Джентльмени долі

Михайло Іллєнко

Радянський Союз іще не розпався.

Кожен персонаж у цьому механізмі має свій поверх, координати, функції, арґументи.

Дитсадок, радіоточка, "Пионерская правда", школа, "Комсомольская правда", черга до Леніна, армія, інститут, "Правда", прописка, робота, партія, червоні цитати на стінах, дві щорічні демонстрації, десяток щорічних зборів, дюжина суботників, суворі догани, дошка пошани, присутність пильного ока КДБ.

Все це якоюсь мірою паралелізувалося прихованим світлом анекдотів, чергуванням літа й зими, життєвим циклом мрій і надій, але зовні - реґламентація на всіх поверхах, канонізація імен, подій, ідеалів.

Студійну прохідну знайшов сам.

Не пропускають. На цей час я вже достатньо прокласифікований, я вже відчуваю клітину, в якій існую (мешканець столиці СРСР, комсомолець, десятикласник), але прохідна, всупереч запрограмованій логіці суспільної дисципліни, викликає різновид образи й протесту: "Там, за парканом, сидить бюрократ, директор кіностудії".

В думках, окрім реґламентовано-дозволеної антибюрократичної іронії, - анекдот про фільми "хороші, погані і студії Довженка".

Крізь іронію - несподівано, нелогічно, безпідставно, але наполегливо - лоскоче відчуття причетності до створення фільмів "За двома зайцями" і "Тіні". Дивно, але на той час про студію і про кіно я від братів нічого не знаю. Можливо, заважає бар'єр упевненості, що розуміюся на цій справі краще, ніж вони обидва, можливо - реґламентована дистанція між Москвою та Києвом.

Я добре знаю, який вигляд повинен мати режисер, актор і бюрократ (директор) кіностудії.

Уявлення про дійсність, як правило, схоже на все що завгодно, тільки не на дійсність. Можливо, саме тоді я вперше звернув на це увагу.

Несподівано для себе я занурився у паралельний світ, який не мав підстав для існування. Минуло багато років, і я зрозумів, що побував у той день на палубі й у трюмах піратської шхуни.

Пізніше мені довелося побачити інші студії, а ще пізніше - телекомпанії. Всі ці відвідування відрізнялись одне від одного. Якщо продовжувати аналогію: щось нагадувало старенький колісний пароплав на мілині, щось лінкор або навіть ескадру, щось - нафтодобувну морську платформу або круїзний лайнер із вимуштрованою, покірною командою...

Джентльмени долі в той час мали вигляд переконливий і небезпечний. Певно, що шхуна вже летіла навперейми здобичі. Вражала неадекватність існуючим стереотипам. Навіть - стереотипам піратських книжок. Серед піратів мене, наприклад, вразив свій Діоген - наче щойно з порохової діжки. Пізніше виявилося, що Володимир Терентійович Денисенко дійсно знає абсолютно все про все абсолютно, а ще трошки (не з книжок) - про радянські табори.

Вразила присутність капелана на піратському вітрильнику. Відверто кажучи, важко було собі уявити, як Костянтин Єршов потрапив до амплуа радянського режисера - хіба що разом із командою піратської шхуни. Виснажений власною аскезою, він, здавалося, припав не до душі вгодованій монастирській братії і, вигнаний у гріховне життя, знайшов порятунок на палубі шхуни.

Піратським канонірам, як правило, вистачає одного ока - у гармати ж одне (як і у кінокамери). Канонір Сурен Варткесович Шахбазян - за сумісництвом кінооператор, один із джентльменів долі.

Серед гамірної команди шхуни губилася постать піратського фельдшера Леоніда Осики. Губилася до тієї хвилини, поки він не починав ставити діагнози хворим, недолікованим і перелікованим. На палубі, в трюмах, в межах обрію і далі - до Комітету Держкіно краще було не потрапляти під його діагностику.

