Казка після весілляВалентина Грицук
Вистава про те, як Лев свариться із Сонею. Саме так фамільярно, адже йдеться про родину, а не про заслуги Льва Толстого перед вічністю. До речі, щодо Вічності - судячи з того, що чоловік і дружина впродовж 48 років пишуть щоденники замість того, щоб організувати собі душевні розмови, їх хвилює в першу чергу вона. Цю сімейну пару, як і більшість сучасних інтелектуалів та інтелектуалок, більше обходять холодні глобальні істини, а не земне тепло родинних стосунків. Рукописи не горять, і сім'я Толстих це знала до Булгакова, а тому кожен фіксує свою правду, позуючи перед "всевидящим оком", як перед відеокамерою. Звичайно, що чоловік за посередництва літературних текстів тісно спілкується не тільки з дружиною, а й з мужчинами всіх віків і народів, наприклад, із Сократом. Недаремно Соня ревнує до чоловіків - померлих і живих, - адже Лев Миколайович втік від неї, врешті-решт, не до іншої жінки. Драматург Ірена Коваль оформила документальні тексти чоловічого і жіночого голосів у сценічний дует, і вийшло щось на зразок боротьби ідей у драматичних поемах Лесі Українки. Левиця весь час плаче про любов, а Лев обдаровує її у відповідь механічними: сексом у ліжку, роботою - переписуванням його творів за столом, турботами про енну кількість дітей у маєтку - і звинувачує врешті в матеріалізмі. Втім, духовний зв'язок з композитором Танєєвим, єдине, що підносить душу дружини в музично-небесні сфери, обтинає по-селянськи грубо. Аби виразити літературні перипетії сценічно, режисер Станіслав Мойсеєв використовує логіку сну і вирішує багато сцен в сюрреалістичному ключі. Через те звичайні мовні звороти або й якесь дієслово збуваються на сцені буквально. В цьому випадку Лев обтинає зв'язок Левиці з іншим сокирою, коли вони музикують на піаніно в чотири руки, і на авансцену летить рожева пластмасова п'ясть композитора. Лев кидає цю частинку "віртуоза з короткими пальцями" Соні на коліна, і вона просить: "А тепер - відрубай мені голову!", й схиляє її низько собі на коліна. Два Молодики, що є уособленням цинічності Часу, спритно підносять дерев'яну колоду, і Лев щосили вганяє в неї сокиру. Жінка здригається і видихає так, ніби остаточно випускає з душі той дух Мужчини, який там донедавна бував. Тепер вона справді суцільна жіночність, матерія, адже Лев, за старим російським звичаєм, потребує саме такої. Чи не цього ідеалу він шукав у десятках, а може, й сотнях селянок, виловлюючи їх під кущами в садках, а тоді ретельно записуючи ці історії з одним і тим самим висновком: "було бридко"? Саме такого роду записи передає Лев через майбутню тещу цнотливій нареченій в ніч перед весіллям...
