Повернутись до змісту

Роздуми над книжкою "Сповідь"

Оксана Мусієнко

Сергей Параджанов. Исповедь. Сост. Кора Церетели. Санкт-Петербург, "Азбука". 2001.

Вперше я побачила Сергія Параджанова не на кіностудії. В далекі 50-ті юні дівчата бігали до оперного театру з таким самим захватом, як тепер на концерти реперів і рокерів. Увечері ми сиділи на дешевих бокових місцях, стежачи не тільки за сценічною дією, а й заглядаючи в оркестрову яму, де серед музикантів також мали своїх кумирів. Та одного разу однокласниця смикнула мене за руку: "Поглянь-но!". В ложі бельетаж я побачила щось гідне пензля Моне. В першому ряду сиділа білява дівчина дивовижної краси. А за кріслом стояв молодий чоловік у чорному костюмі з метеликом і з уже помітною сивиною на скронях. Так ми спостерігали їх не раз і згодом дізналися, що це кінорежисер Сергій Параджанов зі своєю нареченою, дочкою дипломата Світланою Щербатюк. З нею я познайомилась, уже навчаючись в університеті. А потоваришували ми вже в інші часи, коли Сергій опинився за ґратами. Мені прикро, коли у примітках до видань, присвячених майстру, читаєш: "С.Щербатюк, колишня дружина Параджанова". Світлана ніколи не була "колишньою". Навіть коли вони офіційно розлучилися, вона залишилась для Сергія матір'ю його коханого сина Сурена. Та головне, її любов і підтримку він відчував усі роки ув'язнення. Може, без них він і не вижив би. Я про себе називала Світлану "декабристкою". Так, їй було що втрачати, коли вона відверто і неоднозначно заявила про те, що не збирається рвати стосунки з батьком свого сина. Вона втратила роботу в університеті, де викладала російську для іноземців, стала "невиїзною". Але вона не припинила листування з ув'язненим, не перестала передавати до зони посилки і, головне, битися в усі двері, щоб хоч якось полегшити долю Сергія.

Тому, взявши до рук прекрасно видану книгу "Исповедь", я почала її читати з кінця, де вміщено так званий "Щоденник в'язня" (листи із зони). І як багато цих листів починаються з імені "Світлана"! Ставлення до дружини як до ідеалу краси, втілення чистої жіночності дедалі більше переростає в захоплення щедрістю її душі, її самовідданістю і добротою. "Світлано! ... Дуже соромно мені перед тобою, і жаль, що таким ярмом ліг тобі на долю!"

Світлана рецензує вірші, які пишуть "зеки", друзі Сергія, приймає їх у себе вдома. Пам'ятаю, якось у її квартирі на Політехнічній пролунав дзвінок у двері. "Відчини!" - попросила Світлана, бо саме поралася біля плити. Я відчинила й остовпіла - переді мною стояв височенний стрижений чолов'яга з татуйованими по лікті руками. "Проходьте, проходьте! Це від Серьожі..." - пояснила вона мені.

В листах раз у раз в'язень висловлює сподівання, що вона погодиться обвінчатися з ним, взяти церковний шлюб. Це і сталося, але значно пізніше. І хай це не здається комусь перебільшенням, але листи до Світлани Щербатюк увійдуть до скарбниці епістолярного жанру й хвилюватимуть людей, для яких кохання і самовідданість - не пусті слова.

Серед адресатів Параджанова були й ті, хто згодом став окрасою українського кіно. Нині важко собі уявити, що то означало - підтримувати зв'язки з ув'язненим і як можна було поплатитися за ті листи, за передачі, відвідини в таборі, клопотання. Ми не маємо листів Романа Балаяна і Михайла Белікова та Сурена Шахбазяна, лише відповіді Сергія Йосиповича, але це діалог людей, які жили спільними інтересами. Другом і сестрою називає Параджанов письменницю Тамару Шевченко, дружину С.Іванова, який чимало зробив доброго для режисера. Він пише про ті вражаючі сюжети, які тут дає йому життя. Тисячі оповідей і сценаріїв, але в'язень не має можливості записати все це, бо напевно рукописи знищать наглядачі.

Особливою теплотою і вдячністю сповнені листи до Лілі Брік і її чоловіка, відомого філолога В.Катаняна. Одного разу Світлана попросила свою однокурсницю Аллу Калинкіну, яка їхала до Москви, відвезти Брік листа і подарунки від Сергія. Я тоді вперше побачила витвір Параджанова із зони. Він саме працював прибиральником цеху, вимітаючи з підлоги металеву стружку. Саме з мідної стружки було зроблено дивовижну зачіску ляльки.

Із внутрішнім трепетом подзвонили ми до квартири Брік. Нам відчинила сама "муза Маяковського". Лілі Брік було тоді вже за вісімдесят, але навіть хатній одяг вражав вишуканістю та певною екстравагантністю: вишита золотом блуза, золоті кульки намиста у кілька рядів, макіяж, де теж переважали яскраві барви. Такою ми побачили цю жінку, що розбила серця цілого натовпу знаменитих чоловіків.

