"Відкрита ніч" у ЛьвовіОльга Брюховецька
До львів'ян, яким не часто випадає можливість побачити навіть той мізер повнометражної вітчизняної продукції, що займає лакуну "серйозного" студійного виробництва, такі "маргінальні" фільми, що їх збирає на фестивалі українського кіно "Відкрита ніч" Михайло Іллєнко, потрапили, мабуть, уперше. Та й про існування самого фестивалю, що вже п'ять років проходить просто неба на нічному Андріївському узвозі, який є немов київським філіалом львівської романтичної атмосфери, вони теж раніше, очевидно, й гадки мали.
Відкриття було цікавим. У місті Лева з кіно сутужніше, ніж у Києві: у кількох погано обладнаних кінотеатрах мляво йде безнадійно сіра і відверто третьосортна американська продукція, пейзаж пожвавлюється лише благодійною просвітницькою діяльністю зарубіжних культурних центрів та посольств, яку мешканці Львова зустрічають вдячними аншлагами. Центр ваги, можливість познайомитися з "мистецьким" кіно перемістилися на клубні покази і формат відео: львівські кіномани мають постійний кіноклуб, осідком якого є богемно-мистецька кав'ярня "Лялька". "Лялька" - колишній буфет театру Ляльок, змінений мінімалістичним, але переконливим дизайном, головна "родзинка" якого полягає в обклеєних фотографіями стінах; світлини постійно поповнюються, утворюючи своєрідний палімпсест, в якому, не без захопливої детективної роботи можна відшукати добру частку української "інтелігенції". Найбільш концептуальна страва з меню "Ляльки" - справжнє сало в шоколаді; матеріалізація цього українофобського фантазму є не лише свідченням "розкомплексованості" нового покоління патріотів, не лише химерним проявом львівського гумору, а й кулінарною екзотикою, що є успішним рекламним ходом. Для Львова, цього міста кав'ярень, "Лялька" - щось особливе, тут локалізується значна частка культурного життя міста, хоч і має воно виразний присмак чогось неформального, альтернативного, адже її організатори і власники - з революційного покоління лідерів студентського голодування. Перше і попереднє знайомство львів'ян з "Відкритою ніччю", з "підземним" пластом українського кіно, а заразом з невеликим гуртом його "творців" - арт-директором і "батьком" фестивалю Михайлом Іллєнком, його продюсером Катериною Кулібабою та призером, режисером Сергієм Наталушком - відбулося 15-16 січня на запрошення директора Мистецького центру "Дзиґа" Маркіяна Іващишина. Дводенна кінопрограма складала своєрідну ретроспективу "досягнень" - більш ніж 30 короткометражних фільмів, що були відзначені журі фестивалю за 1999-2001 роки, а відкрилася прем'єрою комедії Сергія Наталушка "Обережно: пофарбовано", що її він зняв попри свою зайнятість телевізійною роботою на каналі IСTV. Ця зимова акція стала cпробою розширення "Відкритої ночі", першим кроком на шляху до виходу "паралельних" фільмів у більш відкритий, ширший контекст. Така потреба давно назріла. Михайло Іллєнко, який вже п'ять років організовує цей найбільш анархічний фестиваль, як з'ясувалося, - невиправний песиміст, іноді складається враження, що він твердо переконаний у повній абсурдності своєї організаторської діяльності. Не дивно. Як концептуально нічний час, так і екстремальні умови фестивалю на Андріївському узвозі, які покликані символізувати становище українського кіно, не сприяють його публічності, вони замикають "паралельне кіно", прирікаючи його залишатися "кіно для кіношників": більшу частину публіки "Відкритої ночі" складають самі ж творці фільмів, які вже й так "все бачили". Львівський глядач був набагато вдячніший, ніж київський. "Дубль" виявився вдалим, тож лишається сподіватися, що він переросте у прекрасне кіно, яке разом з Києвом цього літа дивитиметься Львів... |
На початку цього року, коли вузенькі вулички міста несподівано романтично занесло велетенськими кучугурами снігу, в кав'ярні "Лялька", знаменитому осередку львівського богемного життя, дивилися українське "паралельне" кіно.
