Вадим Іллєнко: "Цьому мистецтву я віддав життя"Бесіду вела Лариса Брюховецька. Лютий, 2002
- У нашій родині панував культ краси. Мама - Марія Тарасівна - майстер художньої вишивки, її польовими квітами, які вона творила на полотні, захоплювались усі. Мене привабила фотографія. Це від батька: він дуже добре фотографував. У нас залишились сімейні альбоми його довоєнних фотографій. Батько подарував мені свій фотоапарат, і я почав знімати. Ми родом з Черкас, а жили в Москві. Часто їздили на батьківщину в гості. Під час одного з таких візитів, коли я був у класі сьомому-восьмому, в Черкаси приїхала знімальна група з "Мосфільму" знімати епізод "Переправа через Дніпро" якогось художнього фільму. Ми жили поруч, біля Дніпра. Було багато людей, військової техніки - літаки і все, що хочеш. Ну, ми, діти, звичайно, пропадали на цих зйомках. І коли я зблизька побачив камеру, оператора, режисера - на мене це справило величезне враження. Я цим захворів. Повернувся до Москви і вирішив, що вступатиму до кіноінституту. Я пішов до ВДІКу, взяв їхні програми і почав готуватися до вступу. Готувався три роки. Працював не на страх, а на совість: просиджував у бібліотеках, ходив по музеях - вивчив Третяковку так, що міг екскурсії водити. Їздив до Ленінграда, бував там в Ермітажі, Російському музеї. 1950 року я подав документи і вступив з першого разу, хоча конкурс був 18 чоловік на місце.
Керівником курсу був Олександр Володимирович Гальперін, найкращий викладач у ВДІКу. Надзвичайно освічена людина: знав кілька мов, добре вмів працювати зі студентами. Я дуже любив його. Мій перший вчитель з фотографії - відомий іще дореволюційний оператор Олександр Левицький. Він у нас викладав на першому курсі. Вже був у літах, але жвавий такий, високий, стрункий, дуже гарний чоловік. Ну, потім Лідія Павлівна Дико, асистент Гальперіна. - А чому ви присвятили свою дипломну роботу? - Не пам'ятаю, яким чином це сталося, але я поїхав на Кавказ і там знімав диплом. Влітку десь зо два місяці ми працювали разом із Віктором Якушевим. Він був з мого курсу, ми знімали деякі роботи разом. Так ми зняли диплом про альпіністів та альптабори Віталія Абалакова. За два місяці ми вісім разів піднімалися на різні вершини. І зняли цікавий фільм. За літо з ними набігались. На фотографіях того часу я худий, як тріска. - Під час навчання ви мали практику на студії Довженка? - Ні. Оскільки я належав до родини не дуже забезпеченої, мені треба було влітку найматися на роботу. Вперше - на Ризьку студію документальних фільмів, де я був асистентом і механіком на зйомках фільму на замовлення. А друга практика - на Московській студії науково-популярних фільмів, куди я теж пішов, щоб заробити грошей. Був у групі, яка знімала фільм "Гірські ріки Кабарди". Це про ріки, які беруть початок із Ельбруса і течуть по території Кабардино-Балкарії. Було дуже цікаво, але складно, у важких умовах: багато їздили верхи, апаратура і всі речі на в'ючних конях. - А студію імені Довженка ви самі обрали?
