Кожен персонаж у цьому механізмі має свій поверх, координати, функції, арґументи. Дитсадок, радіоточка, "Пионерская правда", школа, "Комсомольская правда", черга до Леніна, армія, інститут, "Правда", прописка, робота, партія, червоні цитати на стінах, дві щорічні демонстрації, десяток щорічних зборів, дюжина суботників, суворі догани, дошка пошани, присутність пильного ока КДБ.

В. Цвіркунов належав до тих людей, які входять у свідомість сучасників, в їхню пам'ять і в їхні долі. Він не міг померти. Це не вкладалося у голові, ні в чиїй, і в моїй теж. Хоча я ж то бачила за ці два роки три його інсульти, я ж то знала, що таке його поранення, і наслідки тих поранень, і всі ті фантомні болі. Але не вірила, що це може статись.

Вистава про те, як Лев свариться із Сонею. Саме так фамільярно, адже йдеться про родину, а не про заслуги Льва Толстого перед вічністю.До речі, щодо Вічності - судячи з того, що чоловік і дружина впродовж 48 років пишуть щоденники замість того, щоб організувати собі душевні розмови, їх хвилює в першу чергу вона. Цю сімейну пару, як і більшість сучасних інтелектуалів та інтелектуалок, більше обходять холодні глобальні істини, а не земне тепло родинних стосунків. Рукописи не горять, і сім'я Толстих це знала до Булгакова, а тому кожен фіксує свою правду, позуючи перед "всевидящим оком"...

У виставі харківського театру "Арабески" (режисер Світлана Олешко) не відчувається цього різкого повороту у фіналі - суцільна умовність дії та стьоб над глядачем наявні від початку. Те, що можна було б втілити як сентиментальний драматичний монолог, перетворюється на вигадливу абсурдальну мовну забаву, озвучену в молодіжних музичних ритмах, скажімо, репа або хіп-хопа. Актори динамічно смакують звук слів, зміст котрих при цьому випаровується. Щось псевдояпонське відчувається у тому, що роль головної героїні на ймення Она виконує чоловік у білявій перуці, вдягнений у подобу гамівної сорочки (Руслан Никоненко). Моновистава - зручний та компактний жанр для сучасного театру з огляду на брак засобів для масштабних постановок, коли навіть не розраховані на це класичні тексти програються однією особою, отже, й п'єсу Ірванця написано з цим розрахунком. Тоді "Маленьку п`єсу" "Арабесок" можна схарактеризувати як "антимоновиставу", де Она (єдина, що має слова) взаємодіє з мовчазними (хоча й активними) протагоністами. Так само чоловічої статі невідпорна мегера "тьотя Хона" (Вадим Коробка) - з невидимого персонажа за вікном вона, застрибуючи з вікна у інвалідне крісло Они, перетворюється на активного й спортивного учасника сценічної дії. З'являється пародійно зманіжений

Недавня прем'єра Чернігівського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка - вистава "Мертві душі" за поемою М.Гоголя та комедією М.Булгакова. Вистава про безпритульність живої російської душі, про те, що на цій землі будь-яку душу можна купити. Але тільки вже не за тридцять срібняків. "Тридцять тисяч карбованців!..." - ніби вже з того світу вимовлятиме Чичиков. У виставі Чичиков (артист Сергій Горшков) - такий собі мандрівник-мисливець за мертвими душами, фанатично відданий своїй ідеї, мов солдат присязі. Без потрібного папірця, як відомо, людина нічого не варта у цьому світі...

Дійові особи вистави не належать ні до якого часу. Хіба можна казку про Попелюшку або відчайдушну мрію хлопчика-жебрака про костюм Принца закути у жорсткі ґрати часового виміру? І чи не перетворилися бал Наташі Ростової, Маргарити або споконвічне прагнення Сатани "правити бал"у сучасній загальнолюдській свідомості на сталі емоційні універсуми, що час від часу виплескують у світ нових персонажів?

12 листопада в приміщенні Київського театру оперети відбувся показ вистави "Від берега до берега" французької трупи "Азані", очолюваної хореографом Фредом Бандонґе та перкусіоністом Арескі Гамітушем. Вистава "Від берега до берега" породжена із суперечності. Формально це хореографія і музика. Остання аж ніяк не вдовольняється роллю звукового супроводу - вона і провокує, і приборкує танцюристів.

