Останній спалах почуттівВіра Кандинська
Любовний трикутник "тих, кому за сімдесят" на екрані побачиш нечасто. Західний кінематограф немолодих людей здебільшого зображує в ролі батьків, акцентуючи їхні стосунки з дорослими дітьми, кіно країн СНД зосереджується на болючих соціальних проблемах пенсіонерів. На цьому тлі історія кохання, створена сценаристом Юлією Дамскер, здається досить незвичною. Пенсіонерка Віра Андріївна (Зінаїда Шарко), заміжня жінка, яка має дорослого сина, випадково зустрічає свою першу любов, Олексія Івановича (Микола Волков), і давнє почуття спалахує з новою силою. Незабаром героїня стає перед вирішальним вибором: коханий, зустрінутий через п'ятдесят років, або чоловік, з яким прожито ціле життя. Почуття обов'язку змушує Віру Андріївну обрати чоловіка. Проте для серця вибір виявляється неможливим: відмовивши Олексієві, жінка вмирає від інфаркту. В цій красивій і меланхолійній історії авторам стрічки вдалося збалансувати реальність і романтику. Герої живуть у суворому повсякденні: Вірі Андріївні, аби підтримати сім'ю, доводиться вести курси вдосконалення вчителів, працювати репетитором і розважати читанням тяжкохворого, Олексію Івановичу, який втратив роботу інженера, дружину і квартиру, - чистити циркові клітки. Ситуація складна, але не трагічна. Чи не вперше в сучасному російському кінематографі герої замість бездіяльного протесту шукають своє місце в новій реальності. Моложава, жіночна хода Віри Андріївни стає ніби символом нескореності обставинам. Її внутрішніх сил вистачає, щоб вселяти оптимізм в чоловіка Григорія Петровича (Лев Дуров) і сина Андрія, який намагається адаптуватися в далекій Америці. Раптова зустріч збиває усталений ритм життя. З'являється другий часовий план - спогади Віри Андріївни та Олексія Івановича про воєнне отроцтво в дитячому будинку, осяяне світлом першого кохання. Повсякденні турботи відступають перед силою пробудженого почуття, якому герої самозабутньо віддаються. Проте від реальності не сховаєшся. Лишається родина Віри Андріївни - чоловік і син, яких вона по-материнськи любить, які потребують її уваги і підтримки. Нерозв'язний вузол розрубує смерть. В останньому видиві героїні по залитому сонцем лугу стрибають, тримаючись за руки, дівчинка Віра, хлопчик Олексій і літній Григорій Петрович. Романс на вірш Фета "Сияла ночь..." зі шкільної п'єси, в якій Віра та Олексій правдиво зіграли закоханих, червоною ниткою проходить через фільм, щоб у фіналі об'єднати двох мужчин, які любили одну жінку. Критики закидають фільмові деяку банальність і брак формальних пошуків. Візуальний ряд та музика справді не вирізняються особливою оригінальністю, викликаючи в пам'яті кіно соцреалізму. Деякі сцени і діалоги сьогодні здаються занадто пафосними, а засоби розчулення глядача дещо прямолінійними. Проте, як на мене, всі ці хиби компенсуються майстерною грою високопрофесійних акторів, відзначеною "Нікою", "Сузір'ям" і двома "Золотими Німфами" в Монте-Карло. Зінаїда Шарко, Лев Дуров, Микола Волков наповнюють ролі чарами власних особистостей. Високі слова, красиві вчинки, здавалося б, недоречні у прагматичній сучасності, сприймаються в їхньому виконанні цілком органічно. Здається, вони щиро передають глядачеві життєвий досвід і духовні цінності свого покоління. |
Цілу колекцію фестивальних нагород зібрав фільм російського кінорежисера Віталія Мельникова "Був місяцем сповнений сад" - лірична мелодрама про кохання літніх людей.