Так закінчується вистава. Вона має фінал казки - весілля. З тою різницею, що час тут іде у зворотному напрямку. Адже на порозі смерті Лев згадує своє сімейне життя вглиб, від його останніх подій до сцени, коли дівчина Соня читає щоденники гульвіси перед трюмо, яке одночасно і віддзеркалює предмети та події, і спрацьовує як звичайнісіньке вікно, крізь яке ми спостерігаємо тих, хто виявляється за склом. Це особливе дзеркало сценографа Володимира Карашевського, яке бавиться з простором так само вільно, як драматург Коваль з часом, надає виставі філософського звучання: мертві і живі, реально присутні творці і їхні персонажі існують в одній реальності поза лінійним часом і побутовим простором. Молодики можуть тут виявитися "позашлюбними нащадками" Льва Толстого, а його дружина - персонажем твору, Анною Кареніною, декілька пристрасних подихів якої перемагають монументалізм чоловічої логіки досить легко, і персонаж виривається із-за прозорої завіси в глибині сцени, немов джин з пляшки, щоб кинутися під поїзд проти волі автора. Але цього разу його втримують під руки два брутальні працівники залізниці, два вічні Молодики не то з минулого, не то з майбутнього, і - Анна Кареніна перетворюється на молоду Соню перед трюмо. Весілля схоже на смерть. В цьому нічого дивного, адже в багатьох пракультурах для цих подій ідентичні обряди. У виставі цей обряд вражаюче різдвяний: все потопає в золотих блискітках снігу, в холодних іскорках серед глибокої пітьми Вічності, до якої протягом усієї вистави апелювали два борці за істину. Валерій Легін - Ангел із золотистими крилами та його слуги, ті ж таки Молодики, одягають двох старих, що сварилися все життя й одночасно двох весільних молодих, що збираються все життя одне одного любити, - в святкові блискучі шати, і шлюбна пара йде до спальні (великий пагорб у глибині сцени) і падає на шлюбну постіль. Це місце, де вони кохалися, виявляється могилою, іншою блискучою планетою смерті. Вона схожа на велику, важку кулю-Землю, яку, немов камінь Сизифа, носили, качали, розхитували, наче маятник, - ці двоє впродовж земного життя. Два Молодики, як сміттярі Часу, як два байдужі двірники на склі авто, як дві стрілки на циферблаті годинника, як десятки образів двірників з різних творів російської літератури, банально змітають космічні іскри до чергової матеріальної купи гною, в якій розчинилися весільні Молоді...
Таким чином рутина сімейного життя осмислюється тут як казка, як міф, як містерія, історія з життя "поганських святих". Заведено вважати, що після ініціації у формі весілля казка закінчується. Вистава протистоїть такій позиції, вона співзвучна християнській традиції шлюбу як таїнства, як одного з найдоступніших шляхів пізнати любов до ближнього, а отже, збагнути її як універсальний принцип космічної гри, як суть божественного. Трагіфарс співжиття навіть благородних звірів на цій планеті (левів, орлів, аристократів...) рідко усвідомлюється нами як аж такий мегазміст. Найважливішим у культурі ми звикли вважати романтично переосмислений сексуальний досвід митців, сепарований від їхнього сімейного шляху. Драматург вибрала шляхетну пару, нібито далеку від проблем "пересічних" людей, використала Льва Толстого як ідеальний манок, аби звернути увагу сучасного глядача на родину. Без участі видатної особистості в цій сімейній боротьбі глядач сприйняв би її як мелодраму чи комедію, він не відважився б відчути цю гру як трагіфарс. Автори використали міф про людську породистість, аби змусити нас серйозно розмірковувати на теми анекдотичних ситуацій. Масштаб і поліфонізм образу Льва Толстого як інтелектуала, духовного месії, дворянина з комплексом "дзеркала російської революції", бабія, а насамкінець аскета мав відчуватися в його діалогах з дружиною, для того щоб трагіфарс не перетворився на легку комедійку. Завдання для актора майже непосильне, бо зазвичай дружинам дістається один-два кольори зі спектра чоловіка-генія. Богдан Ступка - Лев вирішує це питання просто: дарує ці дві барви Соні, а з усім іншим звертається до залу, тобто до людства. На докори дружини він реагує майже байдуже, як на погану погоду, жартома апелюючи до залу, немов до сусіда: "Одружуйтеся якнайпізніше!"; її істерики неодмінно закінчуються його сексуальною активністю як заохоченням до наступних; деколи він монументалізує свою залежну дитинність перед Матір'ю, гордо дозволяючи мити собі ноги. По-дитячому