"Укртелефільм" між двома проектамиОльга Кирилова
Для відродження студії "Укртелефільм" ця подія важить багато. В скрутний час кінематографа тут вряди-годи виходили художні фільми, переважно завдяки зусиллям Олега Бійми як режисера. Проте перерва в розвитку документального кіно була справді значна, коли взяти до уваги, що "Укртелефільм" традиційно був найпершим постачальником документальної теле- й кінопродукції в українському інформаційному просторі. Ми звернулися з проханням розповісти про цей проект до Олега Бійми, який понад рік тому обійняв посаду генерального директора "Укртелефільму".
- Яким чином виник проект документального серіалу? - Проект виник спонтанно: з метою передати усі відчуття від наближення річниці Незалежності та подій, з цим пов'язаних. Спочатку відбирався цікавий матеріал. Потім він запотребував аналітичної форми. Потрібна ретроспекція усіх поточних подій. Систематизуючи, збираючи цей матеріал, ми зрозуміли, що треба видати певний "альманах". Важко було збагнути, чим це відрізнятиметься від звичайного радянського фільму, зробленого до річниці. - Отже, треба було знайти нову форму, аби це не була виключно ідеологічна продукція. - Наш головний принцип - твореннення авторського кіно. Суб`єктивна точка зору - хибна, чи ні - вона цікава. Усі автори різні за мірою таланту, сукупністю філософських чи естетичних поглядів. Тому лінія серіалу - наче діаграма, наче нерівне биття серця. З одного боку, це негативно, бо серіал вийшов нерівний, з другого, позитивно, бо кожен вносить свою індивідуальність, більш або менш цікаву. - Чи є якась об'єднавча тенденція, що підводить загальну риску під усіма фільмами, зводячи їх в єдине ціле? - В тому-то й річ, що її немає. Кожен фільм - особистий погляд одного автора, незалежно від того, чи це констатація реальності, чи певна іронія. Усе різне: тематика, школа, виробництво. Несподіваність ішла від незапланованості, від вільної творчості митців. Кожен працював над темою, яку почав розробляти або, коли хочете, сповідувати. Досвід кожного з них має врівноважуватись на терезах загальної концепції. - Яка вона? - Основна цінність акції у тому, що ми формулюємо свою головну тезу: держава має замовляти, мати свій рупор, за допомогою якого вона повинна говорити з пересічним громадянином. Позицію держави ще варто визначити: чи вона відверто тисне на громадянина, чи, навпаки, заграє... - Чи розвиватиметься тенденція державної культурної політики надалі? - Це було поки єдине замовлення. - Наскільки це було позитивно для студії? - Оскільки держава дбає про свої мас-медіальні установи, ми мали достатню матеріальну підтримку для того, аби звести поодинокі проекти в один глобальний. Хоча насправді робили усе практично на ентузіазмі, ніхто до самого закінчення роботи не мав певності, чи буде це профінансовано. Оскільки все робилося в борг, то коли ми врешті отримали гроші, вони одразу ж пішли на покриття витрат. Через складнощі з фінансуванням багато ідей не було втілено. Раніше стабільно випускалася певна кількість документальних фільмів на рік, з них два-три виявлялися шедеврами. Тепер ми зробили низку фільмів. Жоден з них не є шедевром. Але документальне кіно треба відроджувати. Поява масштабного проекту в цій сфері після значної перерви вселяє надію. Особливо коли взяти до уваги оптимістичне твердження, що кіномитці мають творчу свободу. Це справді так і є, проте яким чином вони її використали? Чи використали?
