"Terra vermelha"Лариса Брюховецька
Автор сценарію і режисер Сергій Буковський, oператор Едуард Тимлін, музика Вадима Храпачова. Продюсер Світлана Зінов'єва. Студія "Кінематографіст" на замовлення Міністерства культури і мистецтв України. 2002.
Документаліст Сергій Буковський уміє вдивлятися в ту частину світу, яка належить не до "блиску", а скоріше до "злиднів". Власне, він і став відомим завдяки своєму майже скандальному фільму "Завтра свято", де показав зворотний бік медалі соціалістичного ладу - жахливі умови життя робітниць птахофабрики. Далі він продовжував аналогічне дослідження у стрічках "Сон" і "Дах", де спрямовував об'єктив кінокамери на напівзанедбані українські села ("Сон") та на життя у будинку для літніх людей ("Дах"). Всі ці видовища досить сумні, на них людина, в якої все гаразд, уваги не звертає. Але є така річ, як людське милосердя. Ні-ні, Сергій Буковський не допускав сентиментальності чи бодай якихось емоцій у свої картини, їхня тональність відповідала вимогам часу: об'єктивність і констатація. Мовляв, погляньте: живуть і так, у вас є нагода в цьому пересвідчитися. Таку ж саму констатуючо-фіксуючу позицію займає автор, знімаючи поселення українців у Барра Вермілія, Віла Есперанса, Барра Боніта, Ріо Негро, Новій Галичині - дуже віддалених від центрів місцевостях Бразилії. Автор не дозволяє собі ніяких коментарів, як і в попередніх фільмах, віддає слово людям, яких знімає. Хоча в цьому випадку людям, власне, немає що й розказувати: надто замкнутий світ, у якому вони живуть. Вирізняється серед інших веселий дідусь, бо на вдачу охочий до слова, але чимось завершеним його розповідь не назвеш - це суміш спогадів із сентенціями. Та, мабуть, і цього могли б кінематографісти не записати, якби не випадок. Вони нагодилися, коли в одному з цих поселень якраз було весілля. Невідомий нам (власне, автор не дуже наполягав на знайомствах з персонажами) чоловік із акордеоном стає лейтмотивом фільму, а композитор В. Храпачов, підібравши бразильські мелодії, емоційно забарвив екранну розповідь, тобто зображення невідомого нам життя, яке залишиться коротким спалахом, видінням. Важко сказати, яку, крім суто зображальної, функцію виконує цей фільм, але, думаю, що ті, хто б хотів сьогодні емігрувати до Бразилії, переглянувши "Червону землю", передумали б туди їхати. Хіба що могли б податися ті, кому обридла цивілізація та її вигоди, метушня перенаселених міст і надміру швидкий темп життя. Там, де червону землю часто поливає рясний дощ і клапті орної землі треба відвойовувати у соковитої та буйної рослинності, можна пізнати блаженне єднання з первозданною природою і забути про суєту і марноти нашого життя. Звичайно (і це чуємо у фільмі), ці люди не порвали з релігією, там є церква, правиться служба, люди єднаються і намагаються зберегти традиції предків, але все-таки в цій частині планети живуть інакше, аніж у нас, в Україні. Поступ цивілізації затримався, та й навіщо він цим людям, які займаються натуральним господарством в оточенні гір та лісів. Переглянувши фільм, думаєш і про глобальне: якщо людська цивілізація у нетерпимості протистоянь загине, то там, у далеких горах Бразилії, вціліють ті люди, що колись дісталися туди з України та й осіли там назавжди. |
"Червона земля" (30 хв.). 
