Повернутись до змісту

За кривду гір. Літературний сценарій повнометражного художнього фільму

Василь Портяк

Економ стояв перестрашений, зате орендар не тратив почуття зверхности.

- Бардзо мі прикро, панове, - іронічно наголосив на зверненні, - але я гроші коло себе не тримаю.

- Він правду каже, - озвався з порога звільнений Іваном Антось. - Каса в Яблунові.

Всі обернулися.

- Антось? - здивувався Лошак з вільної поведенції слуги.

- Але то не вся правда, - сказав Антось і, обминувши господаря, підійшов до стіни.

Відхиливши портрет якогось Лошакового предка, хлопець показав на дверцята потайника.

- Ключ! - гримнув Олекса.

Пан лише зверхньо зиркнув.

Довбуш кивнув Лукинові Джимузі.

Той підійшов, скинув портрет на підлогу і рубонув барткою в стіну.

В стіні зяяла діра.

На столі лежали гроші, купа паперів.

Довбушеві згадалося:

Управитель вельможним жестом кинув на стіл документ, який дав право на сваволю в полонині (коли вони приходили на скаргу)...

- Що за папірі? - штурхнув барткою папери на столі.

Антось глянув, потім перегорнув.

- Списки довжників, - сказав. Ще перегорнув аркуш. - З Текучі, Космача, Ослав... цілі села.

- Палити! - люто крикнув Олекса, рубнувши барткою по купі документів. - Всьо до посліднього листочка!

- Ватри!

Молодший Джимуга кинувся до підсвічника з запаленими свічками.

Довбуш несамовито дер папери, потім перехопив підсвічник.

Андрій Дранка тим часом квапливо згрібав до ташки гроші.

- Ти вмієш читати? - заздрісно спитав Іван у Антося.

- Вмію.

- Пшеклєнти здрайца! - процідив Лошак і тріснув навідліг Антося в лице.

В ту ж мить Іван бахнув упритул з пістолета.

Орендар упав.

- Братчики, змилуйтеся! - гупнув на коліна економ.

На столі вже палало.

- Пес тобі брат! - штурхнув Олекса ногою економа. - Ватри, хлопці, ватри!

І кинувся палити все, що могло швидко зайнятись.

Джимуги скочили помагати.

Дранки хапали, що трапляло під руку (навіть дзвінок, вголос оцінивши - "срібний!" - Андрій пхнув до торби).

Іван з Антосем усе ще стояли над трупом.

- То, може, ти й писати вмієш? - спокійно, ніби нічого не сталося, спитав Іван.

- Ум-м-мію! - ледве вимовив Антось.

Потім оглянувся на розруху, що чинили опришки, й несміло сказав:

- Можна... я з вами?

У відблисках пожежі опришки гнали до лісу.

- Слід! Побільше робіть сліду, аби видно, куда ми пішли, - командував Олекса.

Леґіні старанно місили твань, що трапилася їм на шляху. Під ногами чвакало. Всі тяжко сапали.

Андрій Дранка кинув Антосеві на плече торбу:

- Неси!

Економ відчинив двері кліти, випускаючи замкнених гайдуків.

- Бігом, барани! - кричав. - Ти, ти, - вказав двом, - поможіть робітникам гасити! Решта - в погоню!

Олекса зупинився.

- А тепер, - сказав, - підемо назад!

- Якої холєри? - здивувався Йван. - Таже буде погоня!

- Того й підемо, - відповів Олекса. - Най женуть, куди сліди показують. Лиш тепер, леґіники, сліду не робіть, мусимо як у повітрю летіти.

І рушив у зворотному напрямку.

Ровта гайдуків і примушених до погоні селян зі смолоскипами йшла по слідах опришків.

Припавши до землі, втікачі переждали, доки погоня віддалилась, тоді встали.

- Щасливо ловити! - сказав услід погоні Довбуш.

А до своїх:

- Гайда, браття, маємо до днини доста роботи.

- А то якої? - запитав Андрій Дранка.

- Мусимо ще забігти до пана Добросільського в гості. Вже там нас - ґарант! - ніхто не жде.

Яблунівський губернатор Ян Колендовський обідав з Павлом Бенем у господі управителя.

- На рани боскі, - говорив господар, - як я вам дам п'ятеро людей, хто буде мій дім боронити? Мене, управителя її світлости Беня обдеруть, як якого Добросільського!

- Доберете собі других, - незворушно відказав Колендовський. - Ажеж вам, пане Беню, княжна сама писала, жеби тих гультяїв ловити?!

- Її мосць писала розслідувати, з чиєї намови палено папери в орендаря.

- Но власне! Для того нам треба мати в руках самих опришків. Тим більше, документи палено і в Рушиця, і в ланчинського жупника...

- Пане Календовскі...