Завдання серіалу формулюється у першому фільмі циклу ("Кредо", режисер Ростислав Синько) : "Кожен фільм - це не державне замовлення, а філантропічна ініціатива за покликом серця. Мета серіалу - ствердження мрії побачити народ незалежним". Цей фільм - один з небагатьох, що має концептуальну композиційну інтриґу: інтерв'ю з героєм відбувається одночасно з тим як малюється його портрет. Можна уявити собі порожню раму, в якій має виникнути обличчя національного героя, єдиного й неповторного. Крізь цю раму проходять Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Лесь Танюк, Леонід Кравчук, Ярослава Стецько, Левко Лук'яненко, Іван Драч, Лариса Скорик, Богдан Горинь, Юрій Бадзьо та багато інших. Ці "живі обличчя української історії" здаються спробою послідовної національної "іконографії". Процитую з лекції того ж Мирослава Поповича: "Портрет мусить бути схожим на людину, але святий мусить бути схожим на свою ікону..." Отже, є цікаві постаті української культури, здатні привабити увагу глядача. Чи є адекватна художня форма, в якій вони могли б репрезентувати себе на телеекрані? Фільми справді дуже різні за тематикою, і їх важко звести у зв'язну послідовність, проте всі невловно подібні. Незважаючи на те, що "Десять кроків до світла" було задумано як документальний серіал, фільми відзнято скоріше як телевізійні передачі. У попередньому серіалі Олега Бійми "Немеркнучі зірки"така форма була виправдана великою кількістю цікавих матеріалів, які вдалося зібрати про кожного з героїв. Проте в кіно "авторському", а саме на цю назву претендують "Десять кроків до світла", постійно просвічують прикрі штампи, які вже можна звести до одного канону, давно й безнадійно знайомого і режисерові, й глядачеві. Беззмістовне документальне кіно часто виживало за рахунок цікавої операторської роботи (оператор фільму "Українські роси"Георгій Давиденко). Перші пейзажні кадри створюють відчуття гармонії. Сам же фільм - непевна спроба визначити "первні" української нації - трипільський, скіфський, арійський, києворуський. Наскільки новим, ориґінальним і цікавим видовищем це мало бути для глядача? "Славна минувшина"протиставляється "чорній сучасності" з її "казино", "ресторанами", "грошима", "сексом" та ін. Все б нічого, та антитеза пенсіонерська якась. Потім без жодного логічного зв'язку хронотоп телепрограми переривається кадрами з "Гамлета" Г.Козінцева й лунає розповідь, як під час ВВВ проста жінка з українського села врятувала життя геніальному Інокентію Смоктуновському, коли він утік з німецького полону. Факт сам по собі цікавий, але як він стосується фільму? Здається, автори просто позбирали усі саме їм відомі факти на користь України. Висновок з усього не менш логічний: "Падають роси, змивають полуду з очей. А вогонь купальський спалює рабську покору". Історико-культурний канон Благородна мета створити певний культурно-історичний образ України в мас-медіа часто призводить до тиражування одних і тих самих фактів, істинність яких сумнівна. Варто усе ж таки кінематографістам і телевізійникам бути обережнішими щодо історичних концепцій, жодна з яких не є певною і служить предметом довгих і, мабуть, невирішуваних дискусій фахівців-гуманітаріїв. Інакше ми звикнемо до спекуляції непідтвердженим фактажем, де заявка на кшталт "Ми - трипільці" буде ще найтолерантнішою. Фільм "Творці крилатих машин" (режисер Сергій Дудка), що розповідає про будні вітчизняного літакобудування, є прикладом суперечливої подачі інформації у документальному. З одного боку, українська авіаіндустрія, що має такі потужні підприємства, як КБ Антонова, харківське авіаційне об'єднання, уславлюється як один з центрів світового літакобудування (звичайно, з використанням кадрів кінохронік початку століття, розповіддю про Сергія Уточкіна та Ігоря Сікорського й інформацією, що американський уряд в екстремальних ситуаціях використовує виключно наші літаки); з другого - порушення працівниками проблем, яке нагадує скоріше скаргу, оскільки проблеми не формулюються реально й жодних шляхів розв'язати їх навіть не намагаються знайти. Тому й позитивні факти здаються схожими на невиправдано мертві лозунги. Провокативність останніх кадрів: телерепортаж з випробувань нової моделі АН-124, де контраст динаміці авіаконструкторів створює статична постать Віктора Ющенка, яка радше слугує тлом... Цікаві особистості української культури представлені у фільмі "Будні й свята Національної премії" (режисер О.