"Земля", "Кармен", "Візок" та інші в дорозі до просторуВалентина Грицук
 Здавалося б, кіно як феномен подарувало зображенню третю вісь у системі координат через механічний біг кінострічки, яка передає метаморфози зображення в просторі. Насправді ж ми, кіноглядачі, коли говорити відверто, добре усвідомлюємо штучність перспективи за білим екраном, так само, як штучність сильних емоцій зі сцени. Парадоксально, але ілюзію простору в кіно створює звук, саме він навіть статичній бесіді двох голів на тлі стіни надає значущості, притаманної об'єму земної реальності, без якого ми - лише нематеріальні тіні на одній з площин мистецтва. Звук - його сила, тональність, тембр чи інші характеристики - вимальовує певне середовище, звук не існує поза простором, така вже його природа, а тому він надає реальної об'ємності всьому, чого торкається. Навіть "спроектований" на диск чи плівку, під час відтворення існує як об'єм, а тому виводить зображення з площини у простір. Що таке німі фільми разом з живою музикою? На це запитання можна відповісти й так: хореографія зображення, пластика площин, що вириваються з двовимірності існування у геометрію музики, в її космічну точність. Музика ніби забезпечує глибину простору поза екраном і водночас підкреслює простір приміщення перед ним, атмосферу в залі для глядачів, глибину оркестрової ями, з якої виривається. Жива музика перед екраном є чимось протилежним музиці звукового фільму, де вона використовується часто як єдина умовність серед ілюзії потоку життя й, коли відвертає увагу глядача від подій, то навіть заважає. Жива музика перетворює просто кінозал на кінотеатр.
Це враження виникло під час Європейського фестивалю німого кіно, котрий дав змогу відчути німі фільми різних років, країн та режисерів, як щось цілісне, і зрозуміти живий музичний супровід (чи то у виконанні оркестру, чи імпровізацію на піаніно) як органічний елемент Великого Німого. Разом з тим виявилося, що кожен з продемонстрованих фільмів має в собі у зародковому стані особливості національних кінематографічних шкіл, що він переосмислює засобами кіно попередні живописну, літературну та інші традиції країни. Наприклад, італійська "Сатанічна рапсодія" Ніно Оксіліа тісно пов'язана з класичним італійським живописом, де чи не кожен кадр нагадує академічно закомпоноване полотно великого майстра; німецька "Кармен" Ернста Любича, незважаючи на іспанське тематичне першоджерело, перегукується з усім німецьким містико-фольклорним експресіонізмом; у шведському "Примарному візку" Віктора Шестрема реалістично точно досліджується психічне під покривалом містицизму; "Фіґаро" Ґастона Равеля (майже серіал за один сеанс) нагадує всю наступну нудність і разом з тим вишукану чарівність французької кінокомедії; в австрійському фільмі "Місто без євреїв" Ганса Карла Бреслауера автори легковажно торкаються проблеми, що невдовзі стане великою трагедією реальності і темою для повоєнного мистецтва; в сюрреалістичних колажах Анрі Строка з Бельгії кіно вже починає осмислювати себе як самодостатню музику зображення.
Який вигляд мала українська "Земля" Олександра Довженка в цьому контексті? На це запитання можна дати й таку відповідь: лише в цьому фільмі простір стає незаперечною реальністю. Музика Олександра Попова, що звучала на фестивальному показі, його підкреслювала. Але й без неї камера Демуцького настільки точно фіксує діалог землі і неба, тобто лінію орного горба, який впирається у хмари, а разом з тим недосяжну лінію горизонту, що можна тільки захоплюватися. Коли плуг робить борозну на цьому горбі так, що масний чорнозем накочується на пухкий білий бік хмари, то згадуєш одночасно міфи всіх культур одразу, переповнені еротичними іграми духу - Батька і землі - Матері; згадуєш імена богів, які скидали з неба фалічний символ обробітку землі - плуга, аби землероб володів нею як слід. Але ось у фільмі виникає інша тема: влада, до того ж родом з чужого краю, перетворює власну земельку кожного на спільну повію, а фалічний символ на трактора, в радіатор якого не гріх і посцяти, якщо немає поблизу води. Бідні селяни роблять це із задоволенням, а багаті не хочуть збоченецьких стосунків із "святою землею", символом яких трактор і виступає. Саме за його допомогою Василь в російській косоворотці переорав "споконвічні межі" українців, аж ніяк не схильних до існування в комуні. А потім кинувся танцювати камаринської. Куркулі такого пробачати не могли, поодиноких василів вони вбивали, через що були виморені голодом геть усі, а таких були мільйони. Щоб не сміли жувати хліб, коли голодна "ячейка прилізла".
Тепер можна й так трактувати Довженкову "Землю". Незважаючи на гумор, якого у фільмі багато (інакше він би був псевдоукраїнським), та на рік його створення (1930) - "Земля" розкриває оте шекспірівське "порвався зв'язок часів" як біблійну історію, де у фіналі розгніваний Бог ховає своє лице і люди, немов соняхи, повертають голови за аеропланом, за ідеологією, що диктує "вместо сердца пламенный мотор". І вони не зауважують, що всі стоять на кладовищі, над розритою могилою голодомору. І знову цей не суто естетичний, а ментальний прорив у простір, коли реальність фільму справді стає духовною реальністю - погляд камери згори на людей, що стали рослинами, а отже, їх можна косити серпом і добивати молотом...
Юна гола безбожниця валяє ікони в розпачі за вбитим коханим, а старша жінка, перехрестившись, народжує дитину. Але ми знаємо, що ця дитина вже точно буде атеїстом і ніколи не помре так, як помирали люди раніше, скажімо, як дідусь на початку фільму, - радісно з'ївши перед смертю грушку. Кажуть, що характер смерті розповідає всю правду про людину. В німому кіно помирає чомусь дуже багато людей, але всі якось легковажно, в стилі Кармен у виконанні Поли Неґрі, яка виробляє на екрані всілякі паскудства, але ніколи не здається вульгарною і кожним своїм природно-несподіваним рухом тіла в кадрі приносить глядачеві насолоду. Наші жінки, а тим паче чоловіки змушені помирати за якісь ідеї, а не просто тому, що когось зарізав коханець чи загриз вампір. І ця серйозність намірів здебільшого нервує, та це вже не про геніальну "Землю", з якої проросло українське поетичне кіно. |