приймаючи опіку, Лев не реагує на дружину взагалі, він спокійно дивиться в зал, знаходячи там тих, хто розуміє його, старого мудреця. На догоду їм він демонстративно "прокидається" тільки на фразі Соні "регулярно кохатися в ліжку", і зал вибухає реготом. Богдан Ступка вигадує цілий пласт нюансів поза текстом, які справді характеризують його персонажа як особистість неординарну: егоїстично зосереджену на собі і разом з тим здатну болісно реагувати на страждання всієї Росії. Втім, голодна смерть селянських дітей, яка часто заглядає в Ясну Поляну, хвилює його ще й тому, що серед них багато його рідних. Звичайно, естету Тургенєву, який приїхав ненадовго з Франції чи Італії і гостює у Толстих в маєтку, ніколи не досягти такої близькості з рідним народом. В той час, коли Софія Андріївна веселиться з гістьми, знову ж таки, саме залу Ступка-Толстой повідомляє про померлого від голоду хлопчика. Перед тим Тургенєв, роль якого майже в стилістиці шаржу виконує Олексій Вертинський, цікавиться, чи не набридло ще великому письменникові спілкуватися тут із свиньми. Цікаво, що Тургенєв образив у цьому разі демократичне майбутнє, з яким Толстой спілкується впродовж усієї вистави, тобто нас, глядачів. Таким чином, багатоплановість Ступки-Чоловіка й одноманітна пристрасність Поліни Лазової-Жінки, темпераментність якої зводиться або до крику, або до інтимного шепоту, - цілком відповідає тривіальній життєвій правді. І добре, що ця правда не була порушена. Добре, що жінка, яка була просто собі жінкою, нехай і графинею, не подається тут як творча особистість. Адже відомо, що жінка здебільшого тільки мріє про всілякі високі мистецтва ("я хочу слухати фугу"), але насправді її хвилюють зовнішні красивості моди, культура навколишніх речей, бали з компліментами і т.п., і коли їй цього не дати, то вона впадає в істерики. Чоловік же творить нові мистецькі чи філософські ідеї, тікаючи саме від того, без чого вона не може дихати, - від консервативно-культурного товариства в дикість природи: в Ясну Поляну, в Болдіно чи на Таїті. Пристрасність Лазової-Соні в одноманітному просторі сільського будинку деколи обертається аж "відьмівством" - тоді вона трясе широкими спідницями, як гаряча циганка, і романси, які вчасно звучать з волі композитора Юрія Шевченка, здається, рятують жінку від божевілля. Яскраво червоний колір суконь, які витворила для неї художниця Олена Богатирьова, відповідає постійно сварливому настрою Софії Андріївни, він виривається з-під чорних накидок верхнього вбрання, агресія - з-під манер, - і оповиває все навколо вогнем. Гіпертрофована жіноча емоційність та гіпертрофована чоловіча інтелектуальність врівноважуються тут тільки сексом. Некрасивість цієї ситуації усвідомлюють обоє, її осмислення є центральною сюжетною лінією вистави, але сюжету як низки подій з розвитком дії до кульмінації у цій п'єсі не існує, і режисерові Станіславу Мойсеєву довелося добре подумати, аби вибудувати композицію, як цикли, як варіанти одного конфлікту. Конфліктність виростає тут з природно протилежних світоглядних позицій Чоловіка і Жінки, які кидають варіації доказів одне одному кожного дня, а не з драматичної структури. Поетичний сюрреалізм окремих сцен підтримується їх вдалим монтажем, режисер скоротив і перетасував для цього п'єсу, як хотів. Це пішло на користь. Постановочна група, яка складається з майстрів, - навіть на епізодичні ролі призначені актори такого рівня, як Легін - Танєєв та Ангел чи Вертинський - Тургенєв, - була змушена перебороти незвичний літературний матеріал. Понаднормові дози експериментаторства вдаються тільки сильним митцям, і це був саме той варіант. Дебют драматурга, яка спровокувала ці важкі експерименти, став подією театрального сезону. |
Після прем'єрних вистав, починаючи з грудня, дискусії тривають на сторінках преси та в кулуарах, і зацікавленість темою "знаменитість та його дружина" трактується здебільшого як просто собі феміністичний крен тексту, створеного жінкою. Але не забуваймо, що увага до інтимного життя особи, яка залишила сліди в історії людства, є цілком закономірною й існувала завжди і цю тему передовсім залюбки осмислюють чоловіки. Перше, що згадується, - два останніх фільми Сокурова. Один про те, як Гітлер сварився з Євою, а другий про те, як Ленін - із Надею. Що вже говорити про натовпи імператорів та королів, чиї сімейні трагедії породили колись трагедію як театральний жанр. 