Бійма). Тему заторкнуто своєчасно: коли Шевченківська премія викликає суперечливі думки й не має колишнього незаперечного авторитету, варто показати й позитивний бік цього явища. Зацікавлюють розмови з Іваном Дзюбою, Іваном Марчуком, сюжет про Анатолія Солов'яненка. Проте завдяки вживанню "прямої мови" інтерв'юйованих як доказу, "позитив" невловимо зводиться до ностальгійності, відживленні ідеалів минулого, які для частини аудиторії всуціль ілюзорні. Від великої кількості гучних слів стає лячно. Сьогодення ж уявляється суцільною проблемою, герої лише констатують це як неминучість. Апофеозом проблематичності є фільм "А жити треба" (режисери Олександр та Георгій Давиденки), оскільки це - чорнобильська тематика. Розповідь про історію однієї родини, закоріненої у Чорнобилі, супроводжується показом поруйнованої хати, де прожило не одне покоління. Так, від конкретного до загального, а не навпаки, вдається відчути загальнолюдську трагедію. Проте, на жаль, говорити про Чорнобиль вже звикли, і в доволі мирному тоні. Начебто болючий факт, що зона існує, і не так вже й далеко, не усвідомлюється або згладжується. Коли ми говоримо про художній твір, яким є документальний фільм, то й зображальні засоби мусять бути адекватними. Разючі кадри: інтерв'ю із старожилками Чорнобиля. Не віриш власним вухам: "Чернобыль - это жизнь, это радость, это родина моя", - ділиться враженнями літня жінка, яка продовжує жити у забрудненому середовищі. Інша переконує, що у неї все чудово, й люди, які мешкають тут, навіть здоровіші за евакуйованих. Що за абсурд? "А жити треба. Ця проста філософія не раз рятувала мій народ", - артистично вимовляє добре зартикульований голос Олексія Богдановича, який читає закадровий текст. Патетика, що перекриває реальність, заміняє дійсне розв'язання проблеми, загладжує справжню травму народу. Пафос всупереч здоровому глузду. За твердженням словенського філософа й культуролога Славоя Жижека, непристойність офіційної ідеології полягає в абсурдній безпідставності, з якою вона вимагає жертви від пересічного індивіда. Росіяни, при всій аналогічній фальші ідеологічної продукції подібного штибу, усе ж спромоглися з десяток років тому, також, між іншим, у кінодокументалістиці, на протилежне гасло: "Так жити не можна". То яку з цих двох позицій вважати здоровішою?
Канон риторики У серіалі чітко простежуються чільні риторичні стратегії, вживані у сьогоднішньому українському суспільстві. З одного боку, це - безпідставний оптимізм гасел, з другого - абсолютна неспроможність усвідомити проблему як те, що можна й треба, реально подолати. Такий стан нації можна визначити як "гальмування у травмі". Риторика безсилості. Риторика вічних запитань. "Хай світ пізнає Україну" - це розповідь про морського капітана, який відновив шхуну й здійснив на ній плавання довкола світу з метою пропагування України на Заході. Можна по-різному ставитися до цієї самодіяльної авантюрної акції й справедливо сумніватися в її першочерговій доцільності, проте фільм несе у собі позитивну ідею, яких так бракує. Його герой не обговорює своїх проблем, не скаржиться на життя - він послідовно й уміло, долаючи труднощі, йде до своєї мети. Перед глядачем - людина, яка знає, що робити, і це створює позитивне враження. Фільм "Чисті джерела", можливо, виявиться інформативним для того, хто цікавиться існуючими в Україні курортами із грязевим лікуванням та мінеральними водами. Проте нагадує він рекламний ролик, знятий про українські санаторії, так звані "здоравниці". Навіть тон закадрового голосу ще той, "радянський"... Канон зображальності Перенасичення пейзажною красою в кіно й телебаченні дає неґативні наслідки. В результаті - стандартна картинка, стандартний звукоряд. В Україні справді