Народжений під знаком СтрільцяЛіна Костенко
Мені тут подарували фото, дякую. Це болючий і дорогий для мене знімок. Тут він після конференції в Будинку кіно, усміхається, за два дні до смерті, - конференція була у п'ятницю, а в неділю вранці його забрали в реанімацію.
Я часто думаю: не треба було пускати його на ту конференцію. Йому ж не можна було хвилюватися, може б він ще пожив. А з іншого боку, не можна ж фіксуватися на самій лише хворобі, він почував себе вже краще, у четвер його дивилася лікарка, сказала: "Який він у вас молодець!" - як же його не відпустити? Він любив свою роботу, жив тими проблемами. Він поїхав, виступив і, кажуть, дуже добре виступив, буквально ніби свій заповіт залишав. Він прощався з вами достойно, і ви запам'ятали його таким. Є градація визначень: людина похилого віку і - людина у високих літах. Василь Васильович ніколи не був людиною похилого віку. Він був людиною у високих літах. Він взагалі був людиною високою. І зростом своїм і поняттями. І вимірами своєї долі. Тут хтось казав, що він був дуже добрий, а хтось - що він був жорсткий. Він, справді, був дуже добрий. Але часом бував і жорсткий, і абсолютно непоступливий, коли йшлося про принципові речі. Він був лицар за своєю суттю, шляхетний і справедливий. Ці кадри, що тут показували, це вже останніх років, - а якби знімати раніше. Яка це була красива людина! Ну, неймовірно красива і все. Є такий збірник промов знаменитих російських адвокатів ХІХ століття. Там один адвокат каже: "Це була жінка з обличчям єдино коханої". Так ось, я вам признаюсь, це був чоловік з обличчям єдино коханого. Може, дивно так говорити в цій аудиторії, прилюдно, але так є. Це людина, яку ні розлюбити, ні забути неможливо.
На цьому вечорі пам'яті, серед дуже сердечних спогадів, хтось слушно сказав, що у кожного свій Василь Васильович. Як ви розумієте, у мене він теж свій. Я й вийшла сюди не виступати, а бодай коротко розповісти про нього те, що мало хто знає. Бо всі ж знають, в основному, його київський період, коли він був директором кіностудії ім.Довженка, чи деканом кінофакультету, професором, академіком Академії мистецтв. Народився він у козацькому краю, в запорізьких степах, над річкою Гайчул, неподалік від Гуляйполя. Дитинство пройшло на хуторі Вишневому, звідки він ходив за сім верст до школи, в сніги і в дощ, і єдине, чого боявся, - вовка, бо там навіть найближчі степові балки називалися - Вовча і Скотувата. Їздив з батьком у поле, шестилітнім хлоп'ям пас, кого б ви думали, - верблюда! Це ж південь, Таврія, степи, крім традиційної худоби, було на господарстві і "горбате диво, привид Азії". Ото у мене вірш:"Маленький хлопчик пас верблюда. То був життя його прелюд", - це про нього. Верблюда звали Зонька. Одне з перших дитячих потрясінь - коли Зоньку загриз вовк. Батько був добрий і дуже чесний чоловік, з прадіда хлібороб, деякий час працював землеміром. За свою чесність був заарештований, бо відмовився виконувати якусь ідіотичну вказівку з району, потім його відпустили. А дядька репресували, так і загинув. Найстрашніша лайка, яку батько вживав, - идол. Його мати - "Вона була красуня з Катеринівки". У неї була дивна мрія. Уявляєте, "у ті часи, страшні, аж волохаті", після громадянської війни, голод 1927-го року, п'ятеро дітей, а у неї мрія - щоб у хаті, замість стелі, було намальоване небо. Батько знайшов десь бродячого маляра, той намалював, вона подивилась. "Злізайте, - каже. - Небо не таке". Померла вона молодою. Степ роз'їли солонці, родюча земля пропала, стежки заросли, а пам'ять все повертається туди, "де мертвий хутір стереже могилу матері твоєї". Батько залишився вдівцем, потай плакав, щоб діти не бачили. Баба Ярешчиха покликала старшенького, Василя, навчила робити страви із борошна, всілякі затірки, косарські вареники, щоб