Лагідний Вроцлав та Лідія ДанильчукАлла Підлужна
 Прихильність до мономистецтва з часом зростає. Інтерес цей можна було спостерігати на фестивалі "Вроцлавські зустрічі театрів одного актора" восени минулого року. Лагідний листопадовий Вроцлав зустрічав учасників фестивалю 35-й раз. Одинадцять акторів запропонували свої моновистави. Запал студентського оволодіння професією залишився у чеського актора Петра Важа. Його вистава "Цирк, хаос, мінарет" нагадувала відкритий урок із сценмови з тембральними модуляціями. Мім з Литви Алексас Мажонас своє мистецтво називає "Душа, що співає", його тіло промовляє пластичними метафорами. Психологічною ексцентрикою можна назвати вирішення вистави "Грабунок королів". Актор Януш Столярський серед глядачів, він один з нас, і тільки потреба розповісти щось важливе "виштовхує" його на сцену. З якогось інопланетянина він перетворюється на досить реального поляка-емігранта, який оповідає невеселу історію свого життя. Зв'язок з глядачами не переривається, для більшої надійності актор навіть прив'язує кількох з першого ряду мотузкою один до одного і до центру на сцені. А паралельно вибудовується гра світлових променів, які або поєднують, або розлучають душі людей. Міхаель Альтман з Німеччини кладе в основу свого вирішення "Останньої плівки Креппа" Беккета натуралістичне відтворення життя. Його герой викликає відразу своїм неохайним виглядом, манерою поведінки. Він злий і розгублений, агресивний і розчарований. Життя пройшло, радість не повернеться, та чи й була вона? Магнітофон крутить плівку, записуючи останні слова сповіді Креппа, але вони не потрібні вже нікому, навіть йому.
Вир шекспірівських пристрастей у виставі "Гамлет" для Піотра Кондрата асоціювався з вогнем. Свою виставу, яку можна грати лише під відкритим небом, він побудував на застосуванні вогню - у свічках, у факелах, які використовувались десятками. За парканом йшло звичайне життя міста, а тут вирували шекспірівські пристрасті. П.Кондрат грав всіх персонажів, раптово змінюючи голос, пластику, міміку. Перебільшена емоційність володіла актором у повній мірі, але глядачі переймалися не стільки перипетіями шекспірівської трагедії, скільки тим, щоб актор не потрапив у вогонь. Була лише одна жінка-актриса - Лідія Данильчук з України з виставою "Білі мотилі, плетені ланцюги" за листами і новелами Василя Стефаника (Ірина Волицька, "Театр у кошику"). З приємністю спостерігала, що наша Лідія Данильчук була лідером не тільки кількісним, а й якісним, тому що ця вистава одержала найбільше призів. Фестиваль не конкурсний, але в кулуарах мовили, що нагороди, здобуті Л.Данильчук в сумі дорівнюють Гран-прі. В контексті фестивалю вистава сприймалася, як музичний твір, елегія з бурхливими акордами, що весь час тримала в напрузі, бо навіть світла мелодія сопілки не перекривала тужливих звуків дримби. Зумисна стриманість "Білих мотилів" приховувала у собі могутній потік енергії, котра й заворожила фестивальну публіку. |
