Архетипні проблеми кінематографа східного сусіда наприкінці ХХ сторіччяОлена Рибальська
Подальший розвиток людства тільки ускладнював структуру колективного підсвідомого. Так, приміром, архетип біполярності (поділу оточення на "своїх" та "чужих") був удосконалений до розподілу за ідеологічними категоріями "білий" та "чорний", у тому числі й за національними ознаками. На щастя, актуалізація цього архетипу в другій половині ХХ століття не закінчилася третьою світовою війною: людство зробило висновки зі своїх помилок і спокійно дочекалося актуалізації архетипу нейтральних "сусідів". Напередодні третього тисячоліття об`єднавчі міждержавні процеси, підкріплені пропагандою цінності прав людини, майже повністю вимили з свідомості типового мешканця євразійського простору стару модель поведінки, пов'язану з архетипом біполярності: усім захотілося, щоб після календарного початку ХХІ сторіччя світ став кращим та добрішим, щоб простилися старі борги та забулися давні конфлікти. В цей період мистецтво було просякнуто духом примирення та усепрощення, які знайшли своє відображення у новому терміні "політкоректність". І ось на цьому тлі у кінематографі сусідньої з Україною держави з'явилась кінодилогія "Брат-1" та "Брат-2", яка побудована саме на архетипі біполярності і тому схвилювала українське суспільство. Дилогія про братів, імовірно, створювалася виключно для перегляду слов'янським населенням Російської Федерації, оскільки "своїми" і "білими" тут показані лише ті, хто ототожнює себе з росіянами (саме ототожнює, бо довести свою етнічну чистоту, враховуючи бурхливу історію цієї території, в наш час вже неможливо). Поява такої кінодилогії була цілком закономірною, оскільки здобування державності завжди провокує титульну націю у будь-який спосіб закріпити своє панівне становище, в тому числі і в свідомості співгромадян. Існує простий, дешевий та ефективний спосіб звеличити себе: принизити інших та розмножити цю перемогу в масовому мистецтві. Для цього необхідно зняти кілька яскравих фільмів, краще бойовиків: один історичний, про те, як важко було збирати землі в єдину державу, а другий - на сучасному ґрунті, про те, хто в домі господар. Досягнення радянського кінематографа Російській Федерації не допомогли: вже виросло покоління, яке ніколи не носило піонерських галстуків і якому всі ці чорно-білі малюнки з похмурими піснями "глибоко по барабану". Тому і з'явилися в російському кінематографі епопея про Єрмака та дилогія про братів. Фільми про братів настільки прості, що можна лише поспівчувати російській інтелігенції, яка мала все це переглянути, щоб не відстати від життя. Банальний сюжет (приїзд провінціала до великого міста, де починаються кримінальні пригоди) цементується жахливими діалогами та непереборним шовінізмом і відчуттям тотальної ворожості. В "Браті" російським шовіністам пояснюють: "Німці нам вже нічого не винні, тепер, після війни в Чечні, у наших бідах кавказці винуваті". Це подається під музику В.Бутусова та інших рокерів часів перебудови, яка зовсім не поєднується з цим "начебто постчеченським" діагнозом, але чудово відображає прагнення авторів ускладнювати за допомогою хоча б чого-небудь те, що ускладнити в принципі неможливо. В "Браті-2" тотальна ворожість виплескується за межі Російської Федерації: провінційний "дивовижний хлопчик" Данило легко "взяв" Москву і поїхав підкоряти американські міста, мимохідь нав'язуючи за допомогою зброї всім навколо своє уявлення про ідеальний світ. Щоб якось осучаснити цю притрушену пилом мрію радянського пролетаря, як музичний супровід цієї подорожі використовується вибухова суміш пісень та виконавців, єдиним досягненням якої є читання молоддю творів Маркеса (бо "Полковнику ніхто не пише"). Тим часом, головна пісня другого фільму чудово підкреслює те відчуття тотальної ворожості, яке є емоційним стрижнем усієї дилогії: "чужі" є найчастіше вживаним словом цього пісенного тексту, виражаючи архетип біполярності ще й на аудітивному рівні. Під такий музичний супровід поява у кадрі кулемета "максим" на задньому сидінні модерного авто сприймається цілком природно і викликає в глядачів скоріше заздрість, ніж іронічну посмішку. Тема зброї в кінодилогії про братів займає особливе місце. Зрозуміло, що ті, хто живе з відчуттям тотальної ворожості та з актуалізованим архетипом біполярності в голові, без зброї не тільки на вулицю, а й до туалету не ходять. Зброя як художня деталь чудово грає в кадрі, особливо коли починається імітація комп'ютерної гри типу "Вервольф", і навіть підкреслює стан здичавіння героїв. Але