якось прогодувати сиріт. Потім батько привів їм мачуху, і ця жінка, що пішла за вдівця на п'ятьох дітей, була їм доброю матір'ю, вони її поважали. Василь Васильович після фронту заїжджав до неї. Завжди згадував про неї з вдячністю. Хата у них була велика (я ще застала ту хату, заглядала у навхрест забиті вікна), вечорами збиралися люди, жінки пряли, дядьки говорили про політику. Один був такий невеличкий, заникуватий, а шапку мав високу і гостру. Все погладжував свою шапку і, до речі й не до речі, вкидав лише одну репліку: "Політика - діло гостре". Ця фраза перемандрувала і в нашу сім'ю. І завжди, коли мене заносило, Василь Васильович жартував: "Лінусенько, політика - діло гостре". Саги його дитинства можна розказувати безконечно. Закінчив Василь Васильович ворошиловградський педінститут (тепер Луганськ). Був учителем і директором школи. До війни йому було присвоєне звання спортсмена-парашутиста. Здійснив 18 парашутних стрибків. І, мабуть, через це якийсь період його життя пов'язаний з авіацією. Був курсантом, потім авіамеханіком авіаполка в Архангельську. Він був прекрасним стрільцем і лижником. До речі, й народився під знаком Стрільця. Пройшов дві війни - фінську, яку не любив згадувати, і Велику Вітчизняну, куди він сам відпросився на фронт, хоч його й посилали у Вищу військову академію. На фронті був командиром 22-ї стрілецької бригади 2-ї Ударної армії Волховського фронту. Брав участь у тих тяжких боях, де й досі знаходять останки непохованих солдатів. У 1942 році він був убитий. Не поранений, а фактично вбитий. Це сталося на Синявинських болотах, під страшним обстрілом, в бою. Свою міну він почув. Вона летіла, і він подумав: "Це моя". Поруч біг комбат, ще біг по інерції, вже без голови. Більше нічого не пам'ятає. Прийшов до тями, бо щось дуже булькало в грудях, він лежав серед трупів і стікав кров'ю. Рана була смертельна, розвернуло ліву легеню. Осколок в коліні навіть не зразу відчув. Він і ногу втратив через те, що всю увагу зосередили на смертельній рані. Взагалі це чудо, що його знайшли. Просто поруч був солдат, якому одірвало руку, він доповз до своїх і сказав, що там лежить ще один живий. Санітари вночі шукали з ліхтариком серед убитих. Він їх бачив, але не міг озватись, тільки застогнав, його поклали на носилки і понесли. В госпіталі було дуже тяжко: пробита ліва легеня, права нога в гіпсі, ні поворухнутись, ні повернутись. Тут же лежав солдат з таким же пораненням, приїхав Вишневський, знаменитий хірург, зробив показову операцію. На другий день той солдат помер. То що вже Василю Васильовичу, якому операцію робив фронтовий хірург, який не спав вісім ночей. Вати не було, поклали на рану торф. І наркозу не було. "Водку пьешь?" - влили в рот горілку і ампутували ногу. А в глибокій рані під торфом йшли свої запальні процеси. Він був майже в комі, а коли трохи опритомнів, страшно захотілося курити. Він попросив медсестру, вона спитала дозволу в лікаря, а лікар тільки рукою махнув, - що вже йому поможе, хай покурить. Він закурив, затягнувся, закашлявся, - щось там у грудях прорвало, і він почав видужувати. Але нова біда. Виявилося, що ампутація зроблена невдало, треба одпиляти кістку вище. Його перевезли уже в тил, і там, десь в Пермі, він переніс ще одну ампутацію. І оце вже була друга смерть. Саме під час цієї ампутації він побачив ту страшну чорноту космічного тунелю, яким він летів, і тільки запитав: "Боже, за що мені такий біль?" А потім почалася адаптація до вже нового життя. Молодий, красивий, спортивний, він не хотів так жити. Він відкинув милиці і, перемагаючи нестерпний біль, протези ж у нас недосконалі, важкі, незграбні, навчився ходити так, що не зразу було й помітно. Це була не просто гордість, це нездатність жити в якості інваліда. Він міг жити тільки повноцінним життям.
