Жива плоть ІсторіїЛариса Брюховецька
Автор сценарію, режисер, оператор Юрій Іллєнко Художник Сергій Якутович Художник по костюмах Володимир Фурик Композитор Вірко Балей Режисер-монтажер Елеонора Сумовська В ролях: Іван Мазепа - Богдан Ступка, дружина Василя Кочубея -Людмила Єфименко, Петро І - В'ячеслав Довженко, Карл ХІІ - Микита Джигурда, козак Федір Лелека - Сергій Романюк, Василь Кочубей - Віктор Демерташ, Семен Палій - Дмитро Миргородський, гетьман Самойлович - Лесь Сердюк, чаклунка - Раїса Недашківська, князь Голіцин - Олег Драч, Пилип Орлик - Остап Ступка, Іван Сірко - Михайло Голубович, Мотря Кочубей - Катя Лісовенко. Національна кіностудія ім. О.Довженка, Продюсерський центр "Родовід", Міністерство культури і мистецтв України, 2001. *Рецензується варіант фільму, показаний на Берлінале.
Bивчаючи історію в радянській школі, ми дізнавалися про доблесні перемоги Петра І, який реформував внутрішній устрій Росії, прорубав вікно в Європу, розширив територію своєї країни до моря і закріпив свої здобутки великим містом на Неві. Переможців не судять, і про засоби, якими це досягалось, у підручниках не йшлося. І не згадувалось, якою ціною заплачено за ці успіхи і яка доля підкорених ним народів. Письменники, які писали про містичну ауру Петербурга - міста, котре носило його ім'я, - не замислювались, що воно постало ціною життя людей, насильно вивезених з України на будівельні роботи. Тільки Тарас Шевченко подав за нещасних голос... Культ Петра плекався довго й наполегливо - немало сильних голосів прозвучало для його звеличення. Тому несподіваними здаються слова Льва Толстого, наведені Юрієм Іллєнком у прес-релізі до фільму: "Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует... сам забавляясь, рубит головы, кощунствует..." (ПСС, М., 1936, т.26, с. 568). Як же велося Україні в часи Петра? Чим пояснити, що саме наприкінці ХVІІ століття тут споруджуються церкви, розвивається освіта й ремесла? Принаймні ті 20 років, поки гетьманував Іван Мазепа. Як же йому вдавалося стримувати натиск імперських апетитів Росії? Дослідники стверджують, що він майстерно вів подвійну гру: зовні його діяльність мала вигляд вірнопідданства цареві, в реальному житті Мазепа дбав про економіку й культуру України. Втім, і його державний розум виявився безсилий супроти завойовницької політики московського царя. Особливо з початком Північної війни, в яку вступило кілька європейських країн. Апетитам завойовників намагалися протистояти ті, хто волів утриматись на своїй території. На арені цієї війни зіткнулися Петро І та вікінг, якому не давали спокою лаври Олександра Македонського. Ця війна порушила відносний статус-кво України. Мазепа прагнув нейтралітету, але цар не хотів і слухати: наказував кидати козацьке військо на битви з Карлом ХІІ. Виснажливі походи козаків у Білорусію, невиправдані жертви заради чужих інтересів викликали невдоволення в українців, та й Мазепа розумів, що немає іншого виходу, як іти на зближення з Карлом ХІІ. Його "провина" в тому, що посмів протиставити національні інтереси України загарбницьким інтересам Петра, тобто кинути виклик тирану, якому корився і годив. Російська церква за велінням Петра І піддала Мазепу (всупереч церковним канонам) анафемі. Втім, це не зупиняло зарубіжних письменників і художників - вони писали про Мазепу, й особливої ваги ця історична постать набрала в добу романтизму, можна сказати, як символ свободи. Чи не у відповідь їм Пушкін написав "Полтаву", подивившись на Полтавську битву очима російського царя. У фільмі "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрій Іллєнко творить мазепинську добу, її поліфонічний образ, що не піддається однозначному тлумаченню, показуючи Мазепу багатоликим і як вільну особистість на поневоленій землі. Причини поневолення розкрито в багатьох істориків, але лаконічно їх сформулював сам Мазепа у своїй "Думі": "През незгоди всі пропали, Самі себе звоювали". Так від здобутих Богданом Хмельницьким вольностей за часи Руїни майже нічого не залишилось - Росія послідовно колонізувала Україну. У фільмі вибудувані чіткі й логічні опозиції: насильство - беззахисність, тиран - жертва, завойовник - завойований, російська імперія - Європа. Щодо Європи, то у фільмі вона, окрім шведів, представлена Україною. Взагалі, успіх історичного кінополотна залежить насамперед від того, в якому об'ємі подано історичний час (поняття широке, в нього можна вмістити багато, починаючи від ґудзиків на військовому мундирі й закінчуючи психологічною атмосферою). Пропонуючи глядачам історичну конкретику, хоча й у мистецьки трансформованому вигляді, режисер піднімається до художніх узагальнень, до втілення, за його словами, "фантасмагоричних снів історії про кривавий бенкет найбільших примар європейської культури - Петра Великого, Карла ХІІ та гетьмана України Мазепи на полі Полтавської битви 1709 року".
Вибух акторського темпераменту молодого актора В'ячеслава Довженка найбільше вражає в малюнку його ролі Петра. Цей персонаж цілком відповідає наведеній характеристиці Льва Толстого. Петро ні на мить не заспокоюється, це шалена, руйнівна й аґресивна енергія. Не менш характерний і Карл ХІІ у виконанні Микити Джигурди - також клубок натиску. Навіть певна наявність гротеска в обох героях не заважає сприймати їх як вірогідні історичні постаті. Щодо Мазепи, то його біографії вистачило б не на один фільм і якого завгодно жанру - від пригодницького до філософського. Втім, у його характеристиці пошлюся на фахівця: "Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет. ...Він учився в Києво-Могилянській академії і в Падуанському університеті, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. ...Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки. Естет, він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. ...Іван Мазепа володів особливими чарами. Може, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе, але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру. ...З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви... Всяким способом сприяв розвитку освіти в Україні, ...взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, 1693 року наново побудував братську церкву Богоявлення, ...розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб, близько 20 церков". (Олена Апанович. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі). У фільмі Мазепу як культурного діяча характеризує більшою мірою його одяг та середовище, створене як стилізація. При тому левова частка історичної інформації закладена саме в зображальному ладі картини. Богдан Ступка - актор надзвичайно широкого діапазону - творить Мазепу як людину невловиму і незбагненну, підкреслює його здатність до лицедійства. І хоча одним із лейтмотивів фільму є символ приниження - голий Мазепа мчить верхи, прив'язаний до коня, - він не є жертвою. Бо навіть у цьому символі закладена подвійність - цей лет для романтиків уособлював ствердження вільної людини. Образ прив'язаного вершника, що мчить через хащі, можна тлумачити і як символ постійної небезпеки, кари за те, що живеш вільним, не хочеш коритися обставинам.