Ми запитували про людей, яких близько знала Брік, і особливо про Маяковського. Її спогади були забарвлені добрим гумором. Щоправда, коли до кімнати заходив її чоловік, вона замовкала, а потім тихенько нам шепотіла: "Не треба про Володю, Василь дуже ревнує...". Наївно думати, що ця жінка жила тільки спогадами про минуле. Легко і вільно говорила вона про останні московські прем'єри, виставки, літературні новинки.

Саме Лілі Брік випало відіграти чи не головну роль у визволенні Параджанова. Зверталися до радянського уряду і відомі вітчизняні режисери, і такі світові величини, як Фелліні, Антоніоні, Гуерра. Все марно... Сам Параджанов у відчаї писав друзям, що слідчий Макашов (яке значуще прізвище!) йому пообіцяв: "Ви ніколи звідси не вийдете!". Та Брік звернулася до Луї Араґона - чоловіка своєї сестри Ельзи Тріоле. Брежнєв не посмів відмовити члену ЦК французької компартії. Справа в'язня Параджанова зсунулась із мертвої точки.

Сам Параджанов у листах називає себе не в'язнем, а бранцем. Він справді був бранцем системи, але у протистоянні їй його талант лише грав новими, неочікуваними барвами. Ще працюючи на студії, Параджанов був точним, дотепним, іронічним в оцінці фільмів своїх колег, які спромоглися посісти високі щаблі в кінематографічній ієрархії. Міг він зачепити і сильних світу цього майже блазенським жартом. Прекрасне уявлення про характер публічних виступів Параджанова дає вміщена в книзі його промова перед творчою молоддю в Мінську 1971 року.

Параджанов був людиною, яка "все своє носила з собою". Уявімо собі, які емоції охоплять людину освічену, інтелектуальну, коли вона потрапляє у світ, що існує зовсім за іншими, незрозумілими, неприйнятними законами. І там треба жити дні, тижні, місяці, роки, спілкуватися з людьми, які тебе не розуміють, отримувати листи з волі, з яких дізнаєшся, що хворіє син, сестра, пішла з життя мати.

В перших листах панує розпач. Натовп навколо здається суцільною сірою масою, яка може розчавити, знищити. І раптом, наче тоненький промінчик сонця, з'являється контакт, взаєморозуміння. І ось вже захоплені рядки в листах про геніальних художників-самоуків, про їхні твори, які Параджанов примудряється передавати на волю. Параджанов переймається болем, сподіваннями людей, з якими жорстоко обійшлася доля. І вони відповідають йому вдячністю й розумінням. Це помічає тюремне начальство. Для в'язня, немолодої, хворої людини, придумують нові тортури. Його переводять з одного табору до другого. На переїзд з Вінниці до Луганська витрачається місяць. На новому місці необхідно починати все з початку. Але він не здавався. Його стійкість проявлялась у здатності творити, незважаючи ні на які обставини.

У "Сповіді" дбайливо зібрані сценарії, які мріяв поставити Параджанов. Деякі, зокрема "Дрімотний палац", "Демон", "Intermezzo" мені вдалося прочитати ще в машинопису, коли вони блукали студійними редакціями. Перший (за пушкінським "Бахчисарайським фонтаном") приніс додому мій батько. Усміхаючись, сказав: "Ну й дивак цей Серьожа! Запитав його, хто гратиме Пушкіна. А він рішуче: тільки Бельмондо!". А потім на студійному дворі я разом з іншими спостерігала, як Параджанов показував: ось так буде рухатися Пушкін-Бельмондо серед екскурсійних автобусів, що чекатимуть на своїх пасажирів біля палацу. Це була надзвичайна пантоміма і балет одночасно. Здатність Параджанова - поєднувати несхожі речі вражає. Він знаходив гармонію там, де вона здавалась абсолютно неможливою.

Дослідники творчості митця нерідко ставлять риторичне запитання: як вдавалося цьому вірменину "тифліського розливу", як він сам себе іноді називав, так чутливо схопити і передати поетичне бачення світу інших культур та цивілізацій. Спорідненість з українською культурою, її древнім корінням, на думку Кори Церетелі, витікала з єдності візантійських коренів. Це слушно. Та іноді здається, що Параджанов був здатний відкривати в собі джерела тих архетипів, які лежать в основі якихось первісних, одвічних уявлень і міфів.

Він міг легко і невимушено перенестися на далекі береги Балтики. Чомусь дуже шкода саме цього нереалізованого андерсенівського сюжету, який мав вразити "вишуканістю та інфантильністю", "створити сферу мрій і дитинства на полотні екрана і здивувати сентиментальністю і феєрією". Цей дивосвіт зберігся тільки на сторінках рукопису, розквітчаного дивними фантастичними малюнками. "Диво в Оденсе" мало повернути світові Параджанова - автора "Тіней забутих предків" і "Кольору граната". І от нарешті... 15 грудня 1973 року видано наказ про запуск стрічки "Диво в Оденсе", а 17 грудня Параджанова заарештовано... І майже все написане, задумане, нафантазоване залишається у текстах і малюнках (і за це хвала Богу). А через багато років маестро випаде поставити лише два фільми: у співавторстві й під суворим наглядом "Легенду про Сурамську фортецю" та вишукану східну "віньєтку" у стилі перських мініатюр - "Ашик-Керіб". Цій картині роздаватимуть нагороди на міжнародних фестивалях, куди зміг приїхати, нарешті, і сам режисер, стомлений і хворий.