Хто боїться?.. Ігри в джазВікторія Луньова
Так само, як свого часу з акторами в "Театральному клубі", проводить тренінги перед кожною репетицією. Намагається перекроїти традиційну і тому згубну для такого театру, який сповідує Ліпцин, сцену. Режисерові вдається знайти спільну мову з художником Олегом Луньовим, який допомагає йому адаптуватися на незвичному майданчику: він на дві третини урізує сцену навскіс білим парусиновим задником. Ще однією сценографічною хитрістю переможена рампа. Подіум, винесений до залу, наближує до глядача актора, увиразнює його риси, дає змогу розгледіти його зблизька як у буквальному, так і у всіх алегоричних, переносних значеннях. На цьому подіумі, на якому є зменшена копія конструкції, що розташована на самій сцені: це бар, заставлений великими гарними пляшками, обнадійливо наповненими різнокольоровим "бухлом", так от: на цьому подіумі, біля бару, герої по одному опиняються віч-на-віч з глядачем і з дійсністю. Йдуть від неї і повертаються рік у рік - як Марта і Джордж, день у день - як Нік і Ганні, і мить за миттю - як усі ми, хто спостерігає події, що розгортаються на сцені. Мелодійні старі американські блюзи, використані Олександром Курієм у музичному оформленні, зініційовані упродовж усієї дії виключно самими героями, стають тлом, а іноді й основою деяких їхніх жорстоких ігор. Вистава побудована за джазовими правилами. Джаз є основою в роботі як режисера, так і акторів. Узята для постановки п'єса була не першою пропозицією Ліпцина; кілька попередніх не вписувались у репертуарну політику театру, тож виник варіант, що задовольнив обидві сторони. Працюючи з таким матеріалом, Ліпцин знайшов єдино правильне вирішення - джазова матерія цього разу є рятівною і навіть вигідною. Справжній джаз - це імпровізація, несподіванка, прислухання до себе, до своїх відчуттів, оголення нутра, виявлення емоцій, розкриття справжньої натури. Все це є у виставі. З самого початку задана тема гойдається від піанісимо до фортісимо, то сповільнюючи, то прискорюючи темп. Загалом, вистава - незважаючи на те, що у п'єсі лише чотири персонажі і вся вона побудована на діалогах, а про події, які відбуваються, ми дізнаємося тільки зі слів героїв (хоча і подій насправді немає), - доволі динамічна. Переклад тексту, зроблений самим режисером, дійсно сучасний. І річ навіть не в уживанні нецензурної лайки та сленгу, а в органічності звучання усього тексту, як він сприймається на слух, - репліки з цієї вистави мають шанс стати афоризмами. Порушення (і сценографічними, і акторськими прийомами) четвертої стіни вносить відчуття, ніби глядач теж на видноті, ніби він такий самий свідок і учасник скандалу-гри чи гри в скандал-епатаж-провокацію-помсту, що розпалюється між Мартою (А.Даруга) і Джорджем (О.Гетьманський), якими є Ганні (Т.Комарова) і Нік (В.Лінецький). Процес вивертання брудної білизни не робить героїв огидними для нас, глядачів, а тільки виявляє ступінь "нещасливості", невлаштованості цих людей. Ліпцин вдало вплітає в свою виставу такі тонкі речі, що їх драматург, може, і мав на думці, але вони не були яскраво окреслені (написання і першопрочитання п'єси припали на початок 60-х в Америці, можливо, тому історики театру наголошують на її соціальній, а деякі навіть політичній основі; так, Крістофер Іннес у своїй праці "Театр після двох світових війн" звертає увагу на те, що імена головних героїв - Джорджа і Марти - збігаються з іменами подружжя Вашингтонів). Його спектакль розповідає нам про деякі невинні ігри, що можуть стати небезпечними, коли, як каже головна героїня, "відпустити себе".
Матерія вистави, запропонована режисером, спонукає акторів шукати інші засоби існування і взаємодії, відмінні від традиційної системи. Тому не дивно, що найчіткіше і найвиразніше вимальовується схема роботи Алли Даруги, актриси Ліпцина, з якою він працює вже багато років. Саме вона стає тим стрижнем (Марта: "Я - мати-земля..."), спираючись на який, інші будують траєкторію свого внутрішнього руху від початку до фіналу. Актори сміливо занурюються в матеріал, і їм вдається досягти співзвучності з тоном, що його задав режисер. І Джордж - Гетьманський - найточніше, і Нік - Лінецький, і Ганні - Комарова влучають у побудовану Ліпциним схему взаємодії партнерів на сцені. Домінанта А.Даруги збігається з домінантою Марти, яка є головним подразником, натхненником, виконавцем і жертвою конфлікту. Дві пари опиняються у величезній мишоловці з власної ініціативи. Ретроспективу, замислену драматургом, Ліпцин "розкрутив" щосили: Марта, "вигідна" партія, дочка професора, "втьопується" в нікчемного хлопчака, що не має шансів зробити собі кар'єру. Джордж, цей хлопчак, шансу в особі Марти не проґавив, як не проґавив його й Нік, одружившись із заможненьким мишеням Ганні. Нью-Катрідж - страшне місце, що штампує людей. Джордж і Марта, Нік і Ганні, різні й однакові. Це навіть страшні-ше за клонування. Ступінь оголеності нутра у виставі вражає. Мінімальними порціями видавана глядачеві в першій дії, вона з шаленою швидкістю, в геометричній прогресії множиться і зростає до гнітючих роз-мірів у фіналі. Почавши з легеньких сімейних загравань із власним самолюбством, що відбуваються між Мартою і Джорджем, - кому не знайомі ці ігри? - режисер помалу переступає моральне табу і вже говорить відверто про речі заборонені: стидкі дитячі згадки, чоловічу "гідність" Джорджа, таємні аборти Ганні, алкоголізм та істерію Марти, цинізм і жорстокість Ніка. Але всі ці страшні ігри не позбавлені певної шляхетності: вони відлякують нас від учинків, які ми, можливо, збиралися зробити. Ці четверо по черзі змушують одне одного мститися за вчинене і сказане, і це - замкнене коло. Брехня Марти й Джорджа заходить надто далеко. Вона починає набридати і заважати героям, які несподівано перестають стримуватись і грати в свої ігри, незважаючи на присутність гостей. Викриття. Все стає на свої місця. Вечірка скінчилась. Марта і Джордж стомлено зносять на поміст стільці, пляшки, келихи. Їм безнадійно холодно і страшно. Жахливі ігри в джаз. Хто боїться?.. |
Олег Ліпцин, мистецтво якого не належить до традиційного напрямку, а діяльність коли не протистоїть, то, в усякому разі,йде паралельно тому процесу, що відбувається в театральному Києві, режисер, який працює лише на театрі малих форм, - пішов на подвійний ризик, розпочинаючи роботу над п'єсою Олбі: він вперше "важить" на велику сцену репертуарного театру і вперше береться працювати з акторами трупи, які щовечора грають вистави і зайняті на репетиціях у інших режисерів. Але він не зраджує своїх принципів ані в роботі з акторами, ані у побудові вистави.
