"Дід лівого крайнього": на межі соціального табуВолодимир Губа
Леонід Осика - один із найунікальніших моїх християнських друзів. Ще на 3-му курсі я написав музику до його кінокартини "Двоє". На превеликий жаль, її сьогодні не можна подивитися, вона зникла. Але треба її врятувати, бо вона унікальна в багатьох вимірах. Так чи інакше, вона важлива для панорами українського кіно. Велике значення для Леоніда Осики, для його творчості мали актори. Акторів він надзвичайно любив, і вони йому віддячували своєю любов'ю і вірою, деякі актори його навіть обожнювали. Якщо Леоніду Осиці хтось припадав до душі і вписувався в його акторський генотип (якщо можна так сказати), то ця людина діставала прописку надовго - як не в одній картині, то в іншій. Він шукав можливість зняти її, а іноді навіть щось додавав до сценарію, щоб актора використати. Це було цікаво спостерігати, - а я фактично у всіх його картинах був поруч і навіть бував у деяких експедиціях. Я багато роздумував над картиною "Дід лівого крайнього". Вважається, що вона не дотягує до таланту Леоніда Осики. Офіційна ідеологія в ній вбачала щось неблагонадійне. Важливе у фільмі те, що він, може, вперше в радянському кіно звернувся до міщанства (слово це, до речі, у нас викорінювали, висміювали, паплюжили). Вдумаймось: яку роль відігравав цей прошарок? Якби його не було, то в суспільстві існувала б велика напруга. Саме міщанство до революції спонсорувало пам'ятники, з нього виходили меценати. Представники цього прошарку створювали притулки, опікувались убогими.
І от саме ця кінокартина, на мою думку, і торкається середнього класу, який дає соціуму спокій та рівновагу. Це люди, які можуть здаватися надзвичайно простими, та за ними стоять великі переживання. Але на екрані ми цього не бачимо, тому що вони вищі від потрясінь. Це значить, що вони дуже сильні і можуть не тільки переживати або показувати кулаки. У них є інша зброя - усмішка, добрий настрій і позитивні емоції. І картина фактично на цьому побудована. Льоня віддавна дуже хотів використати незрівнянний талант актора Миколи Яковченка (я думаю, що цей актор і досі належно не оцінений). І нарешті він запросив актора на цю картину. Яковченко, як мені здається, уособлював у свїй ментальності - не тільки акторській, а й соціальній, духовно-християнській - точку перетину багатьох поколінь. Я переконаний, що такий тип у нас і досі існує. Я категорично проти того, що в нас робиться на телеекрані: нестерпно одноманітна Вєрка Сердючка і тому подібне - це омели, так звана зорова попса. А от у великого і неповторного Миколи Яковченка був надзвичайно широкий акторський діапазон. Ясна річ, Осика узяв його на роль за яскравий і неповторний дар - комізм, неприхований ліризм, багатоспектровий погляд. А взяти його промовисту ходу - я не знаю, хто ще з українських акторів може так специфічно ходити. "Дід лівого крайнього" будувався фактично на Яковченкові. І в цьому я вбачаю велику сміливість Леоніда Осики. Яковченко - це уособлення провінційного типу людей, хоча й у Києві бувають люди такого плану. Це люди, які ніколи не згиналися під диктатом ідеології, які її заперечували своєю усмішкою, своїм доброзичливим ставленням до життя. Як не дивно, для мене це подвиг. У багатьох людей ми бачимо похмуре обличчя, насуплені брови. Яковченка система не зламала. Дуже тактовно ці якості Леонід Осика використав, розвинув. З чим пов'язаний його пошук? Як правило, пошук - це ламання стереотипу, традиції, використання новітніх кінематографічних прийомів або їх зіставлення. Але можуть бути пошуки інші - на межі соціального табу. Отут і була його сміливість. Так, він торкнувся сфери сім'ї, її внутрішніх проблем. Але нас тоді переконували, що тільки держава - це важливо, а сім'я - другорядне. А ще Леонід Осика був закоханий у Київ, місто, в якому він народився. У нього багато планів було з цим пов'язано - у цій картині він максимально хотів показати Київ, який відходить, на який тисне цивілізація. До речі, нині це продовжується. Це фільм і про нього. Він виріс на Солом'янці, у невеликому будинку, який згодом знесли. Ми фактично були сусідами, бо я жив не так уже й