Цілком неадекватний до життя і соціальної дійсності - Сергій Параджанов. Нині його канонізують згідно з хрестоматійними стандартами про життя, творчість і шлях митця, художника, генія. Тоді на палубі він - відповідальний за повне знищення найменшого прояву соціального глузду. Його енергетика і постійна присутність скрізь нагадують феномен джина, якого було розкорковано після довгого перебування в законсервованому вигляді.

Інший спосіб боротьби з догмою розумової і творчої нерухомості у Юрія Іллєнка. Там, на березі, він порушив усе, що міг, але й тут, на палубі, продовжує порушувати решту. Його внутрішня запрограмованість на двобій більш за все відповідає суворим законам гладіаторської арени. Винищувач спокою.

Гладіатор і Джин - небезпечна суміш навіть для палуби піратської шхуни.

Тричі прошу вибачення в колег, але шхуна мала такий вигляд, наче в порту її захопили пацієнти божевільні, - настільки неадекватним дійсності це все здавалося - де Їжак міг літати, Орел пересуватися пішки, де Лев побоювався Кролика, де Біллі-Бонс розподіляв путівки в санаторій, Горобець готував раґу з Крокодила, Тореадор із колгоспним Бугаєм змагалися в шашки, де об бочку з порохом гасили недопалки.

Дивно, але всі вони, різні й несхожі, не розгойдували човна - вони розгойдували море - всупереч інструкціям офіційної ідеології, впоперек загальнообраного курсу. Пізніше я дізнався, що на цій шхуні був іще й комсорг і навіть парторг. Я вже не кажу про табун троянських коней.

Керував цією шхуною Василь Васильович Цвіркунов.

Це був піратський ЦвіркуНОЄВ ковчег.

Ной вийшов із кабінету директора кіностудії.

Дуже схожий на Джона Сільвера - також проблема з ногою. Безумовно - це була ознака. Ця нога ніби карбувала на палубі капітанське підтвердження: не майте сумнівів - піратська.

Всі мої уявлення про радянську студію остаточно розвіялись.

Прикро було лише, що я не з цієї пересувної Хортиці під флібустьєрськими вітрилами, що я не Зебра на лижах і не Джон Морґан із парашутом.

Я не наполягаю на своїх аналогіях. Це звичайна ностальгія. Я й досі у захваті від того часу. Пізніше я познайомився зі студією ближче: Віктор Михайлович Іванов, Іван Миколайчук, Артур Йосипович Войтецький, Костянтин Петрович Степанков, Борис Брондуков, Борис Івченко...

Відчуття незапрограмованості, або, скоріше, запрограмованості на якусь власну мету, на якийсь леґендарний скарб.

Все це не могло бути випадковим. Коли я читаю, що воно само так склалося і зіставляю все це з постаттю Василя ВаСИЛЬВЕРовича, я розумію, що далеко не все вирішував випадок. У капітана була мапа.

З певним запізненням, але рішуче розпочалася операція із перехоплення піратського ковчега. Власне, шхуну не топили (матеріальна частина вціліла). Торпедували Острів Скарбів -"так зване українське поетичне кіно" і тих - спраглих, голодних і виснажених, і - кого врятував його берег.

Удар був адекватним до загрози. А загроза була реальною і несподіваною: в Радянському Союзі було кілька студій, в тому числі - флагман. Міжнародне визнання і слава мали розподілятися відповідно.Не аби як.

І взагалі - слава не мала права перерости в авторитет, більший за дозволене. Імперія визнає лише один авторитет. Решта, хоч би як вони йменувалися, - небажані суперники. Атака на них - прямо пропорційна оральному абсолюту, який вони визначають власною персоною.

Звичайно, острів утопити неможливо.

Але радянське кіно мусило забути про всі метафори, гіперболи, тропи, паралелі й асоціації поетичного кіно, його скарби, його абсолют.

Радянське кіно мусило висловлюватися чітко - як протокол. Протокольне радянське кіно мало здобути заплановану перемогу над українським поетичним.

Але це вже інша історія - без Джона Сільвера як директора кіностудії. Продовжується вона і досі.

Повернутись до змісту