Два береги і обережністьНадія Мірошниченко
 12 листопада в приміщенні Київського театру оперети відбувся показ вистави "Від берега до берега" французької трупи "Азані", очолюваної хореографом Фредом Бандонґе та перкусіоністом Арескі Гамітушем.Вистава "Від берега до берега" породжена із суперечності. Формально це хореографія і музика. Остання аж ніяк не вдовольняється роллю звукового супроводу - вона і провокує, і приборкує танцюристів. Але основний конфлікт зумовлений нашаруванням культур - великої та малої, більшості та меншості, цивілізації й автентики, генотипу й середовища. Добре, коли ти можеш визначитися в поняттях "моє" і "чуже". А коли мимоволі стаєш носієм двох начал - і в оточенні, і у власному тілі, і в пам'яті? Як навчитися жити з цим роздвоєнням, цим шаленим розриванням свідомості навпіл? Як у цій борні не втратити себе, не розчинитися? Здається, спробою розмови про це і стала вистава Фреда Бандонґе. У даному разі, в ролі "старшого"виступає Франція, а в ролі "меншого" може бути Африка, або Латинська Америка, або...
На відкритій сцені чотири танцюристи - носії африкано-європейської роздвоєності. Це єдиний надчутливий організм, що реаґує на звукову партитуру, як на сценарій. Музика тут - також химерне поєднання цілої низки автентичних ударних та... класичної віолончелі. Так само й співачка легко переходить зі стилю оперної арії на прадавній пронизливий спів Азані - старовинна назва Африки, взята трупою для свого імені. Її голос ніби рятівна ниточка, яка веде чоловіків через гори й провалля підсвідомості. Починається дійство із синкретичного, майже ембріонального існування, вловлювання первісних ритмів життя, візуально - з оголеності. Поступово танцюристи потрапляють в енергетичний шторм - ударні змагаються з віолончеллю. Потроху сильнішає вплив європейськості, що проявляється в елементах класичного стилю - опери, балетних рухів, що їх танцюристи "приміряють" на себе, ніби незручні черевики.. Мало- помалу виконавці одягаються просто на очах у публіки - підкреслено важко, долаючи невмілість. Нарешті, адаптувавшись, вони знову потрапляють у бурю - голос "джунґлів" пронизливо виринає з їхньої пам'яті і руйнує примарний спокій. Цей голос робить із них то ворогів, то братів; вони то надихаються його енергією, то падають знеможені боротьбою - раз у раз, в полоні незбагненного моря почуттів. Згодом віолончель замінюється своїм каркасним дивним двійником, а мініатюрна гармоніка - традиційно французький музичний інструмент - видає жахливу какофонію. Натомість автентичний спів стає пронизливо-ніжним, так що від нього неможливо відмовитися, його несила зрадити, а ритм ударних стає потужним і звабливим, як заклик до війни. Танцюристи повертаються до нової гармонії, в якій провідна роль належить Азані. Звісно, чимало втрачалося через елементарне незнання - мови, символіки жестів та інших автентичних премудростей. Так чи інакше, цей своєрідний "хеппі-енд" породив сумні роздуми. Адже проблема внутрішньої роздвоєності, а в нашому випадку ще й розтроєності - болюча й актуальна нині в Україні, що тривалий час існувала під одним культурним диктатом - російським, а тепер безоглядно кинулася в орбіту іншого - західного. Тільки цей автентичний "голос" чомусь не стає потужним джерелом енергії і натхнення, що пробивається крізь будь-які нашарування цивілізації... |
