і звів на Олексу пістолет, але Іван ударом ноги знизу направив постріл у небо і, склавши руки докупи, косим ударом по вилиці поклав його серед подвір'я.

Хлопця випустили - він чкурнув у ворота.

А Довбущуки погнали садом.

Гримнув позаду постріл.

Гайдуки подудніли з двору за втікачами.

Селяни хутко поманжали далі від гріха.

Дівчина стояла серед двору, не звертаючи уваги на фрукти, розсипані з кошика, що випав їй з рук.

Знову пронизливо й тривожно заквилив павич.

Брати, як олені, шугнули через кам'яну загорожу...

В лісі довкола ватри їх сиділо шість:

Два брати Довбуші, брати Дранки й брати Джимуги.

Сиділи по два - брат коло брата.

Старший з Дранок - Андрій - пахнувши димом з люльки, прорік:

- Но добре... Довбуші хочуть трясти Лошака. А що брати Джимуги думають?

Джимуги перезирнулися.

- Довбуші діло кажуть, - відповів Лукин.

Андрій чекав продовження, але Лукин сягнув за вуглем для люльки.

- А ти, Петре?.. - спитав тоді в другого Джимуги.

- Лукин сказав, - коротко відповів той, кивнувши на брата.

Рослі, понурі Джимуги мовчки дивилися на казанок, в якому закипала вода.

Олекса дістав з бордюга мішечок з мукою, сіль...

- Що Лошак великий орендар і цілі села йому задовжили гроші - це одне діло, - повів Андрій. - Це Олекса добре розказав. Але є й друге - там добра оборона. То я також від обох братів Дранок скажу, - поклав він руку братові на плече, - за що життям важимо? За чужі довги?

- Ти гадаєш, у Лошака нема чим поживитись? - гостро спитав Іван.

- Але чи варт пожива ризику? - озвався нарешті й другий Дранка.

Вода закипіла. Олекса всипав до казанка кукурудзянку, присипав гостроверхий горбик пучкою солі, тоді обтріпав з муки пальці й спокійно, твердо сказав:

- Будемо трясти Лошака!

- Мой, Олексо, ми тут рівні, отамана межи собою не держимо, - зауважив старший Дранка.

- Якщо рівні, то може, поміряємо, чия бартка довша? - спитав Олекса.

Дранка поклав руку на топірець.

Іван, зиркнувши на нього, вхопив свій.

Олекса підвівся. Дранка лишився сидіти.

- Добре маєш, Андрію, - сказав Олекса, - ми вже були в роботі, і ти знаєш - моя довша.

Дранка змовчав. Олекса знову сів.

- Але то дрібна робота. Коли хто хоче надрати жменю золота і збігти десь на волохи - це не моя дорога. Ми двигнемо цим краєм так, як у часи Пискливого.

- У Пискливого була ватага, - зауважив Лукин Джимуга.

- Буде слава і добра здобич - буде й ватага. Найліпших леґінів будемо вибирати...

Оглянув усіх і закінчив:

- Завтра йдемо до Лошака.

Ніхто більше не перечив.

Олекса взяв кулешир і простягнув молодшому Дранці:

- Вари кулешу!

Той озирнувся на брата, а що Процьо ніяк не зреагував, узяв кулешир і почав вимішувати в казанку...

Вже пізньої ночі Лошак зі своїм економом обговорював справи на солеварні.

Був у домашньому шлафроку, капцях, але бесіду вів жорстко, по-діловому:

- Рунґурська солеварня дала на триста топок солі більше, як наша. Коли, твоя милість, так буде й цей місяць, я пошукаю іншого економа.

Два опришки в темряві хижо впали з огорожі на вартового, який стояв коло внутрішнього боку брами.

Доки один в'язав причмеленого, другий швидко відчинив браму, впускаючи товариство.

- Робітні хлопи, прошу пана, брали по 15 ґрошів, а тепер правлять по 20 за кірату, - доповідав економ.

- Що то значить - правлять?

- Кажуть, скрізь так дають, - знизав плечима економ.

- Скрізь?! У мене будуть робити й за десять. Антосю! - вхопивши зі столу дзвінок, сердито потряс ним.

За дверима почулися кроки.

Щось ті звуки не нагадували, видно, Антосевої ходи - пан з економом тривожно переглянулися.

З лускотом відчинилися двері - на порозі став Олекса, за ним Джимуги й старший Дранка.

- Не мене кликав, пане орендарю? - спитав Довбуш.

Іван тим часом разом з молодшим Дранкою - Процем під дулами рушниць заганяли напівроздягнених гайдуків до кліті:

- Гаць, гаць бігом, поросята, бо як бехну! - ворухнув рушницею Іван.

Гайдуки зглотилися в дверях і швидко втиснулися до середини.

Гуркнувши засовом, Іван сказав:

- Вартуй їх! Але уважай!

А сам, полишивши Проця, побіг до покоїв.

Перебігаючи передпокоєм, Іван побачив на підлозі зв'язаного, з кляпом у роті хлопця. Той енергійно щось мукав, мотаючи головою.

Зацікавлений опришок підскочив і вийняв йому квач із рота.

- Розв'яжи мене! - сказав хлопець.

* Продовженя в наступному номері.

Повернутись до змісту