далеко, на вулиці Горького. Під час зйомок склалася унікальна атмосфера. В повному розумінні це була сім'я. Як композитор я виконував його побажання - щоб у музиціі були мотиви, які можна було б наспівувати. Потрібна була пісня або романс: "Ти знаєш сам, ти у нас композитор", - казав він напівжартома. Я до цього поставився надзвичайно уважно. Насамперед треба було знайти ключ, музичний камертон, який би вібрував і непомітно додавав картині романтичного стану й одухотвореності. Отже, пісня чи романс? Зрештою я зрозумів, що треба схрестити пісню і романс. І в мене виник навіть рядок - "старокиївський романс". Але часу для написання тексту не було, і я запросив Валерія Куринського. Його текст, який він написав під уже існуючу музику, дуже сподобався. Але що найцікавіше - я ж повинен був у першу чергу розраховувати на Яковченка. Отож я познайомився з Яковченком і з жахом усвідомив, що більше квінти він не може дати. Діапазон дуже обмежений. Але страшенно яскравий. На превелике щастя, спів його зафіксований - зберігається у моїй домашній фонотеці. У фільмі всі співають по черзі - всі актори були з'єднані цим романсом. Леонід Осика дуже хотів, щоб він став популярним, але як? Фільм на широкий екран не пустили. А до того ж мені як композитору треба бути самозакоханим, щоб цей романс пропонувати на радіо й телебачення, я цього не робив і не навчився робити - на жаль, це моя вада. Ще раз повторю - картина смілива. Не було тоді в нашій країні такої картини. Потім уже Кіра Муратова почала знімати неакторів, а фактично це започаткував Осика, коли запросив професійного футболіста Анатолія Бишовця. Навіть я у цій картині знімався - як гравець на стадіоні під час матчу, правда, мене там важко пізнати. Несподівана психологічна строкатість фільму поєднана гармонією. Ця картина, можливо, й має серйозні недоліки, але мені здається, що ці хиби дають простір для роздумів - що тут найголовніше? Яка цінність? Тут соціальна мета, точніше - соціально-доброзичлива. Знятий цей фільм на одному подиху і вже на деякі кадри можна дивитись, як на історичні, а з часом це буде посилюватися. Шкода, що цієї картини вже не побачило кілька поколінь. А вона виходить за межі свого часу. І якщо її сьогодні показувати, то, очевидно, потрібен коментар, передмова. Втім, вона і без цього може справити цікаве враження. Аура цієї картини випромінює жертовність і бажання робити добро людям. Просто на міщанство треба подивитись іншими очима. Люди старшого віку пам'ятають: заходиш у кімнату - і бачиш мережива, килимки з лебедями, декоративних слоників на поличках. На що це настроювало? На доброзичливість. А саме цих слоників, лебедів і т.ін. висміювали, ганьбили. Якоюсь мірою я намагався довести, що шкалу цінностей можуть становити не тільки художні явища. На мою думку, тут ідеться про соціальну сміливість. Цей фільм не має аналогів. Він напрацьовував нові кінематографічні засоби. Георгій Якутович, який уважно ставився до Леоніда Осики, казав: "Ні, у Льоні нічого випадкового не буває. З часом все стане ясно". Дуже схвально, з романтичним запалом ставився до цієї картини Іван Миколайчук. Для нього також це була несподіванка - як же це, після узагальнень, якими були "Камінний хрест" і "Захар Беркут", - такий фільм. Справді, відійти від напрацьованого, від свого іміджу - в цьому також була режисерська сміливість, творчий ризик. Йому вдалося в цій картині зібрати чудових акторів - і Кость Степанков, і Борислав Брондуков, і Василь Симчич, і Микола Яковченко, і Віра Сперантова. Це суцвіття має цінність не тільки для цієї картини. Я вважаю, що останню частину цього фільму можна зарахувати до шедеврів нашого кінематографа. Записала Лариса Брюховецька. 26 грудня 2001 Від редакції. Публікуючи статті кінознавця Віталія Юрченка та композитора Володимира Губи, вважаємо, що настав час показати фільм "Дід лівого крайнього" Леоніда Осики масовій аудиторії, тобто - на телебаченні. А ще краще - провести повну ретроспективу його фільмів. |
Минуло багато років відтоді, як було створено фільм "Дід лівого крайнього" (перша назва - "Пензель старого майстра"). На жаль, цей фільм і досі лежить на полиці.