детальний показ приготування різних типів "стрілялок"з підручних матеріалів є не тільки художньо невмотивованим, а й небезпечним. ЗМІ зарясніли повідомленнями про спроби озброєних пограбувань, скоєних підлітками, і кожного разу горе-бандити признавалися правоохоронцям, що на такі подвиги їх потягло після перегляду фільмів про братів. Важко повірити, що авторський колектив ніколи не чув про вразливість психіки підлітків, на яких орієнтувався при створенні дилогії, чи не знав, що показ повного циклу приготування зброї та наркотиків у художньому кіно вважається табуйованим. Можна припустити, що вони просто не подумали про наслідки, не прорахували всі варіанти... У кращому разі це зветься безвідповідальністю. "Не подумали" автори цієї дилогії і про можливе загострення міжнаціональних відносин з найближчими сусідами (на рівні міжособових відносин, ясна річ, бо політики в нас добре навчені не помічати таких мистецьких подій). Якщо уважно розглянути той ворожий світ, в якому оселили головного героя автори дилогії, то аналогії з "трьома поясами ворожості" з роману В.Войновича "Москва - 2042" уникнути неможливо. У "першому поясі" живуть громадяни Росії з неслов'янськими обличчями. Особливо показовою для цього "першого поясу" є сцена в трамваї, коли нетиповий тихий контролер з дуже слов'янським обличчям робить невдалі спроби оштрафувати нахабного кавказця. Штучність цієї ситуації навіть не намагалися приховати: хоч що роби, але глядачі все одно знають, що і тихий контролер, і нахабний кавказець без власного автомобіля - це казкові персонажі, а не реально існуючі типажі. Та коли головний герой "вчить" цього умовного кавказця жити за заведеними у суспільстві правилами і робить це методами, які це суспільство активно засуджує, факт маніпуляції думкою глядача стає наочним. Фактично, і культовий герой Данило, і цей умовний нахабний кавказець живуть за однаковими правилами, які порушують закони суспільства, але для авторів Данило є "своїм", тому саме він отримує статус новітнього Робін Гуда. "Другий пояс ворожості" - це резервація для українців. Можна довго доводити, що це з боку авторів фільму не дружньо та не ввічливо і навіть образливо, але насправді краще посміятися. Особливо кумедною видається сцена, де брат, намагаючись образити американця українського походження, називає його "бєндєровцем", і той справді ображається. Весь попередній відеоряд готує українського глядача до того, що цей авторський колектив оцінює ідеологеми радянської пропаганди значно вище, ніж правду про С.Бандеру - історичну особу, але людина навіть з посередніми розумовими здібностями розуміє, що нащадок воїна УПА вважатиме таку "лайку"за комплімент. Що ж до розстрілу в туалеті, претензій на українську територію і тому подібного, то українські радикали давно вже приготували у відповідь свій довгий список претензій, який починається з Переяславської ради. Куди цікавішим є той факт, що у свідомості творців кінодилогії та їхнього культового героя весь інший світ займає лише "третій пояс ворожості". Так український глядач відкриває нову цікаву особливість сучасної російської ментальності: виявляється, існування України дратує тамтешніх шовіністів значно більше, ніж існування Ізраїлю чи США. А культовий герой всього лише відповідає тому рівню культури, яка його народила. Кожен культовий герой не може уникнути перевірки ставленням до жіноцтва. Стосунки з жінками головного героя кінодилогії про братів також симптоматичні. Всіх жінок зі свого оточення він використовує в своїх цілях, а чотирьох героїнь Данило просто "споживає" між вбивствами та бігмаками. Наркоманка Кет - дитя клубної культури, до якої Данило не належить і яку зневажає, тому ці двоє приємно проводять час, не беручи на себе зобов'язань. Вони навіть обмінюються відвертими думками про музичні смаки одне одного, хоча це нічого не змінює в їхньому житті. Кет за етнічними та територіальними показниками мала б належати до "своїх", тим більше, що гарних манер в неї нема так само, як і в Данила, але думає вона, як "чужа", її здичавіння носить інший характер, і це дратує героя, провокуючи при прощанні іронічну пропозицію відвідати концерт Пєнкіна. Старша за віком вагоноводниця Свєта належить до того ж соціального середовища, яке створило Данила, вона мало чим відрізняється від сусідки Зіни, яка лікувала його після поранення, тому ідеологічно вона для нього "зовсім своя". Крім того, ця жінка врятувала йому життя, тому попервах Данило плутає вдячність із коханням. Таке справді трапляється з парубками, які не знали материнської