Війна пройшлася по їхній сім'ї нещадно, постраждала вся чоловіча частина сім'ї. Батько загинув, молодший брат теж тяжко поранений в ногу. Одна з колег Василя Васильовича якось сказала, дивлячись на його портрет: "А знаєте, я оце тільки зараз помітила, - він же типовий українець". Так, він типовий українець. Шкода тільки, що цей тип українця зустрічається все рідше. А ще кажуть: нація не має гідності, стоїть на колінах і т.д. Цей тип українця ніколи не стояв на колінах, це втілення людської гідності. Крім кіностудії, у Василя Васильовича була ще одна улюблена робота. У фронтовій шинелі, з паличкою, він прийшов у спецшколу Військово-повітряних сил, у тому ж Луганську, і був її директором з 1944-го до 1953-го, дев'ять років. Вихованці цієї школи були сиротами війни, 15 -16-літні хлопчики, він виховував з них блискучих офіцерів, льотчиків, людей з поняттями честі. З них потім вийшли генерали й полковники, вчителі майбутніх космонавтів, вони його переросли в чинах і званнях, бо він закінчив війну старшим лейтенантом, але повагу й любов до свого командира вони зберегли на все життя. Завжди відзначали річниці своєї спецшколи, він їздив на ті зустрічі. А коли його не стало, вони дзвонили, ці дорослі, загартовані люди, і не приховували сліз. Далі він працював секретарем ворошиловградського міськкому партії. Закінчив Академію суспільних наук у Москві. Захистив дисертацію. А вже звідти потрапив у Київ, деякий час працював у журналі, потім був призначений на кіностудію ім. Довженка, де вже ви його знали як директора 11 років, з 1962-го по 1973-ій, коли його брутально звільнили, як тоді вимагалося писати, "за власним бажанням", і на довгі роки зупинили кінопроцес, покалічили долі кільком великим талантам, збили траєкторію українського кіно, яке тоді набрало такої висоти. Не випадково тут добрим словом згадали Святослава Павловича Іванова. Це була цікава й непересічна людина. Вони були дуже різні, але поважали і розуміли один одного. Вони добре тримали оборону українського кіно в умовах тоталітарного режиму і часто йшли на прорив. У книзі про С.Параджанова Роман Корогодський написав про них, що кінематограф України "очолювали на той час люди, які намагалися сприяти розвиткові талантів", і що "вперше після М.Скрипника у митців з'явилася "адміністративна опора", "захист від всесильного ЦК КПУ". Як посадові особи, С.П.Іванов і В.В.Цвіркунов офіційно переписувались, говорили мовою постанов і рішень. А як хороші порядні хлопці вони просто чесно працювали. Бувало навіть так, що голова Комітету Держкіно УРСР викликав некерованого директора кіностудії, оголошував йому догани за невиконання або порушення якоїсь вказівки ЦК, погрожував санкціями, а сам сміявся очима, і в цілковитому взаєморозумінні вони розходилися працювати далі. Думаю тільки, що Р.Корогодський помилився у своєму припущенні, що "можливо, вони й не ставили за мету відродження національного кіно", тобто не до кінця усвідомлювали, що і для чого роблять. Все вони добре усвідомлювали. Дай Бог тепер таких відповідальних за культуру людей. У Василя Васильовича була така примовка: "Якось вранці". Він все робив прицільно і зважено, недарма ж народжений під знаком Стрільця. У нього була мета, - оце рутина, рутина, а якось вранці всі будуть поставлені перед фактом нової якості кіномистецтва. Так же воно й вийшло - той стрімкий злет українського кіно в 60-х роках, що дав цілу плеяду талановитих режисерів і фільми, які пережили смугу заборон і стали славою українського кіно. За життя людини бачиш її шлях як якісь окремі етапи. А коли людини не стало, її земне буття постає вже у всій його цілості. Степовик, він дуже любив степи, годинами міг розповідати про сорти степової пшениці, про ховрашків, що стовпчиками стояли в степах, і про тушканчиків, чиї хвостики біліли в темряві. Коли підростали діти, дочка і син, перше, що він зробив, - показав їм степи. Але він також дуже любив ліс. Це був наш найкращий відпочинок - удвох, або з дітьми, чи з кимось із найближчих друзів, поїхати в ліс. На жаль, наші найулюбленіші ліси тепер за колючим дротом чорнобильської зони. Він був якось особливо, по-селянськи, розумний, цей рафінований інтеліґент. До нього можна було звернутися з будь-якого питання, від старовинних звичаїв до найважливіших проблем сучасності, - він дуже багато знав і напрочуд точно формулював. У нього була, як сказала О.