"Молодість-ХХХІ": портрет кіносучасностіОлексій Радинський
Задовго до відкриття фестивалю обіцянки оргкомітету щодо запрошених гостей і фільмів не викликали довіри. На диво (та на честь дирекції фестивалю) ці обіцянки майже повністю були дотримані: до Києва приїхали Етторе Скола, Йос Стеллінг, Єжи Гофман, Карен Шахназаров, Сергій Маковецький, Марк Рудінштейн. А у відкритті взяла участь знімальна група фільму "Quo vadis" на чолі з Єжи Кавалеровичем.
"Quo vadis" був розрекламований як чи не найгучніша подія фестивалю. Звісно, у Польщі вміють не просто знімати якісне масштабне кіно, а й відповідно його "розкручувати". Здається, поляки знайшли для свого кінематографа "золоту жилу": епічні полотна "Вогнем і мечем" та "Пан Тадеуш" визнано не тільки мистецьким, а й комерційним успіхом. Польські банки почали вкладати гроші в національний кінематограф не лише з меценатських міркувань - у Польщі таке кіно вже дає неабиякий прибуток. Та нова стрічка Кавалеровича, чергова екранізація роману Генрика Сенкевича, повністю розчарувала. Напередодні перегляду в аудиторії панувало захоплення розмахом постановки (бюджет у 18 мільйонів доларів - рекордний для польського кіно). Та захоплюватись насправді немає чим, адже масштабами поляки вже не дивують. На тлі попередніх польських успіхів "Quo vadis" є видимою невдачею. За стилістикою фільм нагадує американські епічні стрічки 1950-х, за змістом - християнську телевізійну проповідь. Підкреслена театральність у декораціях, грі акторів виглядає застарілою та зовсім не стикується з натуралістичністю деяких сцен. Звісно, сюжетну лінію про навернення взірцевого римлянина до християнства можна розглядати як перемогу духовних вартостей над світом цінностей убогих, але в інтерпретації Кавалеровича це відгонить моралізаторством. Фільм, за Кавалеровичем, "про те, як християнство здобуло перемогу над світом варварів", часом взагалі нагадує примітивну релігійну агітку: деякі типажі ніби скопійовано з ілюстрацій до дитячої Біблії. А коли настає кульмінація, Кавалерович приголомшує видовищем того, як леви роздирають людей. Втім, фільм матиме успіх у тієї аудиторії, на яку розрахований, - вже прихильність папи Римського багато чого варта. Конкурс Конкурс повнометражних фільмів на "Молодості" є найбільшим досягненням фестивалю за останні роки: чи то молоді режисери стали талановитішими, чи то селекціонери професійнішими. Друге, що також утішило - цього року в конкурсі було знайдено певний баланс між комерційним та авторським кіно. Більшість стрічок, на відміну від торішнього конкурсу, відзначалися доволі впевненим творчим пошуком. По-третє жоден із обіцяних фільмів не "випав" із конкурсу. І, нарешті, вперше за останні роки на "Молодості" з'явився український повнометражний дебют. Та поговоримо про все це докладніше. Стає традицією, що фестиваль висвітлює успіхи не лише кінограндів, а й маловідомих кінематографій світу. Цього року були: Бразилія ("Нульова широта"), Туреччина ("Фотограф"), Словенія ("Хліб і молоко"), Ізраїль ("Пізній шлюб"), Латвія ("Небезпечне літо") та інші. Географія фестивалю охопила переважно кінематограф Східної Європи - саме звідти приїхала більшість цікавих робіт. Одним із найвизначніших фільмів фестивалю виявився болгарський "Лист до Америки". До творчості Кіри Муратової фільм не має жодного стосунку, просто тема є, очевидно, вельми важливою для східноєвропейських кінематографістів. Як і в однойменному фільмі Муратової, герой пише відеопослання до свого земляка, що його доля закинула до Нового Світу. Та на цьому спільні риси між двома "Листами" закінчуються. Перед нами - дивовижне роуд-муві зі слов'янським присмаком. Молодий болгарський письменник подорожує своєю країною в пошуках народної пісні, що має здатність оживляти мертвих, та знімає те, що бачить, на відеокамеру. Незабутні типажі, національний колорит болгарської провінції, фольклорна музика - кращого портрета сучасної Болгарії важко уявити. Глядач відкриває її очима молодого митця, що намагається в своєму відеолисті осмислити долю батьківщини. Фільм насичений філософськими роздумами, що вражають своєю різнобічністю. Тут і проблеми національної ідентифікації, і міркування про системи цінностей сучасної людини... "Лист до Америки" безумовно є подією в європейському кіно, а ім'я режисера Ігліки Трифонової варто запам'ятати. На "Молодості" цей фільм відзначено призами ФІПРЕССІ та Кіноклубів. Інші цікаві східноєвропейські стрічки: "Людина з возом" Маріуша Мальця (Польща) "Ганна та її брати" Владіміра Адасека (Словаччина), "Хліб і молоко" Яна Цвітковича (Словенія) - засвідчили великий інтерес молодих режисерів до сімейних цінностей, до зворушливих історій про родинні стосунки, чвари, трагедії. А перша стрічка Сергія Бодрова-молодшого змусила говорити про появу в Росії цікавого режисера. Його фільм "Сестри" є безумовно чимось більшим за