Сирин або СфінксОльга Кирилова
Прем`єрою гоголівського "Одруження" у постановці Тараса Криворученка Київський Молодий театр відзначив закриття минулого сезону. Забувши, що це - прем`єра весняна, можна не збагнути сенсу актуальності вистави. Весна настирливо лізе в очі, "дражниться повсюдно", крізь найпотаємніші щілини просочуючись врешті й до забарикадованого світу старого парубка. Натуралістичний дискурс Свахи (Т.Стебловська) мовби узаконює це буяння природи, що на осінній сце-ні здається вже запізніло недоречним. Ярослав Гаврилюк у ролі Подколесіна наче переосмислює на зрілому рівні усі свої ранні роботи як у театрі, так і в кіно, ремінісценції з яких прочитуються доволі виразно. Він обирає складну й плутану техніку самоомани. Кожен рух його спрямований на те, аби відгородитися від реальності. Як загрозлива загадка, виникає зусюди фантомізована примара жінки. Степан (А.Баса) завбачливо прикриває його обличчя носовичком - щоб щасливий в ілюзіях пан не помітив, що насправді їх у мізансцені троє... Поки Подколесін самозаглиблено займається ранковим туалетом, Степан приймає пестощі поко-ївки Дуняшки (І.Вітовська), від якої врешті й вибігає на поклик пана в самому простирадлі та з пір'їною у чуприні. На структуру трикутника Подколесін приречений від початку, вже й Кочка-рьова вписавши у структуру майбутньої родини. Недарма ж Подколесін від нього відгороджується - на цей раз ширмою. Але погоджується. Правиця не повинна знати, що робить лівиця.
Отже, "жінки не існує", чи існує як травматична таємниця без розгадки. Коли завіса підноситься вдруге, Агафія Тихонівна (О. Хижна) сидить посеред сцени, в прострації втупиивши перед себе загадковий палючий погляд, ледь нахилившись уперед, склавши руки, мов той сфінкс. Поруч тітка Орина Пантелеймонівна віддзеркалює її у тій самій позі, дублюючи на іншому рівні: небезпека, яка в молодій жінці тьмариться звабливістю, в жінці старій виявляє первозданну малопривабливу хижість. Агафія ж не незграбна купецька панянка, якій аби заміж, а пишна блондинка у вишуканій паризькій шовковій сукні, свідома своєї жіночої сили. Вона розуміє, як використати запропоновані обставини якнайвигідніше ... У доволі спрощеній сценографії (художник-постановник Ярослав Нірод) впадає у вічі одна лиш характерна деталь - яснорожевий Сирин на заднику сцени - чи то панівний символ, відкритий до інтерпретацій, чи фольклорний штамп. Імовірніше, друге. Те, що існує під загальною назвою "російської класики", імітується через використання поверхових штампів: чи це романс "Утро туманное, утро седое", чи російські народні пісні (музичне оформлення Олександра Костенка). Лише один суто радянський штамп дисонує в паноптикумі дореволюційного кітчу: незграбний сором`язливий службовець (С.Кучеренко) здається узятим не з Гоголя, а просто з Миколи Куліша - одне слово, Яїчниця: чергове слівце із щоденного радянського вжитку дуже органічно вписується в імідж "командировочного", з портфеля котрого дзвонить... ні, не мобільник - будильник, разом з яким він витягає й інші "скарби" на зразок туалетного паперу etc. Несолідність екзекутора, найгрізнішого у тексті Гоголя, інвертує його як архетип - що вже мовити про інших. Ще один пародійний персонаж - Балтазар Балтазарович Жевакін в цікавому виконанні Валерія Шептекіти. Притаманна акторові "постмодерна" екстраваґантність абсолютизується - його вигляд здається колажним: величезна люлька (єдина його маєтність, процитувавши Гоголя й перефразувавши Тургенєва), "морський" кафтан, пошитий з клаптів, вітрильник на спині - постать гротескова, чимось співзвучна неоковирному "шедеврові" скульптора Церетелі на Москві-ріці - теж "на морську тему". В якусь мить у ньому проявляється навіть трагізм та гуманістичний пафос. Він ніяк не може збагнути відмови. Й оце вже усімнадцяте! Буває.