доброти, і цей маленький шматочок життєвої правди підносить вигаданого персонажа на рівень узагальненого культового месника, продовжуючи вдало маніпулювати глядачами. Коли Данило повернувся з чергового "акту помсти", то побачив, як законний чоловік лупцює свою дружину Свєту, і тут рефлекс вбивці спрацював блискавично: він підстрелив ще й її чоловіка. Та виявилося, що сама Свєта плутає кохання із жалістю (і це також шматок правди про більшість жінок її соціальної групи), тому вважає за доцільне лишитися з пораненим чоловіком. Культовий герой вперше зіткнувся із поразкою, у цій ситуації він зміг лише відкупитися і зникнути в камінних хащах чергового великого міста. Життєва правда цих стосунків незаперечна, отже, перевагою першого фільму дилогії є чудова галерея легко впізнаваних соціальних типів: це зріз суспільства сучасної Росії, який у другому фільмі чомусь замінили на галерею відомих людей. Проте за допомогою фільму "Брат-2" стає зрозумілим, чим насправді займалися брати у першому фільмі. Ось такі сценарні казуси. У "Брат-2" з'являється попсова співачка з випещеним тілом, що привабила Данила зовнішністю, якої не буває в жінки на війні. Вона живе інакше, вона відома і має охоронця, вона маніфестує так собі елітарність, тому ідеологічно вона для Данила "майже зовсім біла". Цього "майже" могло б і не бути між ними, якби вона співала такі пісні, які допомагають на війні вижити. Данило пояснив їй цю різницю не вагаючись, так само, як не мав він сумнівів щодо необхідності вбивати "у власному тилу", наче і не було ніколи "проблеми Раскольникова". І тут сталося диво: замість того, щоб поштиво слухати думку культового героя і мовчати, попсова співачка сама йому пояснила, що в Москві війни немає, і суспільство живе за іншими законами, іншим життям. Але від тотальної ворожості, шовінізму та актуалізації архетипу біполярності Данила це не рятує. Просто тепер попсова співачка вже ніколи не буде для нього такою "зовсім білою", як рок-співачка Настя, на яку він дозволив собі лише закохано дивитися, але попсову зірку це цілком влаштовує. Вона почувається достатньо захищеною для того, щоб не хвилюватися навіть тоді, коли Данило починає хазяйнувати в її квартирі. Та особливо показовими є стосунки героя з американською телеведучою. Вона мешкає у "третьому поясі ворожості", отже, відразу має тавро ідеологічно "чужої" та "чорної". Крім того, вона належить до афроамериканського етносу, що робить її в очах Данила "зовсім чорною". Але ідеологія шовініста не заважає героєві кинутися під колеса її автомобіля для того, щоб провести ніч в її квартирі (і в її ліжку), а не на вулиці. Та можна впевнено сказати, що навіть якби ця американка мала білу шкіру та символізувала таку собі елітарність рівня Мадонни чи Мерлін Монро, від цього культового героя вона все одно почула б російське: "Да ладно, чєво там". Афроамериканцям, звичайно, дозволили зробити спробу примітивно набити морду культовому герою, але зрештою зіткнення між дуже диким заходом та здичавілим сходом закінчилося на користь останнього. А коханням культового героя стала голомоза російська поганюля, яка в Америці займалася проституцією. Саме така виявилася для нього "зовсім білою" та "зовсім своєю". Чому? А тому, що не добра. Тому, що героєві вона не допомагає. Тому, що його допомоги не прагне, а коли отримує - сприймає спершу як перешкоду, а потім як належне. Тому, що, як і цей культовий герой, вона хворіє на актуалізацію архетипу біполярності та тотальну ворожість. Їхнє здичавіння пройшло в одному напрямку і закінчилося однаковим ступенем руйнації особистості. Саме це і робить їх ідеальною парою з цікавим, хоча і недовгим, майбутнім. Отже, проаналізована клінічна картина яскраво свідчить про такий діагноз: кінодилогія про братів побудована на актуалізації архетипу біполярності, шовінізмі, тотальній ворожості, параноїдальних настроях та ідеологемах радянської пропаганди. Культовий герой, що з'являється внаслідок поєднання всього цього ментального мотлоху, цілком відповідає рівню тієї культури, що його породила. Можна тільки поспівчувати тій країні та тій титульній нації, яка має лише такого культового героя. (Зміни у свідомості людства, що сталися після 11 вересня 2001 року, у цій статті не аналізуються). |
Коли в добу палеоліту первісні люди почали розподіляти світ на "своїх" та "чужих", утворилося колективне підсвідоме та перший зразок його одиниць - архетипна модель біполярності. Потім з'ясувалося, що, крім "чужих", поряд зі "своїми" живуть нейтральні "сусіди", і світ став складним та багатобарвним.