Постать Достоєвського існує поза національним культурним контекстом. Це те саме, що фестиваль, присвячений, наприклад, Шекспірові. Для київського менталітету характерне своєрідне сприйняття надприродного ряду: будь-яке інобуття за межами реального не є для нас чужим. "Наш" Достоєвський - це Достоєвський-містик. Цей театр - метафоричний.

Недаремно в афішу вистави винесено фото руки його героя із застережно піднятим вказівним перстом. Цей вчительський рух пальця Хоми переслідує всіх мешканців маєтку: слуги вивчають під його керівництвом іноземні мови та манери і бояться Хоми, як студенти строгого екзаменатора; господар боїться Хоми як мораліста, боїться викрити свою любов до гувернантки; його племінник - як ворога, від якого приїхав рятувати провінцію із самого Санкт-Петербурга; стара господиня, яка надала Хомі цю всю владу, боїться втратити його як героя-трагіка, що грає спеціально для неї роль Благородної Людини серед життєвого бруду...

Вир шекспірівських пристрастей у виставі "Гамлет" для Піотра Кондрата асоціювався з вогнем. Свою виставу, яку можна грати лише під відкритим небом, він побудував на застосуванні вогню - у свічках, у факелах, які використовувались десятками. За парканом йшло звичайне життя міста, а тут вирували шекспірівські пристрасті. П.Кондрат грав всіх персонажів, раптово змінюючи голос, пластику, міміку. Перебільшена емоційність володіла актором у повній мірі, але глядачі переймалися не стільки перипетіями шекспірівської трагедії, скільки тим, щоб актор не потрапив у вогонь.

Мойсеєв Станіслав Анатолійович - режисер, заслужений діяч мистецтв України, художній керівник-директор Київського Молодого театру.

- Ви у театрі більше Карабас-Барабас, ніж тато Карло?

- Ні те, ні друге. Керівництво - це просто робота, що потребує надмірних зусиль. Творча особистість і персона керівника завжди існують у суперечності. Я вже з цим змирився. Керівник змушує моє творче "еґо" зовсім по-іншому мислити і жити в зовсім іншому режимі. А творчий процес має споглядальний характер, він не терпить маячні і вимагає зосередженості. Хоча "сан" керівника має позитивні моменти - почав ставитися до режисури відсторонено, об'єктивно. Це надає творчості несподіваного імпульсу. І на все потрібні сили й життєва енергія, а їх треба поповнювати. Як особистість я від цього страждаю: значно менше читаю, менше дивлюсь, а моє перебування вдома взагалі має ознаки тотального відпочинку.

- Трупа боїться змін?

- Частина трупи боїться страшенно. Але актор повинен отримувати гроші за те, що він робить на сцені зараз, а не за те, що він робив колись.

Анатолій Черков у 1991 рік пішов з театру, щоб очолити студію в Центрі творчих ініціатив при СТД України. Заснував у 1982 році "Театральну студію Тані Голубенцевої - інститут театру", а в 1992 році - Першу Київську театральну школу (на зразок музичної чи художньої). Один з організаторів "Української робітні", яку створив у 1992 році разом з однодумцями Юрієм Яценком і Олександром Токарчуком. Тепер Анатолій Черков працює в центрі сучасного мистецтва "Дах" як актор у свого колишнього учня Влада Троїцького, а також веде при "Даху" інтернет-студію.Роздумами про Людину і світ, зорієнтованістю на екзистенцію особистості зацікавила мене "Українська робітня".

А тепер погляньмо на історію національного кіно підрадянськї доби. Чи воно якось відрефлексувало ту гіперкатастрофу? ...1933 року вчорашній студент (Київського інституту наросвіти), меткий редактор Київської та Одеської "кінофабрик" Олександр Корнійчук пише (разом із Х.Шмайном) сценарій "Приємного апетиту" - про "окремі недоліки громадського харчування". Тоді ж той сценарій був поставлений. Ось так... Сьогодні, з огляду на безберегий цинізм, тієї, сказати б, кіноситуації, годилося б історіографічно та спеціально фільмографічно реконструювати її - у повному її гротескно-фактичному складі. Це ж перша - і тоді остання! - "кінорефлексія" на катастрофу... Десятиріччями система пильно стежила за тим, щоб у підцензурній "мистецькій"та "історіографічній" царинах (а інших, зрозуміло, і не було), промайнула бодай згадка про той безприкладний у всьому світовому часі голод. Та ще й штучний. Але ось 1956-го розпочалася сяка-така, хай сумнівна, але "відлига".