Хореографія вистави (балетмейстер Людмила Попович) вигадлива й цікава: всі, зі свахою включно, віртуозно-несамовито танцюють під українську музику, змінюючи партнерів і позиції. Агафія Тихонівна у запалі танцює кадриль у парі з чотирма одразу. На двох стільцях, кажуть, не всидіти. А тут... чотири - чуттєво вимовляє Агафія, намагаючись на самоті охопити усі стільці. Вона неначе ворожить на цих класично-театральних стільцях: в котрому з них сховано скарб? І радіє, коли усі чотири жеребки витягаються одразу. Ну як тут вибрати, бідкається нещасна дівчина, якій можуть поспівчувати простосерді, не збагнувши головного: а чи хочеться їй вибирати взагалі? Так потроху виникає інший ключовий у виставі символ - троянда. Трояндове лицарство, або, як в українському варі-анті висловлюється Жевакін, "аматори відносно пуп`яночків", прикрашає себе спалахами квітів. А з рук Анучкіна омріяні квіти начеб ростуть, так що він ледь встигає засипати ними Агафію Тихонівну. Жінкам дуже личать квіти. Запашні особливо, як скромно зауважує Агафія Тихонівна. Загадка Сфінксів у спідницях, за Гоголем, проста. І на Агафію знаходиться Змій-Спокусник - Кочкарьов (В.Чигляєв), підступна підказка якого спричиняє вигнання Агафії з її гаремно-матріархального парадизу.
Подколесін-Гаврилюк, безперечно, найцікавіший у виставі, проте він переважно мовчить. А, заговоривши, несподівано виявляється найнормальнішим, найприроднішим у поводженні й доволі швидко знаходить потрібне слово, кажучи "так" у відповідному місці. Наш театр часто використовує цей доволі банальний і вже навряд чи комедійний, та й загалом підліткового рівня мовний прийом. Однак у мовному просторі "Одруження", де персонажі існують в режимі початкових лінгвістичних неможливостей, де очевидне мусить продиратися крізь гущавину конвенційних недомовок, пустопорожньої пласкої балаканини, цей прийом виявляється врешті доречним. Поза тим, гоголівський текст у виставі не розкрито до кінця, місцями прикро зім`ято, його найцікавіші "родзинки" втрачають свою гостроту. Як не дивно, Подколесін цілком органічно вступає до сфери, якої "й у казках не буває". Однак, ледве ця формула артикулюється, канва монологу починає рватися. Бо це перехід до царини реального, точніше, подієвого. Отож "не витримала душа..." І знов зворушливо-безпорадною, трагічно-пісенною дівою постає надинамлена птаха-Сирин, розвівши у розпуці крила свого вінчального вбрання, аж давньоруського якогось, із кокошником у перлах. Як правило, за класичний текст беруться, маючи якусь ориґінальну інтерпретацію. В "Одруженні" цього немає. Ставку зроблено на використання шта-мпів, яке давно себе не виправдовує. Тому вдалі моменти скоріше випадкові, а цікаве саме те, що прослизнуло повз увагу режисера, а також окремі гарні акторські роботи. Вийшла вистава про ілюзорність події, діалектику відсутності. Сенс бажання у нездійсненності. А здійснені припали на долю щасливого подружжя поважного Степана в оксамитовому довгополому кафтані, начеб спеціально пошитому для фінального виходу під оплески, та Дуняшки, яка в кінці виявляється вагітною, що й логічно. "Бо ж усі не можуть. А декому й не доводиться". |
У традиції російського фольклору Сирин - це казковий птах, наполовину жінка. Шляхи його до російської культури плутані й загадкові: кажуть, прийшов аж зі стародавньої Індії, хоча й давньогрецька паралель очевидна... За повір`ями, Сирин принаджує жертв чародійним співом, а характер має химерний і хижий. Майже російський народний Сфінкс. Бо ж за природою одне й те саме - твариножінка. Іпостасі варіюються: Сирин, лірична пісенна птаходіва, або Сфінкс, "кровожерна, підступна й хтива міфологічна потвора". Вистава "Одруження" наочно і з несподіваною логічністю прояснює діалектику їх чергування.