гарні краєвиди, але їх надміру експлуатують у кіно. Степ, хмари, церковні бані, розлив ріки - усе в блакитному тоні вечора. Відповідний медитативний саундтрек. Полюбляють круг вечірнього сонця, можливо, перерізаного хмарою. Сюди ж включається парадигма міста - Хрещатик як структурно-смисловий стрижень, вісь фільму ("Кредо", "Переможники"). Панорама центру міста із Софією, висотками на Майдані Незалежності... Знайти привабливу "картинку", зафільмувати її здається вже подібним до творення мистецтва. Тому ориґінальних кадрів, знятих під незвичним кутом, небагато. Олег Бійма у фільмі "Кримські терези" намагається репрезентувати поліетнічність та полікультурність кримської землі. Чи є національна більшість у нинішньому Криму? - хочеться запитати, стільки народів і націй співіснують тут; адже їхній колорит відчувається вже у самих прізвищах представників товариств: кримських татар, німців, вірменів, греків, - різних релігійних конфесій: мусульман, караїмів, кримчаків. Крим постає як велетенський захопливий етнічний палімпсест. Проте історичний ракурс проблеми подається надто шаблонно: скажімо, історичний екскурс про скіфів за Геродотом, розповідь про депортацію кримських татар сталінських часів доповнена "картинкою" коринфських колон палацу на тлі моря. Канон просвітництва Освітня програма - жанр популярний у вісімдесяті. Мета - чиста інформативність, скажімо, історичних екскурсів. Проте чи цікаво вже вкотре перебирати ті самі історичні факти, проілюстровані тими ж картинками? Як банальна форма слова "духовність" виникають "порожні" кадри. Болюче питання мови вирішується у фільмі "І слово було Бог...", побудованому як триптих: своє ставлення до проблеми висловлюють співачка Раїса Кириченко, культуролог Вадим Скуратівський та ліцеїстка з Донбасу Олена. Позиція Раїси Кириченко - це традиційна позиція відданого апологета української мови. Представник "підозрілої" професії "культуролог" з'являється у провокативно-жорсткому ракурсі під час зйомок фільму С.Маслобойщикова "Шум вітру" на Андріївському узвозі й пропонує історико-культурне, отже, менш оптимістичне тлумачення мовної проблеми в Україні. Юна ліцеїстка, чий образ репрезентовано через "цікаву й ориґінальну" нав'язливу метафору "дівчини-троянди", ілюструє собою позицію тої частини молодого покоління, яка свідомо культивує українську мову, що у цьому разі ще й ускладнене соціально-культурною ситуацією російськомовного Донбасу. Це представники тих соціальних категорій, які підтримують українську мову в Україні. Як контраст - повне лінґвістичне відчуження пересічних людей на вулицях, що навіть не розуміють української. Віртуальність статусу мови в Україні просто абсурдна. Фільм "І слово було Бог..." був необхідний, щоб це проілюструвати. Цілком логічно серіал закінчується роздумом про долю молодого покоління ("Переможники", режисер Сергій Дудка). Київські ліцеїсти, старшокласники розповідають про свої плани на майбутнє, про те, якою вони бачать свою країну й свою роль у ній. Це переважно діти не "крутих" у соціальному й матеріальному сенсі батьків, а скоріше діти середнього класу, який сьогодні часто-густо стоїть на межі зубожіння. Це - чисті й красиві діти. Але читати завчений віршик про крила - ще не знак свободи. У жодному з цих молодих не відчувається особистості. Натомість - невпевненість у мові, розгубленість в очах, звичка до завчених фраз. Це не особиста вада. Це втрата зв'язку з реальністю. "Перемога" ствердила остаточну поразку. На жаль, серіал "Десять кроків до світла" виявився скоріше енциклопедією художніх і риторичних пострадянських штампів. Режисери намагалися об'єктивно показати сьогоднішню дійсність, проте замість того, щоб запропонувати творче осмислення соціальних проблем, мимоволі стали на позицію сьогоднішнього пересічного індивіда, розчарованого й призвичаєного до безвиході. Може, до річниці Незалежності варто було ризикнути й залучити молодих режисерів - тоді не було б цих штампів? Але ми не бачимо яскравих імен серед молодих кінодокументалістів. Абсолютизація ж "традиційної" форми, одного разу витвореної у