Попри, здавалось би, екзотичність і "археологічність" німого кінематографа на тлі сучасних кінотеатрів, оснащених dolby digital, в залі Музичного дитячого театру на Подолі, де проходив фестиваль, були "переаншлаги" на всіх сеансах, і склад публіки зовсім не обмежився кінокритиками та іншими "втаємниченими". Можливо, більшість глядачів привабила головна особливість фестивалю, розрекламована в афішах: усі фільмі демонструвались у супроводі живого оркестру "Музиканти Європи".

Це враження виникло під час Європейського фестивалю німого кіно, котрий дав змогу відчути німі фільми різних років, країн та режисерів, як щось цілісне, і зрозуміти живий музичний супровід (чи то у виконанні оркестру, чи імпровізацію на піаніно) як органічний елемент Великого Німого. Разом з тим виявилося, що кожен з продемонстрованих фільмів має в собі у зародковому стані особливості національних кінематографічних шкіл, що він переосмислює засобами кіно попередні живописну, літературну та інші традиції країни. Наприклад, італійська "Сатанічна рапсодія" Ніно Оксіліа тісно пов'язана з класичним італійським живописом, де чи не кожен кадр нагадує академічно закомпоноване полотно великого майстра; німецька "Кармен" Ернста Любича, незважаючи на іспанське тематичне першоджерело, перегукується з усім німецьким містико-фольклорним експресіонізмом; у шведському "Примарному візку" Віктора Шестрема реалістично точно досліджується психічне під покривалом містицизму...

Фільм "Примарний візок" знятий за твором Сельми Лаґерлеф. Практично всі критики вважали його шедевром, за винятком Ж. Садуля, хоча й він відзначає точний синтаксис та класичну досконалість, притаманні шведським фільмам психологічної школи.Режисер показує два світи: наш, тутешній, звичний та інший - паралельний земному, світ душ, де спілкуються Візник і душа Гольма. Зрештою, можна сказати, що у фільмі перетинаються три світи. Третій - це світ минулого, який постає зі спогадів героїв "Примарного візка". І про всю історію, яка передувала цій особливій новорічній ночі, ми дізнаємося саме через ретроспекції та вертання в минувшину - совісне, осудливе, осмислене.

Богдан Ступка у фільмі "Молитва за гетьмана Мазепу". Режисер Юрій Іллєнко. 2002. Bивчаючи історію в радянській школі, ми дізнавалися про доблесні перемоги Петра І, який реформував внутрішній устрій Росії, прорубав вікно в Європу, розширив територію своєї країни до моря і закріпив свої здобутки великим містом на Неві. Переможців не судять, і про засоби, якими це досягалось, у підручниках не йшлося. І не згадувалось, якою ціною заплачено за ці успіхи і яка доля підкорених ним народів.

Ізабель Юппер, Бенуа Мажимель у фільмі "Піаністка". Режисер Міхаель Ганеке. 2001. Дві Золоті пальмові гілки (найкраща жіноча та найкраща чоловіча роль) та Ґран-прі на торішньому Каннському кінофестивалі отримала шокуюче відверта стрічка австрійського кінорежисера Міхаеля Ганнеке "Піаністка".Мотив самопожертви в ім'я високого мистецтва, неодноразово обіграний у кінематографі, у фільмі Ганнеке набуває нового звучання. Темою "Піаністки" стає зворотний бік таланту - збочена сексуальність, наслідок відмови від особистого щастя заради музики.

Це - фільм-казка для дорослих, Harry-meets-Sally. Казка про те, що гарні люди врешті-решт таки зустрінуться, хоч би як вони опиралися долі. А також яскрава проекція чоловічої мрії про жінку. Це жінка-яка-змінить-твою-долю. Жінка-"нестача". Там, де хтось знайшов би підозру, герої знаходять незаперечно добрі наміри одне одного. В світі Амелі немає зла. Тому це не дуже прадиве кіно. Зате яке красиве! Це кіно глядацьке. Режисер любить своїх глядачів, і глядачі віддячують сторицею.

Документаліст Сергій Буковський уміє вдивлятися в ту частину світу, яка належить не до "блиску", а скоріше до "злиднів". Таку ж саму констатуючо-фіксуючу позицію займає автор, знімаючи поселення українців у Барра Вермілія, Віла Есперанса, Барра Боніта, Ріо Негро, Новій Галичині - дуже віддалених від центрів місцевостях Бразилії.

