Залежність від ХомиОрест Очевидець
Можливо, саме в цьому і криється головний принцип старого реалістичного театру. Вистава тримається на традиції прем'єрства. Довкола двох столів вимальовуються мізансцени поміщицького дому з усіма його прижилими гістьми, сусідами-поміщиками, слугами (третій план в глибині сцени), з господинею-генеральшею, її покоївкою, її сином відставним полковником (другий план в центрі). Хома Хомич як найголовніший герой виступає тільки з авансцени, і коли хтось хоче з ним поговорити, наприклад, господар, - то приходить туди до нього, як до начальника в кабінет. Епіцентром дії "людей збоку", тобто гувернантки та її батька, який зрідка навідується в маєток побачитися, - є кутки поблизу куліс, адже обоє готові в будь-який момент втекти з чужої гри.
Постановники Володимир Боголєпов та Анатолій Бейрак зосереджують всю увагу глядача на майстерності Володимира Солопова - Хоми. В цьому виконанні Хома Хомич Опискін - геніальний блазень, який усвідомлює покладену на нього роль месії і насолоджується цією роллю. У виставі "Хома" актор Солопов підносить артистизм як соціальну силу. Цей талант завжди заворожував людей, жодна вдала кар'єра "вождя мас" не обходилася без нього, позначені ним і тіньові постаті, як Гришка Распутін, без якого не вирішувалася при царському дворі жодна справа, ні велика, ні маленька... Хтозна, можливо, не Ленін, а саме блазень-месія Распутін є ключовою постаттю російської революції, принаймні, тої її частини, яка називається буржуазною. Недаремно в афішу вистави винесено фото руки його героя із застережно піднятим вказівним перстом. Цей вчительський рух пальця Хоми переслідує всіх мешканців маєтку: слуги вивчають під його керівництвом іноземні мови та манери і бояться Хоми, як студенти строгого екзаменатора; господар боїться Хоми як мораліста, боїться викрити свою любов до гувернантки; його племінник - як ворога, від якого приїхав рятувати провінцію із самого Санкт-Петербурга; стара господиня, яка надала Хомі цю всю владу, боїться втратити його як героя-трагіка, що грає спеціально для неї роль Благородної Людини серед життєвого бруду. Всі мають залежність від Хоми, мов од якоїсь наркотичної речовини, яка переносить у кращу реальність, дає надію на "світле майбутнє". Серед збіднілих матеріально і змиршавілих духом людей благородного походження: веселого товстуна; авантюриста, сповненого "комерційних" ідей; "маминого синочка" корисливої мами та ін., - що всі як один полюють на багату вдову, Хома взяв роль аскета. Коли господар, простодушний старий полковник намагається відкупитися від його присутності в домі кругленькою сумою, то Хома відважується на красивий жест і шпурляє ці гроші... Втім, цей аскет дуже любить солодке в гостях (актор підкреслено сипле в чай з десяток ложечок цукру, після чого його персонаж признається, що його нудить від тих, хто поряд), цей аскет байдужий до одягу просто тому, що простір чужого дому вважає своїм рідним. Хому навіть можна запідозрити в своєрідному тарганячому космополітизмі, можливо, через його незмінний світлокоричневий халат, що допомагає йому як домашньому паразиту бути першим гостем на всякому бенкеті. Втім, влада Хоми зайшла так далеко, що саме він вирішує, бути чи не бути весіллю в родині сусідки. Врешті, саме він, а не вона, дає згоду на шлюб її сина з гувернанткою. Хома благословляє "дітей", і це стає його тріумфом та тріумфальним завершенням вистави. Успіх Солопова в цій ролі багато в чому залежить від Наталії Терентьєвої - Генеральші. Актриса привертає до себе увагу постійною зосередженістю на Хомі, а тому майже безсловесну роль перетворює на центральну. Глядач ловить очима жести її волевиявлення, а вся її воля підпорядкована Хомі. Вистава й тримається на дуеті Солопов - Терентьєва. Всі інші в ній є тільки масовкою. І це - не вада, а композиційна чіткість. |
Мешканці села Степанчиково у виставі "Хома" виявилися найбільш академічними. Зрештою, саме цього і ждалося. Інша річ, що марудна трудомістка школа російського психологічного театру не до смаку молодим акторам, подекуди ще студентам, які задіяні у виставі. Здається, вони просто лінуються підняти ту живу нитку традиції, яку несе старше покоління, й порівняно з майстрами нагадують дерев'яних ляльок.