Фільм незвичайний у постановочному вирішенні. Зображення інформує про особливості епохи, а заодно про її криваві протистояння. У фільмі цю епоху творять великі за обсягом полотна, які вражають насамперед титанічною працею художника Сергія Якутовича, передають напругу пристрастей, динаміку подій. Розписи стін насичують кадр, макети імітують кипіння битви. І там, де вступають в дію ці макети, актори перетікають у "мальованих"персонажів історії й навпаки - мальовані в живих акторів. Стається кінематографічне диво, вступає в дію магія кіно - статика розписів набуває ефекту руху, і намальоване оживає. Оживає немовби сама плоть історії, яка стільки століть була прихована і зневажена. Із штучно створеного, живописного тла Іллєнко витискує багато шарів смислу. Іншими словами, макети, що, як правило, непомітні й увиразнюють тло, відверто включаються в дію, стають функціональними. У чому ж функціональність? Макети передають інтенсивність подій. Крім того, вони надають об'ємності батальним сценам, і в незвичній, умовній атмосфері цього фільму масовка стає просто зайвою. І нарешті, вони посилюють емоційну напругу. Отже, Юрій Іллєнко разом із Сергієм Якутовичем зробили відкриття в кіномові, принаймні, порушивши стереотип батальних сцен історичного фільму. Так, цей фільм новаторський, він підтверджує, що кіномистецтво в пошуках форми не вичерпало себе. І хоча макети в кіно використовувались віддавна, але вони творили ілюзію справжності, доповнюючи будівлю чи інтер'єр. Тут макети не видають себе за автентику. Крім того, діють як персонажі. Не менш важливим персонажем фільму є кінокамера Юрія Іллєнка. Активна в дії, вона не лише передає суб'єктивне бачення кінооператора. В окремих моментах вона немовби виходить з-під контролю, підпорядковує собі все й занурює у світ фантасмагоричний. І вже навіть важко збагнути, хто головніший - актори чи зображальна стихія. Зрештою, поведінка камери, помножена на напружений, іноді навіть пароксизмальний ритм фільму, дає отой бажаний ефект бароковості. Погляньмо на архітектуру, костюми, зрештою, послухаймо музику того стилю - чи не те саме відчуття? Ще одна особливість "Мазепи". Фільм національно своєрідний, співзвучний з творами українського бароко. Разом з тим він вписується в контекст європейський. Звісно, це сучасне осмислення цього стилю, але ніяк не маніпулювання ним, як це проявляється у творах постмодернізму. Скоріше це прорив до того стилю того мистецтва, яке довго замовчували, якому не давали виходу на простори європейські. Зануритися в традицію і її по-своєму інтерпретувати під силу митцям сміливим. Цього і досяг Юрій Іллєнко разом із Сергієм Якутовичем, Володимиром Фуриком та Вірком Балеєм. Можна уявити собі, як важко акторам було втрапити в цю інтерпретацію. Богдан Ступка не перестає дивувати віртуозністю, а менш знані актори також вміло розкрили і своїх персонажів і свою майстерність. Щодо Кочубеїхи, яку зіграла Людмила Єфименко, то почуття міри тут зрадило автора фільму. Виправдати те, що ця епізодична постать стала головною, ніяк не можна. Цей образ - не то монстр, не то плід чиєїсь хворої фантазії - викликає протест насамперед через композиційний перекос, оскільки цей персонаж невиправдано перекриває важливу для концепції фільму лінію "Мазепа - Петро І", не кажучи вже про витіснення постатей, які відіграли суттєвішу роль в житті Мазепи, аніж Кочубеїха. А версія, що Кочубеїха стала призвідцею жахливої трагедії Батурина, просто викликає подив. Наслідки страшної різні Меншикова у цій гетьманській столиці показані очима саме Кочубеїхи, і це вже викликає протест, адже досі вона була домашнім тираном - і раптом жалібно оплакує загиблих... Динамічно й оригінально вирішено епізоди з'ясування стосунків Мазепи і Петра І - то в могильному склепі, то на полі Полтавської битви, зображеній як бенкетний стіл. Окремою сюжетною лінією є стосунки героя зі смертю. Така тема досить активно експлуатується сучасним мистецтвом, варіюється як реакція на апокаліптичність доби. Поживу для себе у фільмі знайде будь-який глядач - від любителів фільму-видовища до рафінованих інтелектуалів. "Молитва за гетьмана Мазепу" - фільм індивідуально своєрідний. Це новий Іллєнко, фільм став виявом цілковитої творчої свободи режисера. Свободи від напрацьованого, від будь-яких впливів. А також свободи у ставленні до історії, до кіно, до мистецтва. Дай Боже, щоб ми оцінили цю свободу людини з багатою фантазією і знайшли у фільмі цікавого співбесідника. Бо це справді вибухове мистецтво. |
"Молитва за гетьмана Мазепу"*
