Бурсацьке шабадабадаМарина Мироненко
Замкнена у глухий кут кімнати, дівчина в інвалідному кріслі розповідає щемливу історію про зраду коханого чоловіка, ідейну й любовну водночас. Балачки із двірничкою за вікном, телефонні розмови з коханим та суперницею виявляють, що шкільна подруга насправді - злодійка-розлучниця, що таємничий Він під час політичної демонстрації "продався їхнім" і став причиною інвалідності коханої дівчини, яка втратила тоді дитину. Фінальний акорд: за телефонними вказівками "Старшого Дорадника" готуючи політичну пастку на хлопця, дівчина підводиться з крісла. Виникає враження знятої маски, під якою - нічого, "гладенька яйцеподібна поверхня, як на полотнах де Кіріко" (О.Забужко). Година сценічного часу виявилася фіктивною.
У виставі харківського театру "Арабески" (режисер Світлана Олешко) не відчувається цього різкого повороту у фіналі - суцільна умовність дії та стьоб над глядачем наявні від початку. Те, що можна було б втілити як сентиментальний драматичний монолог, перетворюється на вигадливу абсурдальну мовну забаву, озвучену в молодіжних музичних ритмах, скажімо, репа або хіп-хопа. Актори динамічно смакують звук слів, зміст котрих при цьому випаровується. Щось псевдояпонське відчувається у тому, що роль головної героїні на ймення Она виконує чоловік у білявій перуці, вдягнений у подобу гамівної сорочки (Руслан Никоненко). Моновистава - зручний та компактний жанр для сучасного театру з огляду на брак засобів для масштабних постановок, коли навіть не розраховані на це класичні тексти програються однією особою, отже, й п'єсу Ірванця написано з цим розрахунком. Тоді "Маленьку п`єсу" "Арабесок" можна схарактеризувати як "антимоновиставу", де Она (єдина, що має слова) взаємодіє з мовчазними (хоча й активними) протагоністами. Так само чоловічої статі невідпорна мегера "тьотя Хона" (Вадим Коробка) - з невидимого персонажа за вікном вона, застрибуючи з вікна у інвалідне крісло Они, перетворюється на активного й спортивного учасника сценічної дії. З'являється пародійно зманіжений "Він" (Армен Калоян), "блакитний герой", яким він постає з ідеалізованої розповіді героїні - навіть перука блакитна, як у Мальвіни. Як у Мальвіни, синя спідничка-"лолітка" в чорнявої Мони (Наталя Цимбал). Багато разів повторюючи одне й те саме автоматичне па: війнувши спідничкою, виставила сідничку в мереживних трусиках, розвернулася й відставила ніжку, вишкірила усміх, - вона справді лялька або спеціальна механічна жінка для кохання. Тільки придивившись, розуміеш, що актриса змалювала цю Мону з натури... ...І вічний бій... У п'єсі дія відбувається після загадкового політичного перевороту - перемоги "Сірих" над "Чорними". Можна навести політичні аналогії, але навіщо? Боротьба наскрізним мотивом проходить через п'єсу. Кого з ким? Усіх з усіма! Герої мотлошать одне одного із безконтактністю віртуозів, і "тьотя Хона", напрошуючись на оплески, піднімає руки переможців, мов рефері на рингу, хоча і їй зрештою дістається. Щемлива за текстом сповідь героїні про страшний день, коли під час демонстрації її прикували до брами, якою її й придавило, перетворюється на завзяту гру у "стрілялки" або "війнушки" (під акомпанемент лейтмотивної у виставі пісні "Любилися двоє широко-далеко"). ...Тьотя Хона починає й виграє... ...врешті й виявляючись отим страшним "Дорадником", ставним довговолосим чоловіком. Гаплик не лише зрадливому хлопцю, а й самій дівчині, яку душать телефонним шнуром. По чому вона безболісно воскресає (Дорадник-"тьотя Хона" від захвату викидається з вікна) і, знявши перуку й сорочку, виявляється тим, ким вона є, - переодягнутим чоловіком у трико. Глядача таки ошукали, тільки ще радикальнішим способом. Щиро повірити цій сценічній версії можна лише за сильного бажання. Абсолютизує жіночу брехливість вигук "Курва!" - перше й останнє слово у виставі. Дмитро Горбачов в статті про "Арабески" пов'язав їх з бурсацькою традицією "котляревщини". Проте вони органічно існують в рамках субкультури "бурсацтва" сьогоденного, сучасного. Із звичною для "Арабесок" музичністю, чергуючи діалоги з піснями, вони невимушено обертають виставу на цілий мюзикл, виконавши кільканадцять пісень на вірші Ірванця (перетворивши інсценізацію на "поетичний бенефіс"), серед яких хітове "шабадабада", знакове для культури дев'яностих, яка вже стає предметом ностальгії... Хай не двадцять, а п'ять, десять років - але вже "по тому"... |
"Маленька п`єса про зраду" Олександра Ірванця для однієї актриси навіяна переконанням про тотальну брехливість жіночої природи, тому всуціль самодеконструктивна.