- Сам. Тоді в Москві було дуже мало роботи. Закінчивши в 55-му році, я знав, що чекає на тих, хто залишиться в Москві. Залишилося багато. Вони пропрацювали асистентами кілька років. А я, приїхавши на студію Довженка, через півроку вже знімав свій самостійний фільм "Мандрівка в молодість" - комедію про альпіністів (режисери Володимир Крайниченко та Григорій Ліпшиць). Я був оператором разом з Валентином Орлянкіним. Заприятелював з ним - прекрасна людина. Призначили його мені, бо він був досвідченим альпіністом. Потім я знімав на базі Ялтинської студії "Військову таємницю" за Аркадієм Гайдарем (режисер Мечислава Маєвська). 1960 - "Олекса Довбуш" - це вже з Віктором Івановим. Наступного року - фільм "Іду до вас" та "За двома зайцями". - Коли зняли цю кінокомедію - зразу стали знаменитими? - Зовсім ні. Коли здавали фільм, на Художній раді студії всі критикували його за міщанство та поганий смак. Лише хтось із українських письменників (на жаль, не можу пригадати, хто саме це був) сказав, що фільм стане класикою української кінокомедії. Так воно і сталося. Змінився час, змінились ціннісні орієнтири, і тому він значно популярніший сьогодні, аніж тоді, в 1961 році. Після цього я зняв фільм Володимира Денисенка "Мовчать тільки статуї". І вже 1968 року фільм "Вечір на Івана Купала". - З ким із режисерів вам було найкраще працювати? - З тими, з ким знаходиш порозуміння, з професіоналами. Назву своїх братів - Юрія, з яким, крім "Вечора", знімав "Свято печеної картоплі", та Михайла. З ним я зняв "Там вдалині, за рікою", телефільми "Нісенітниця" за А.Чеховим та "Школа" за Гайдаром (Одеська кіностудія). Дуже високо ціную як професіонала Леоніда Осику - 1993 року я знімав його "Гетьманські клейноди" - тут порозуміння було настільки повним, що ми просто могли обходитись без слів. Хочу також окремо згадати фільм Юрія Тупицького "В лісах під Ковелем", створений за спогадами двічі Героя Радянського Союзу, командира партизанського з'єднання О.Федорова. Ми настільки пройнялись атмосферою війни, партизанськими буднями, увійшли в той час, що потім, коли я їхав куди-небудь поїздом, мимоволі відзначав: ось тут було б найкраще підкласти міну під залізничне полотно... - "Останній бункер" - фільм, в якому поєдинок між військовими НКВС та підпіллям УПА показаний очима юного лейтенанта НКВС, якого послали на "очищення території". У фільмі розкривається механізм дії машини нищення. Саме з появою цього фільму ваше ім'я стало відомим у режисурі, хоча це не перший фільм, який ви ставили? - Це почалося ще 1964 року. Фільм "Повернення Вероніки" ставив разом із сценаристом Ігорем Болгариним, і водночас знімав як оператор. У цьому ж складі знімали ще один фільм - "Над нами Південний Хрест", про те, як здійснилась мрія хлопчиків стати полярниками. А 1971 року - "Зозулю з дипломом", де я вже був і співавтором сценарію і постановником разом з Ігорем Самборським. Фільм мав успіх у глядачів. І вже повністю самостійний, який я поставив 1988 року за сценарієм Бориса Рахманіна, - "Передай далі". Фільм про дітей війни, спрямований він до людських душ і незмінно викликає співпереживання у глядача. Саме таке кіно я і прагну робити. Це було замовлення ЦТ, всесоюзна прем'єра фільму відбулась 9 травня, і телебачення показує його кожного року в День Перемоги - я цим пишаюсь.1990 року я поставив "Останній бункер", в якому йшлося про повоєнний терор на Західній Україні, про перипетії людських доль, про зраду і стійкість. Його гаряче приймали на Західній Україні - не можу забути переповненого кінотеатру в Коломиї, де після закінчення фільму хвилин десять лунали оплески, вигуки "Браво!". До речі, "Бункер" купило російське телебачення, показувало його і польське телебачення. -Чи маєте плани продовжувати як оператор?