Мусієнко, "здатність до оптимальної оцінки явищ". Для мене особисто він зробив неоціненну річ. Він дуже любив мою роботу і завжди оберігав її від зайвих дзвінків і візитів. А головне - він показав мені всю Україну, ми разом пізнавали її. Для нього практично не було перешкод. На своєму "Запорожці" ручного управління він долав найскладніші рельєфи і бездоріжжя, піски і гори, чи це Бона і Черча у Крем'янці, чи під'їзди до Чуфут-Кале у Криму, чи вибоїни міжселищних доріг. Він сходив на Кам'яну могилу в степах. Возив дітей в Асканію-Нову. Він навіть у Зону відчуження їздив, бачив ті мертві села і розумів, що мене привело в історико-культурологічну експедицію. Він все розумів. Звідки у цього степового хлопця було таке відчуття поезії, взагалі мистецтва, кіно? Може, від матері, яка хотіла, замість стелі, неба? Може, від свого небесного знаку - Стрілець. У нього була висока якість мислення, не ушкоджена ні цинізмом, ні пристосуванством. І високе поняття честі. Він, наприклад, не зміг вийти з партії, коли це вже було можна, і цілий ряд патріотів зробили дуже сягнистий крок з комуністів у демократи. Василь Васильович відчув психологічний дискомфорт від цих демонстративних демаршів. Він тоді сказав: "Але коли міняються зразу всі погляди, і зразу в один бік, - це непристойно". Він, що вступив у партію під кулями, він і вийшов з неї тоді, коли знову стало небезпечно, - в той день, коли ГКЧП оголосило надзвичайний стан і приготувало вже наручники для незгодних. Отоді він і поклав партквиток - 19 серпня 1991 року. Безмірний жаль, що на довгий час він був позбавлений можливості активно впливати на живий динамічний кінопроцес і мусив працювати в структурах, де панувала схоластика ідеологічних догм. Але й там він залишався Стрільцем, лицарем справи, лук його мислення був завжди натягнутий. Треба сказати відверто: був і такий період, коли Василь Васильович почував себе забутим, витісненим на марґінеси людської пам'яті, і справу свого життя зведеною нанівець. Тим більшою несподіванкою було, коли його раптом запросили в ЦК і він відчув, що його знання і досвід комусь потрібні. Просто в ЦК, у відділі кіно, з'явилася розумна, інтеліґентна людина, - а треба знати, що радянська влада, особливо під свій фінал, вже не могла триматися тільки на запопадливих блазнях ідеології, вона потребувала у різних галузях людей освічених і відповідальних, - цією людиною була Ганна Павлівна Чміль. Але він вже не міг братися за те, що було розвалене, а воно було розвалене цілком, і він взявся за роботу ніби як менш масштабну, але в проекції на майбутнє чи не найважливішу, бо це підготовка нових кадрів, це молодь. Він став деканом кінофакультету. Він дуже любив молодь і покладав на неї великі надії. Він мав свою прекрасну ідею-фікс: щоб у незалежній Україні був не лише кінофакультет, а свій Кіноінститут, який би готував високопрофесійні кадри для національного кінематографа. Він доклав до цього багато зусиль, але цій мрії не дано було збутися. Вона наткнулася на глуху стіну байдужості, в яку, між іншим, поклали не одну цеглину вже й патріоти нового замісу. Це був його постійний біль, постійна тривога, яка вилилася і в одній з його останніх статей: "Хто робитиме кіно в третьому тисячолітті?" Він не дожив до Третього тисячоліття якраз на ті 40 днів, коли його душа ще була тут з нами, на цій землі. Він був, очевидно, за Божим задумом, людиною саме трагічного ХХ століття. Надалі віки будуть не менш трагічні, але боюсь, - не більш достойні людського подвижництва. 19 листопада 2001р., Синій зал Будинку кіно. |
Він належав до тих людей, які входять у свідомість сучасників, в їхню пам'ять і в їхні долі. Він не міг померти. Це не вкладалося у голові, ні в чиїй, і в моїй теж. Хоча я ж то бачила за ці два роки три його інсульти, я ж то знала, що таке його поранення, і наслідки тих поранень, і всі ті фантомні болі. Але не вірила, що це може статись. 