звичайний "новый русский" бойовик. Бодрову-молодшому вдалося зробити те, чого дуже не вистачало російському комерційному кіно: знайти золоту середину між напруженим екшеном та психологічною драмою. Здається, надто надуманий сюжет не є головним для режисера, він лише створює тло для показу психологічного конфлікту дитини із жорстоким навколишнім світом, що намагається її зламати. Бодров одночасно майстерно розвиває напружений перебіг подій і порушує серйозні соціальні та психологічні проблеми. Ще один плюс: портрет сучасної Росії зроблено доволі реалістично, без чорнухи і без фальшивого пафосу, на що хибує російське кіно. Дуже прикро, але на фестивальному тлі український фільм "Мийники автомобілів" сприймається як цілковитий провал. Звісно, сам факт появи бодай якогось дебюту в нашому кіно є великим святом. Та явно нефестивальний рівень цієї картини впадав у вічі. І коли журі проголошувало, що у конкурсі нема картини, не гідної нагороди, було помітно, що воно лукавить. А от Латвія, ще одна пострадянська країна, представлена на фестивалі, схоже, успішно позбавляється радянської культурної зашореності. Вона представила добротну історичну драму "Небезпечне літо" про перші дні Другої світової війни у Ризі. Обидва призи за акторські роботи - чоловічу та жіночу - отримала бразильська "Нульова широта", стрічка, що дещо здивувала своєю технічною досконалістю і драматургічним напруженням. Гостра драма людських стосунків розігрується лише двома дійовими особами. Чоловік та жінка мешкають у безпросвітних амазонських просторах, де на тисячу миль не зустрінеш живої людини. Дещо жорстокий, стовідсотково бразильський фільм про справжню, не розбещену цивілізацією самотність. А переможцем конкурсу повнометражних фільмів несподівано стала ізраїльська комедія "Пізній шлюб". Дирекції коштувало чималих зусиль привезти до Києва цю картину, показану в програмі "Особливий погляд" у Каннах. Це нехитра, але переконлива комедія про звичаї патріархальної частини ізраїльського суспільства. І знову сімейні цінності, конфлікт поколінь, нещасливе кохання - теми вічні, як і молодість. Та відмовити цій картині в дотепності, професіоналізмі, бездоганній акторській грі не можна. Своїм рішенням журі підтримало простоту, оригінальність та творчу зрілість, адже, як слушно зауважив член журі Вадим Скуратівський, більшість конкурсних фільмів було знято неочікувано освіченими та досвідченими як для дебютантів людьми. Поза конкурсом Та найпривабливіші фільми, як завжди, були показані у позаконкурсних програмах. Але після їх перегляду склалося дивне враження, що світове кіно потрапило у дещо майже безвихідну ситуацію. Жоден із фільмів провідних режисерів сучасності не обходиться без шокуючих натуралістичних сцен сексу або насильства. Авторам, мабуть, здається, що без цього їхнє кіно буде немодним або несучасним. Та це пастка, адже рано чи пізно прийде час, коли з'ясується, що все вже показано, тож викликати у глядача шок чи огиду стане неможливим. І що буде далі? В "Острові" Кім Кі Дука, навдивовижу красивому та точному фільмі, екзерсиси головних героїв з рибальськими гачками створюють емоційну напруженість та зафільмовані ніби спеціально для того, аби якнайболючіше шокувати глядача. Міхаель Ганеке у своїй "Піаністці", як бачимо, вирішив вилити на глядача весь бруд, що дозволений теперішньою цензурою, - та жодних питань, окрім сексуально-фізіологічних, так і не порушив. Фільм є жорстокою та натуралістичною історією сексуальної збоченки. А Патріс Шеро взагалі спромігся на подвиг: його безпорадна та банальна мелодрама "Інтимність", прикрашена парою порнографічних сцен, отримала цього року "Золотого Ведмедя" в Берліні! Це рішення берлінського журі є однією з гучних кіносенсацій останніх років, та воно свідчить: спекулюючи на ліквідації цензурних обмежень, можна грати і вигравати. Але такі творчі методи рано чи пізно заведуть кінематограф у глухий кут. Після конкурсу Та підстави для оптимізму все таки є. Це стало зрозуміло після перегляду "Кімнати сина" Нанні Моретті, показаної на урочистому закритті фестивалю. Відзначивши саме цей фільм "Золотою пальмовою гілкою" у Каннах, журі найавторитетнішого кінофоруму проголосило перемогу справжнього, людяного кіно над різноманітними патологіями та спекуляціями. Зворушлива історія про трагедію італійської родини, зафільмована без жодної сцени сексу та насильства, діє набагато сильніше за будь-який "шокуючий" трилер. Родина, що оплакує загиблого сина, емоційно перемогла жорстокий кіносвіт збоченців та маніяків. Моретті повертає нас до одвічних загальнолюдських цінностей, та робить це настільки тонко і точно, що відчуваєш силу справжнього мистецтва: не шокувати, не збентежити, а змусити глядача пережити трагедію разом зі своїми персонажами. Судячи з конкурсних переглядів, молоді режисери-дебютанти це розуміють... |
Перед конкурсом 