сімдесяті-вісімдесяті, призводить до відчуження певної частини глядацької аудиторії від цього мистецтва. Те, що вдалося зробити до десятиріччя Незалежності, хоча й претендує на панорамність, не може уникнути фраґментарності. Можливо, тому, що зміни у суспільстві за цей період не справили враження цілісності. -Олег Іванович, що далі у планах студії? -На сьогодні всю студію мобілізовано на зйомки телепередач для каналу "Культура", який готується на нашому телебаченні. Роботи вистачає... - Багато вже встигли відзняти? Неймовірно багато! Коли перераховувати у "валових"термінах - більше двохсот годин. Якщо канал не збудеться - доведеться продавати по різних "інстанціях". - Можливість адекватної реалізації каналу "Культура" викликала значний скепсис, щойно ця ідея тільки виникла в Україні. Багато хто боявся, що це буде низькоякісна імітація - на кшталт того, що транслювалося якийсь час на Першому національному. - Ви точно сформулювали проблему. Втримати якісну планку надзвичайно важко. Ніхто не хоче брати на себе таку кількість проблем, передусім творчих навіть, а не фінансових. Ми змушені знімати цю продукцію в кредит, інакше може трапитися така ситуація, що канал оголосять офіційно і через брак часу для виготовлення продукції заповнять вакуум найпершим, що трапиться під руку, - це і буде та сама шароварщина. - Поговорімо про творчий бік проекту. Як би ви сформулювали концепцію каналу? - Ми дивилися на те, що робиться на російському каналі "Культура", на французькому "Arte" та йшли від супротивного. Канал повинен мати своє обличчя. І контекстуально, і творчо це має бути абсолютно інша субстанція. Якщо визначити це однією фразою: це має бути розмова з глядачем - тепла, щира і на високому інтелектуальному рівні. - Що конкретно заплановано? - Планується цикл авторських програм Мирослава Поповича з історії української культури. Попович прагнув знайти адекватну форму подачі культурного матеріалу, щоб це було цікаво не лише фахівцям-гуманітаріям, а й широкому загалові. Або, наприклад, Дмитро Степовик створив передачу про ікони - в різних аспектах: історичному, культурному, філософському. Будуть літературні програми. В наступному році починаємо робити телевистави. Вже був період, коли ми фільмували найкраще з класики української драматургії (той же Володимир Винниченко). Всі фільми й телепередачі, зняті на "Укртелефільмі", зберігаються в архівах. Починати треба з азів - і на тому вже нашаровувати глибші, серйозніші, парадоксальніші речі. Застосовувати провокації - чим і живе мистецтво. Потрібен канал "Культура", а не його сурогат. Багато хто вже й нині бачить, що це джерело прибутку, і намагається мати з того певний зиск. - Мусять бути дуже надійні люди, що опікувалися б проектом. - Таких людей немає. Канал міг би вже бути, якби не перешкоди, гальмування, пов'язані із загальною політичною ситуацією, несподіваними змінами. Є окремі люди, які зробили багато для каналу, - Іван Драч, наприклад, - проте вони, на жаль, не мають зараз реальної влади. Ті, хто має, у культурі не зацікавлений. Організаторська й режисерська мужність Олега Бійми вражає. Проте коли кіно мусить докладати героїчних зусиль, щоб вижити в екстремальних умовах, щось втрачається, на жаль. Втрачається якість, творчий пошук. Тут уже не до творчого пошуку, втримати б набуте. Яким чином та в якій мірі вдасться втримати планку у кількісному плані та підняти якісний рівень - побачимо. Залишається сподіватись на краще. P.S. Наша розмова з Олегом Біймою відбувалася восени. З Нового року в ефірі з'явився телеканал "Культура" - щобудня півтори-дві години на Першому національному. Все б добре, але... відрізнити щойно зняті програми від архівних майже не вдається. Вийшло досконале "Ретро". Але це вже тема іншої розмови. |
До десятої річниці Незалежності України студія "Укртелефільм" випустила документальний цикл "Десять кроків до світла", до якого увійшло десять фільмів. За останні три роки це було перше державне замовлення на неігрове кіно. На початку вересня показ телесеріалу відбувся на Першому Національному каналі українського телебачення.
