З приводу однієї заекранної фразиВадим Скуратівський
На початку того століття Україна - головний хлібоекспортний регіон Російської імперії. Образно кажучи, весь тодішній Захід, від Німеччини аж до Англії, їсть хліб з рук українського селянина. Це не гіпербола з патріотичної міфології, а твердий факт тогочасної світової господарчої історії. А по тому грандіозні зрушення і тієї, і політичної історії... Зрештою, підрадянське українське селянство вже 1923 року поновлює-таки той хлібоекспорт. Хоча, зрозуміло, вже не в таких розмірах і обсягах. Але рівно через десятиліття те селянство, у немалій своїй масі, помирає - від голоду... Отож, чи не вся феноменологічна сума національної історії підлягає осмисленню з огляду саме на ці її разючі факти. А точніше навіть - антифакти... Що ж таке діялося в країні, яка спочатку годувала хлібом півсвіту, а потім ледь не вимерла від цілковитої, безпросвітної нестачі - того ж хліба?! Всі інші національно-історичні сюжети, схоже, постають уже як те чи те похідне - від тих "антифактів". Вони - їхня периферія...
А тепер погляньмо на історію національного кіно підрадянськї доби. Чи воно якось відрефлексувало ту гіперкатастрофу? ...1933 року вчорашній студент (Київського інституту наросвіти), меткий редактор Київської та Одеської "кінофабрик" Олександр Корнійчук пише (разом із Х.Шмайном) сценарій "Приємного апетиту" - про "окремі недоліки громадського харчування". Тоді ж той сценарій був поставлений. Ось так... Сьогодні, з огляду на безберегий цинізм, тієї, сказати б, кіноситуації, годилося б історіографічно та спеціально фільмографічно реконструювати її - у повному її гротескно-фактичному складі. Це ж перша - і тоді остання! - "кінорефлексія" на катастрофу... Десятиріччями система пильно стежила за тим, щоб у підцензурній "мистецькій"та "історіографічній"царинах (а інших, зрозуміло, і не було), промайнула бодай згадка про той безприкладний у всьому світовому часі голод. Та ще й штучний. Але ось 1956-го розпочалася сяка-така, хай сумнівна, але "відлига". А наступного року на Київській кіностудії художніх фільмів з'являється дев'ятичастинна картина "Далеке і близьке"режисерів Миколи Макаренка і Олександра Козиря за сценарієм того ж Миколи Макаренка. Фільм драматургічно доволі вправно віддає життя кількох своїх героїв - упродовж приблизно двадцяти років. Починаючи - з зими 1933-го року... Отож, дія розпочинається з панорами нічного українського села (оператори Олександр Пищиков і Віталій Філіпов). І - закадровий чоловічий голос: "Стояв суворий дев'ятсот тридцять третій рік". ...І одразу за тим з'являється зловісна постать у киреї. Ворог. Ворог з обрізом. Постріл - і падає перехожий. Як виявляється, молодесенький комсомолець. І далі все "як належить". Поділ героїв на "наших" і "ненаших". Характерно, що останні в особі того куркуля-терориста з'являються і під кінець дії. Та ще й з фразою: "Все одно буду боротися..." Якихось інших ознак Тридцять Третього року, окрім підкреслено суворого колгоспного побуту, у тому фільмі годі й шукати. Є тільки цензурно аж загадковий той "звуковий епіграф" до нього. Єдина - суто хронологічна - згадка про всеукраїнський голодомор у всьому українському підрадянському кінематографі. Оце і все, на що він спромігся за п'ятдесят з гаком літ свого існування після того надфатального для цілого етносу року... Література все ж таки, хай украй глухо, але щось згадувала-таки. Кілька авторів кілька разів. Приміром, Юрій Щербак у своїй прозі, де завжди ретельно виписувалася біографічна експозиція того чи того героя, кілька разів обережно, але кидав: такий-то чи така-то з 1923-го, батьки померли від дистрофії через десять років... Згадав голод у своїй автобіографії Григір Тютюнник. І фактично то все. Бо тема голодомору в романній прозі Михайла Стельмаха чи Василя Козаченка була цілковито загублена. Цензурою та автоцензурою. Ось у таких умовах існували національна література і національне кіно... В умовах, коли, по суті, центральна подія новоукраїнської історії відгукнулася в тому кіно в одній-єдиній "дикторській"фразі фільму "Далеке і близьке". Фразі, безконечно сигнальній, але вочевидь там ніби сторонній. І далі "не розвиненій". Характерно, що вже на уламках системи, яка руйнувалася тоді не днями, а хвилинами, в останній сезон підрадянської історії, влітку-восени 1991-го завершується робота над фільмом "Голод-33" за мотивами повісті Василя Барки "Жовтий князь". Режисер - Олесь Янчук. Автори сценарію Сергій Дяченко і Лесь Танюк. Фільм цей дістав необхідний у контексті того неповторного часу розголос. На Першому всеукраїнському кінофестивалі у Києві (жовтень, 1991) він здобув головний приз. За відповідними умовами того фестивалю головний його призер мав бути показаний по національному телебаченню. Що невдовзі й мало місце - буквально за добу до знаменного грудневого референдуму-1991, на якому мала вирішитися подальша доля України. Художній бік фільму, ясна річ, вимагає спеціальної розмови. Але режисер Олесь Янчук спромігся загалом переконливо показати пекло того пекельного року. Безсумнівно, отож, що "Голод-33" тим самим зробив немалий внесок у число голосів, поданих за українську незалежність... У мас-медіа США тоді навіть пролунали цілком серйозні завваги з того приводу - про український фільм, який наблизив українську незалежність... Отак історія національного кіно дивно розпорядилася трагічною і водночас генеральною семантикою національної історії. Штучно забута і притлумлена, вона усе ж таки вибилася на поверхню. І не лише національного кінопроцесу, а й національно-історичного процесу взагалі. ...Залишається тільки уявити, в умовний спосіб, який вигляд мав би цей процес, коли б, приміром, замість "Багатої нареченої" чи "Трактористів" тогочасний український кіноглядач побачив не солоденький міф, а трагічну реальність. Але історія, у тому числі й історія кіно, умовного способу не знає. Реальність - лише в одній-єдиній фразі, що пролунала з екрана 1957 року... "Стояв суворий дев'ятсот тридцять третій рік". |
Тепер, коли ХХ століття скінчилося, дедалі очевидніше стає, що тогочасна національна історія у всій своїй подієвій феноменології ніби повисає поміж двома її основоположними фактами-полюсами.