- Ні, не збираюсь. По-перше, не хочу дотягувати за непрофесійного режисера картину, як це було, наприклад, у фільмі "Івін А." Ігоря Черницького. Така робота потребує великих зусиль і немалих нервів. Ви, певно, знаєте, що мене запросив знімати фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" мій брат Юрій. Але це була і його помилка і моя також - не слід було мені за це братися. Сталося так, що під час зйомок у мене виявили мікроінфаркт, я потрапив до лікарні й після цього не повернувся в групу. - Чому ви вважаєте це помилкою? - Тому, що ми з Юрою молимось різним богам. Мене цікавить кіно, звернене до глядача, до його душевних струн, кіно, де в центрі людина та її почуття. Юра любить експериментувати з формою, звідси - неодмінна відстань між фільмом і глядачем. - Наскільки я зрозуміла, для вас важливо, щоб не було перешкоди між постановником фільму і глядачем? Щоб ускладнена форма не заважала сприймати те послання, яке ви закладаєте у фільм? - Я справді так вважаю. Фільми існують для глядачів, і якщо хтось із режисерів через свій снобізм, розраховує на те, що існує якесь маленьке елітне коло глядачів, яке от оце кіно зрозуміє, - нехай це буде на його совісті. - А що чекає від вас сьогоднішній глядач? - Американське кіно всім осточортіло, його дивитись уже ніхто не хоче. Знову стає популярним наше добре кіно, яке було колись. Без бридкого насильства, вбивств, крові, яка ллється з телеканалів. - Навіть із наших телесеріалів. - Так, так. Я навіть назв їх не пам'ятаю. Просто іноді включиш: начебто наші актори, наше середовище, а точно така ж "зубодробильня". От чому я позитивно поставився до фільму "Ніжний вік" Сергія Соловйова. Там інше все-таки. Там є щось людяне, тому я його прийняв. Мене він зворушив. Я зрозумів, що йому болить ця молодіжна тематика. Це ж покоління його сина, покоління таке покалічене. От я дивлюсь на свого онука. Я дуже за нього переживаю. Йому вже десять років. І він уже дивиться телевізор. Я думаю: ну що вони роблять з нашими дітьми! Мерзотники! Я б їх до кримінальної відповідальності притягував. - А заборонити дивитися не можна. - А як ти заборониш, коли стоїть телевізор у кімнаті? І не завжди проконтролюєш. Коли він іноді пропускає школу, сидить удома: дивиться, що хоче. - Отже, в кіно ви працюєте в трьох іпостасях: оператор, режисер і сценарист. От Юрій Герасимович стверджує, що так і повинно бути, а поділ на ці професії - штучний і неправильний. Ви згодні з цим? - Я так категорично не можу стверджувати. Завжди існували ці професії як самостійні професії в кіно, вони себе десятиріччями підтвердили. У кожному разі це має право на існування. - А вам подобається це поєднувати чи життя змушувало? - До режисури я прийшов, зрозумівши, що можу за це взятися. До того ж, мені не завжди було цікаво працювати з людьми, з якими пропонувалося. Мені хотілося самому спробувати себе в цій професії. А коли я зайнявся режисурою, то сама собою виникла потреба написання сценарію. - Який перший сценарій ви написали? - "Зозуля з дипломом" - там я був і сценаристом, і режисером. А от, скажімо, "Останній бункер" - тут я був і сценаристом (у співавторстві з Юрієм Іллєнком), і режисером, і оператором. А сподобалось тому що, хоча це й важко було фізично, але зручніше - ти одразу бачиш у кадрі як оператор те, що робиш на майданчику як режисер. Проблема взаєморозуміння між оператором і режисером не виникала. - Що ви думаєте з приводу ситуації в українському кіно: чи можна її змінити на краще? - Я навіть не знаю, як це можна зараз покращити. Прокат зруйнований практично зовсім. Не знаю, до чого можуть привести потуги окремих кінотеатрів. Коли дивишся на квитки в касах, то розумієш, що пересічні люди не можуть туди іти. Я кілька разів ходив у такі кінотеатри. І, чесно кажучи, дуже засмучувався. Тому що коли заходиш до кінотеатру і при вході продають цей поп-корн, усілякі напої, і кожен вважає за необхідне зайти до зали з відром поп-корну і з пляшками пепсі, і жувати протягом перегляду - окрім