- Пане Беню! - підвищив голос гість. - Єстем губернаторем округи і найперше я відповідальний за громадський спокій...

B цей час до кімнати зайшла та сама дівка, яка була свідком сутички Довбущуків з гайдуками. Мала в руках тацю з черговою стравою.

Губернатор замовк, вражений вродою молодої гуцулки.

- Згода, пане губернаторе, - сказав Беньо. - Дам людей. Маю таких, що самі в рахунках з Довбущуками. Пришлю їх у неділю.

Дівчина подала до столу і мовчки вийшла.

- У пана добрий смак! - провівши дівчину поглядом, похвалив Колендовський.

Дівка, озираючись, пробігла до тієї самої загорожі, через яку стрибали, втікаючи, Довбущуки.

Зупинившись під нею, вклала "ключем"мізинця до рота і вправно - тихенько - свиснула.

За стіною зашоломотіло, а наступної миті через стіну переліз хлопець, який пам'ятного дня втік від екзекуції.

Дівчина дістала з-за пазухи кавалок хліба, шмат копченого м'яса.

Тут же пожадливо вгризши того й другого, хлопець переклав харч до своєї пазухи.

Жував і кивав головою, доки дівчина щось йому шепотіла.

Коли хлопець уже був знову на загорожі, а дівчина відійшла з десяток кроків, обернулася:

- Фоко, - тихо покликала. - Завтра будь пополудню!

Кивнувши, хлопець зник.

Стріляючи в усі боки жвавими очиськами, хлопець вертівся в базарному натовпі. Побачивши ґазду, який був між скаржниками в управителя (того самого, що приходив досвітком у хату Довбушів), він притулився до нього й смикнув за сардак. Потім поманив пальцем.

Здивований ґазда нагнувся.

Хлопець щось йому нашептав і зник у натовпі.

- Опришки йдуть!

- Довбуш з ватагою!

Це було справді гарно. Білої днини вулицею підгірського Печеніжина майже маршовим кроком ішла ватага. Було в ній уже чоловік дванадцять, всі добре озброєні.

Олекса з Іваном ступали попереду.

До хати Довбушів улетіла задихана дівчинка:

- Олекса з Іваном у селі! - випалила.

Мати, охнувши, сіла на лаву.

В Олени випала з рук дерев'яна точена миска й покотилася долівкою.

Старий, сидячи на низенькому стільчику, морщив постоли.

- Самі-два? - запитав.

- Та де, там їх... як войсько! - заторохтіла дівчинка. - Всі при зброї, а так файно вбрані, що йой!.. Пішли до корчми.

Олена почала хапати вбрання - кептарик, хустку...

- То я побігла? - запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, умент щезла з хати.

- Оленко, сядь! - сказав старий до невістки.

Та розгублено глянула на свекруху, чекаючи підтримки, але Довбущучка мовчала.

- Вночі самі прийдуть, - сказав старий. - Здальше приходили.

- За стілько місяців я його лиш раз-другий уночі й виділа! - відповіла Олена. - А тепер можу вдень, межи людьми. Хочу подивитися, з ким він. Прецінь я ж Олексі жінка?!

- Ти, дитинко, жінка опришка, - сказав старий. - Коротка нічка - ото й усе життя з ним. Аж доки...

І замовк. Потім додав тихо, але категорично:

- Там, при народі, нам з ним не вільно бути.

Олена, зібгавши в руках кептар і хустку, без сили сіла на ліжко.

Опришки гуляли!

Не тільки зброєю вирізнялися серед решти - було вдягнуто все краще, були до синяви поголені обличчя й підстрижені вуса, а погляди кожен кидав вусібіч, як неабиякий вельможа.

Хвиля од хвилі до корчми заходив хтось із цікавих, його тут же брали до столу.

- Гуляймо, братчики, тут, бо завтра не дадуть! - гукав розчервонілий Іван.

- Мой, я заказував скрипку! - ревнув Андрій Дранка.

- Є вже, є, принесли! - з готовністю вигукнули, і за секунду місцевий "віртуоз"запиляв струни.

Кілька горлянок - опришків і селян-домарів упереміж завели:

У високій полонинці

Ізродили рижки,

Ой, чи підем, пане-брате,

Навесні в опришки?..

Олекса не співав і, видно, мало пив. Коло нього сиділи кілька ґазд і уважно слухали, що він говорить.

Іван, співаючи, ревниво глянув на той вияв уваги до брата. Замовк і проштовхався до них.

- А то чого у вас тут сухо? - гукнув. - Піню!

Підскочив корчмар.

- Горілки! - кинув Іван на стіл золотого.

Олекса глянув на брата.

- Ти варту змінив?

- Зміню.

Отаман кивнув на свою ватагу:

- Зміни вже, бо не буде ким.

