Драматична чуттєвість балетуНаталя Владимирова
"Балет-шоу для драматичних акторів" - погодьтеся, такий коментар, запропонований у програмці вистави, вже налаштовує глядача на зустріч з явищем незвичним для академічної сцени російської драми, та й для київського театрального простору взагалі. Лібрето Алли Рубіної, постановник - Алла Рубіна. І професіональним театрознавцям, і пересічним київським глядачам добре відоме ім'я цього майстра, яка вже багато років не тільки в театрі ім.Лесі Українки, а й на багатьох інших сценічних майданчиках міста вимальовує пластично-хореографічне мереживо драматичних вистав. Але в цьому випадку ми побачили явище, що має всі ознаки авторського твору. Чуттєвість пластичної мови, вивільненого, відкритого до діалогу з навколишнім світом людського тіла виступає найяскравішою ознакою цього театрального дійства, в яке органічно вплітаються і російський фольклор, і сучасна інструментальна музика Ніно Роті, і єврейські мелодії в обробці Горана Бреговича.
Дійові особи вистави не належать ні до якого часу. Хіба можна казку про Попелюшку або відчайдушну мрію хлопчика-жебрака про костюм Принца закути у жорсткі ґрати часового виміру? І чи не перетворилися бал Наташі Ростової, Маргарити або споконвічне прагнення Сатани "правити бал"у сучасній загальнолюдській свідомості на сталі емоційні універсуми, що час від часу виплескують у світ нових персонажів? Герої вистави поділені на дві основні великі групи: провінціалів і аристократів. Декілька персонажів поставлені поза пластичним малюнком цього соціального розподілу, і навколо них розгортається динамічна колізія сценічного твору: Влаштувач, Самотня, Лжерозпорядник, Та, що заколисує, Яша. Але навіть не заглядаючи до програмки вистави, у персонажах жінок-аристократок знаходиш ознаки саме тих фантазійних уособлень, які пропонує автор: Фортуни, Птаха Фенікса, Жінки-Змії, Жінки-Кішки. Пластична мова кожного з персонажів настільки яскраво забарвлена найтиповішою для кожного з них палітрою і водночас настільки різноманітна, що поступово органічно переторюється у мову живого почуття. Іноді здається, що ця мелодія рухів навіть передує музичному ритму вистави, утверджуючи красу вільного жесту. Як не дивно, одним з елементів, що допомагає авторові у створенні його навпрочуд динамічного дійства, виступають доволі прозаїчні речі - стільці. Схожі за конструкцією на віденські, вони позбавлені своїх традиційних обов'язків на балу - підпирати стіни зали. Несподівано вони обертаються на головний модуль світу речей у виставі. Стільці вплітаються у хороводне коло, обертаються на колиску, стають місцем притулку або розп'яття. Алла Рубіна предмети буденного життя зробила пульсуючими елементами хореографічно-пластичної конструкції. Сюди вплетена і тоненька мотузочка, що - чи є то дівоча стрічка, або пасок плаття, або навіть батіг - поєднує окремі епізоди вистави, зав'язуючи час від часу вузлики в долях її героїв. А водночас - і в емоційній пам'яті глядачів. І якщо навіть хто-небудь з акторів, прискорюючи або уповільнюючи ритм дійства, на якусь мить випускає кінець цієї мотузочки - домінанта чуттєвості настільки сильна, що пульс спектаклю неодмінно знов набирає необхідного наповнення. І наостанок ще одне спостереження. Авторові вистави вдалося зробити те, що за останні роки не вдавалося жодному драматичному режисерові, які працювали з трупою театру ім.Лесі Українки. Позбавивши акторів слова і вивільнивши за допомогою пластичної мови емоційний світ кожного з учасників спектаклю, Алла Рубіна по суті вперше відкрила нам ті творчі можливості і ті яскраві індивідуальності, що досі були приховані. І мені здається, самі актори також це розуміють. Тому й грають виставу так натхненно, так самовіддано, з вірою у свого автора. |