смутку, я нічого не відчував. Я вже не міг фільм дивитись, мене це нервувалло. Колись у кінотеатр приходили, як до святого місця. Якщо був гарний фільм - його дивились, затамувавши дух, а зараз жеруть... Це не для мене: я людина іншого виховання. Тим більше, що цьому мистецтву я віддав життя. - Отже, наше кіновиробництво перебуває у важкому стані. Весь екранний простір відданий телебаченню, а кінематографісти, тобто ті, хто себе так називає, переходять на доступніші технології, я маю на увазі відео. Це заняття стає доступним: хочеш, бери камеру, знімай, і ти вже можеш себе вважати кінематографістом. - Пам'ятаєте, є така рубрика на телебаченні: "Сам собі режисер". Так оце туди. А що я можу сказати про відео? Я нині завідувач кафедри операторського мистецтва в Національному університеті культури, і ми готуємо телеоператорів. Я сам уже спробував знімати на відео. Правда, це не були фільми, які кудись призначалися, а просто так. І мені здається, що за відео майбутнє. Просто з технологічних причин. Ти зняв, і можеш відразу себе перевірити. В кіно цього бути не може. В найкращому випадку, коли є лабораторія під боком, то можеш наприкінці другого дня побачити позитив. І потім чутливість голівок відеокамер теж вражає. Я знімав для сімейного архіву Новий рік на майдані Незалежності. В кіно, щоб освітити частину цієї площі, треба багато світла, а тут при вуличному освітленні - прекрасне зображення. До того ж ти чуєш і звук одразу. А в кіно процес поєднання звуку із зображенням теж особливий. Кіно - це значно складніший процес і в якомусь сенсі застарілий. - Тобто, відео витіснить кінематограф? - Може, не витіснить, може, початкове виробництво буде на відео, а потім якимись новішими технологіями переводитиметься у кінозображення. Щоб можна було дивитись кіно у величезному залі при великій кількості людей. Але мені здається, що все-таки майбутнє за цим процесом. Я працював у кіно, а зараз маю безпосереднє відношення до відео. Переваги - колосальні. - І в плані операторських пошуків теж є можливості? - Безумовно! Я переконався на роботах студентів, і своїх, і інших курсів: якщо людина здатна добре бачити, то відео має не менші можливості, ніж кіно. - А втручання комп'ютерної обробки фотографії не розмиває суті кінематографії? - Мені важко про це говорити, бо я не спеціаліст і не так добре знаю комп'ютерну обробку. Ну, взагалі-то, авторство якось нівелюється. Мабуть... Але це теж якісь додаткові можливості. - Все залежить від того, в чиїх воно руках? - Так. - А що вам подобається із сучасного кіно - світового, українського. Ви буваєте на фестивалі "Молодість", чи, може, вам вдається якось інакше це відстежувати? - Ви знаєте, я не люблю ходити на фестиваль "Молодість". Я спробував спочатку. Але мене дратує ця молодь, яка курить у залі якусь гидоту на задніх рядах, дзвенить пляшками під час перегляду. Мене дратують в холах дівчата, які сидять у хлопців на колінах у розв'язних похах. Таку атмосферу я не зношу. - Ви працюєте з молодими: вони не такі? - У процесі навчання в стінах нашого університету нічого такого я не бачив. У нас абсолютно нормальний навчальний процес, нормальні стосунки між педагогом і студентами. Про свій курс я можу сказати, що вони у мене просто найкращі. Я декого відрахував через рік-два, але ті, що залишились, - як вони знімають! Минулого семестру я дав їм завдання зняти роботи самостійно, без режисера, показати, на що здатні. Коли показав ці роботи своїм колегам, вони не вірили: невже самі? Так, самі зняли, змонтували, підклали музику, озвучили, зробили титри. Веду переговори з Олегом Біймою, щоб подати їх на каналі "Культура", бо це прекрасні роботи. Про Контрактову площу, про Києво-Печерську лавру, майдан Незалежності. Один хлопчина так зняв, що тепер будь-який режисер може битися за нього. І це зробив я, адже на перший курс прийшли майже неграмотні хлопці, нічого не вміли. А сьогодні вже професіонали. Можна їх пускати працювати. І я цим пишаюсь. |
- Як сталося, що ви обрали саме ВДІК? 