Kорчмар поставив на стіл повний штоф. Поставив перед Олексою:

- Аби ви були здорові, пане ватажку!

- Дай сюди! - Іван роздратовано шарпнув пляшку до себе.

Бухнув собі в погарчик горілки й тут же всушив.

- Може я, брате, також у своє село пришов? - спитав гостро, а все ж звівся і рушив до виходу.

- ... Вже найменша дитина в кожнім селі знає, - говорив до Олекси ґазда. - Але тоті пани, тоті папери... Є в народі й страх.

- Шляхта кричить, що - ребелія, бунт, - пояснив другий. - А то вже, прошу отамана, недалеко й до карних загонів.

- Що нам загони! - підсів на останніх словах до столу підхмелений Андрій Дранка. - Отаман хоче з десятьма хлопцями всю шляхту завалити...

- Завалити - не завалити, - відказав Олекса, - але так уже пішло. Я не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати!

- Добре сказав! - похитавши головою, сказав один ґазда другому.

- Ає!.. Я, каже, не буду ґаздувати, але й пан... - значуще потвердив другий. - Моцно сказав.

- Отаман! - так само значущо сказав перший.

- Йо! - відповів другий. - Ватажко!

Самолюбивий Дранка не міг далі слухати того кадіння фіміаму. Побачивши Івана, що вернувся до корчми, встав і підійшов до нього.

До столу підійшов ґазда, з яким перемовлявся Фока на базарі.

- Перепрошую, чесні ґазди. Олексо, на дві слові!

Олекса відійшов з ним у кут, там був незайнятий стіл.

Іван з Андрієм перемовлялися, поглядаючи на Олексу.

- В неділю до Яблунова... Кажете, дівка переказала? - спитав Олекса.

- Так мені казав бахур. Є там така в Беня, Марічка ім'я їй.

- Мой-мой-жди!.. То не вона була тоді... на подвір'ю?

- А була!.. - потвердив ґазда і ще казав щось, але Олекса вже не чув.

Перед ним зринули жагучі очі, що дивилися тоді на нього, спочатку ніби насмішкувато, а потім захоплено.

Коло столу вже не було ґазди, натомість сиділи Іван та Лукин Джимуга.

- Заклич Головача! - наказав Лукинові Олекса.

- А чого Дранку ні? - запитав Іван, коли Лукин відійшов. - Ми ж із ними, Дранками, зачинали.

Олекса зіґнорував репліку.

Андрій спостеріг, що Довбуш чинить без нього раду, і люто світив очима. Сердито штурхнув брата, який саме черговий раз приклався до чарки.

- ... Переловимо тих п'ятьох у лісі під Яблуновом, а тоді вдаримо на Беня, - розвивав план Олекса. - Доки не вспів дібрати нову охорону.

- Добра гадка, - схвалив Головач, з новонабраних, але вже, видно, авторитетний у ватазі опришок.

- Заткайся, Головач! Перше я скажу! - скипів Іван.

- Вгомонися, брате! - застеріг Олекса.

- Ні, це ти вгомонися! - відповів Іван. - Що ти все якісь войськові маневри вигадуєш? Якого пса я піду тих гайдуків пересідати?

- Ти не знаєш? - спитав Олекса.

- Не знаю! Що мені з того буде - прокурена люлька якогось гайдука? Андрію! - гукнув до гурту.

Насунувся Дранка.

- Він теж тобі скаже, - вказав на Дранку Іван, - чого ти різні коники з шляхтою виробляєш! Хочеш, аби про тебе говорили, аби слава йшла?..

- Доста! - гримнув кулаком Олекса.

- Ой-га! А ти хто такий?

Олекса помітив, що конфлікт уже став центром уваги.

- Я тобі отаман, - сказав уже спокійно.

- Це ти йому отаман, - показав Іван на Джимугу, потім на Головача, - і йому. В рот тобі зазирають! А я сам собі Довбуш і срав на всіх отаманів...

Тієї ж миті Олекса схопився, шарпнувши, відкинув стіл, що межи ними стояв, і тріснув брата в писок.

Іван відлетів на кілька кроків і, ревнувши:

- А-а, мене! - хапнув зі столу чиюсь бартку.

Вона готова була летіти в чоло, але в останню секунду, зустрівши братів погляд, Іван пустив її нижче.

Одночасно:

ревнув і похилився, вхопившись за ногу, Олекса;

вихопили пістолі Головач і Лукин Джимуга;

стриг очима, тримаючи руку на руків'ї пістоля, Андрій Дранка.

А Іван, побачивши братову кров, раптом протверезів. Зі стогоном вхопився за голову й сів на грубий табурет.

Похитувався і все стогнав, зриваючись на тоскне гарчання.

Повернутись до змісту