Коли в добу палеоліту первісні люди почали розподіляти світ на "своїх" та "чужих", утворилося колективне підсвідоме та перший зразок його одиниць - архетипна модель біполярності. Потім з'ясувалося, що, крім "чужих", поряд зі "своїми" живуть нейтральні "сусіди", і світ став складним та багатобарвним.

На Національній студії ім. О.Довженка закінчилися зйомки першої серії фільму "Богдан-Зіновій Хмельницький". На запитання кореспондента відповідає режисер Микола Мащенко. Постать Хмельницького вже висвітлювалась в літературі, кіно. Яку концепцію цього образу пропонуєте ви, Миколо Павловичу?

Яким чином виник проект документального серіалу?

- Проект виник спонтанно: з метою передати усі відчуття від наближення річниці Незалежності та подій, з цим пов'язаних. Спочатку відбирався цікавий матеріал. Потім він запотребував аналітичної форми. Потрібна ретроспекція усіх поточних подій. Систематизуючи, збираючи цей матеріал, ми зрозуміли, що треба видати певний "альманах". Важко було збагнути, чим це відрізнятиметься від звичайного радянського фільму, зробленого до річниці.

Ярослав Гаврилюк зіграв понад 20 ролей у кіно серед яких: Гриць у "Дудариках" С.Клименка (1980); Лук'ян Соколюк у "Вавилоні-ХХ" І.Миколайчука (1979); Сашко Грач у "Граках" К.Єршова (1982); Капніст в "Душі з призначенням прекрасним" С.Клименка (1997) та ін.

Світ перший - "Театр".У нього вона ввійшла, мабуть, ще до народження, завдяки генетичній та душевній спадковості від батьків. Її фантастична зовнішність, ні на кого не схожа краса-некрасивість також від них: темні пронизливі очі - це Степанковське, циганське. А ось усміхнулася, і заграли на щічках ямочки - "фірмовий знак" мами Ади (Роговцевої). І в акторських роботах її поєднуються класична, традиційна "російськодрамівська" манера виконавства (саме на сцені театру ім. Лесі Українки відбувся її театральний дебют) і вишукано-феєрична, що привела її в театр Романа Віктюка.

До кар'єри успішного голлівудського актора Ґаррі Олдмен прийшов з найменш придатного для цього місця. Він народився у передмісті Лондона (Нью-Кросс) в сім'ї зварника й домогосподарки. Батько покинув родину, коли Ґаррі було 7 років. Хлопчик нудився у школі й часто проводив час наодинці з собою, перевдягаючись і комікуючи. Отож, не дивно, що в 17 років він намагався вступити до Королівської академії драматичного мистецтва. Щоправда, на іспитах він не пройшов, йому навіть порадили полишити й думку про кар'єру актора. Та оскільки Ґаррі з дитинства не любив порад, у 1979 році він вступив до коледжу ораторської й акторської майстерності. Але театральна кар'єра Олдмена просувалася досить успішно: згодом він грав уже в Королівському придворному театрі. Саме на цій виставі йог о помітили продюсери фільму "Сід і Ненсі". Участь саме у цьому фільмі привернула до нього увагу Голлівуду...

Літературний сценарій повнометражного художнього фільму

400-сторінкова "Історія українського кіно" Любомира Госейка, що її видано 2001 року у Франції, провокує всі ці можливі способи знайомства з нею водночас. Бо ж маємо перед собою першу зв'язну, послідовну, повну (наскільки можливо), неупереджену (теж наскільки можливо) історію побутування на теренах України мистецтва кіно - від його появи до його столітнього ювілею. Авторка передмови до книги, історик радянського кіно Ф.Навайль, вважає це видання унікальним у своєму роді, найповнішим з усіх, що робилися...

Театральне і кіномистецтво, на відміну від, наприклад, літератури, мають тут певну привілейовану позицію, тобто в цих галузях найменший вплив на формування сучасного канону має канон радянський: від нього відмовились, але нового ще не збудували, тому й мають змогу дослідники пропонувати туди найрізноманітніші постаті. Певні пріоритети вже, правда, закріпились, і 10-20-ті, і 60-ті роки тут поза конкуренцією. Так, у цьому збірнику Академії мистецтв їм присвячено більш ніж половину статей історичного змісту. Це пов'язане з політичною ситуацією в Україні того періоду, коли на хвилях національного піднесення було зроблено дуже багато, а потім все це було надійно сховано під час чергових репресій.