Несподіваний фільм Леоніда ОсикиВіталій Юрченко
Коли людина ще серед нас, живих, втручатися в її життя якось незручно. Коли щось незрозуміле, чекаємо, що вона сама все пояснить. Але коли видатна особа йде від нас, то залишає нам не тільки свої досягнення, а й біографію. На її основі твориться життєпис, де відкидається все зайве, а залишається суттєве.
Осику знають насамперед як автора "Камінного хреста" та "Захара Беркута". Але є фільми і менш відомі. І, мабуть, найзагадковіша сторінка його фільмографії - "Дід лівого крайнього". Осика збирався зняти його після "Камінного хреста". І сценарій було написано разом із Іваном Драчем. І команда була майже та сама: оператор В. Квас, композитор В. Губа, актори Б. Брондуков, К. Степанков, В.Симчич. Але сценарій не задовольняв керівництво, і Осика зняв "Захара Беркута". А потім знову повернувся до свого задуму. З тою ж командою, але підсиленою. Бо у головній ролі мав зніматися Микола Яковченко. На нього, власне кажучи, і був розрахований сценарій. Яковченко без перебільшення геніальний актор. Цей епітет зараз використовується легко, бездумно і навіть недбало. Дуже важко доводити геніальність актора, якого вже нема. Театр - штука ефемерна, а кіно майже не використало його можливостей, хоча знімався він немало. Ті, хто бачив його на сцені, хто спілкувався з ним, підтвердять тезу щодо геніальності. Але чи можуть бути доказом особисті враження?
Та все ж... Яковченко - актор унікальний. Якщо навіть уявити собі такого умовного глядача, котрий бачив усіх акторів світу, він не знайде для Яковченка аналогій. Часових, жанрових, особистісних. Він не був членом жодної творчої спілки. У часи суцільної бюрократизації, коли кожен папірець був чогось вартий, така зневага до мандатів і посвідчень про щось говорить. Він знав собі ціну, і єдина організація, членом якої він був, це театр ім. Івана Франка. Ну і, нарешті, його фольклор. Усі його висловлювання, усі міфи та легенди, серед яких загубилося й те, що було насправді, - якби їх зібрати і видати окремою книжкою, був би бестселер, яким би зачитувались. Як "Енеїдою" Котляревського. Осика знав, чого цей актор вартий, і мріяв зняти з ним фільм. Сценарій, як уже згадувалося, вони написали разом з Іваном Драчем. Ім'я Драча стоїть у титрах багатьох фільмів, але, як на мене, існує небагато сценаріїв, де його можливості кінодраматурга, його відчуття кіно, його здатність виявити себе на обмеженій території літератури екрану виявлені повною мірою. І "Дід лівого крайнього" - один із них. Драч взагалі як сценарист нагадує Ріверу, героя оповідання Джека Лондона "Мексиканець". Про Ріверу сказано, що він був просто створений для боксу, хоча ненавидів цей спорт. Драча знають перш за все як поета, і це справедливо. Все нормально і з публіцистикою, політикою. І він любить кіно. Але чи на повну силу він використав свої можливості сценариста? На це може відповісти тільки він сам. Якщо Валерій Квас, що неперевершено зняв "Камінний хрест", вже тоді був готовий знімати "Діда", то можна собі уявити, на що він був здатний після "Захара Беркута", коли, здавалося, у царині операторської майстерності не залишилося нічого неможливого. Що казати - існували всі передумови для створення шедевра. Але ще одне. Разом із Осикою у виробництво було запущено фільм Юрія Іллєнка "На поклони". Сценарій режисер написав разом з Іваном Миколайчуком. Осика запропонував свій проект ще після "Камінного хреста", а Іллєнко - після "Білого птаха з чорною ознакою". Обидва сценарії були спочатку зустрінуті прихильно, а потім заборонені, як перед тим "Київські фрески" Параджанова. Табу з обох було знято, коли влада в республіці помінялася. Замість П. Шелеста ЦК КПУ очолив В. Щербицький. С. Іванова з посади голови Кінокомітету було усунуто, Цвіркунов керував студією останні дні. Тут все зрозуміло. Нова влада прагнула продемонструвати, що вона краща, ніж попередня. А до чого цей "ліричний" відступ про бюрократичні ігри часів тоталітаризму? Не поспішаймо з висновками - вони попереду. Отже, Осика починав знімати фільм з найкращими сподіваннями. Мені не довелося безпосередньо брати участь у роботі над ним, і тому я був здивований, зустрівши раптом Осику у студійному коридорі в той час, коли він мав бути у Вилковому, знімаючи натуру. Перше, про що подумав: зйомки зупиняють або фільм взагалі закривають. Виявилося, ні. Осика сам зупинив творчий процес, бо йому здалося, що знімається щось не те. Інстинктивно відчув якусь різницю між задумом і відтвореним. Повіривши своїм відчуттям, Осика почав діяти, як завжди, швидко й оперативно. Він виїхав до Києва, зібрав і переглянув відзнятий матеріал і, нарешті, скликав художню раду. Ні, не ту, офіційну, а свою власну. Тобто покликав людей, які, на його думку, спромоглися б щось слушне порадити, підтвердити чи заперечити його сумніви. Це було дуже цікаво. Я, наприклад, такого ніколи не бачив. Ні до, ні після. Щоб режисер сам зупинив зйомки і оприлюднив свої сумніви! Сумніви, як правило, митець ховає в собі. Але такий вже він був. І тут час сказати кілька слів про фільм. Його головний герой, Трохим Бесараб - маляр за фахом (як, до речі, і батько режисера Михайло Осика, тож фільм певною мірою автобіографічний). Все життя він споруджує будинки по всьому Києву. Тому рідне місто - ще один герой фільму. Трохим Бесараб - щаслива людина. У нього велика родина, і всі його діти знайшли місце у житті. І місце гідне, хоч би де і за яким фахом працювали. Пишається дід і своїм старшим онуком, бо той гравець футбольної команди. Справді, як можна розповідати про Київ без футболу! Так от, роль онука і лівого крайнього виконував Анатолій Бишовець, блискучий центрфорвард київського "Динамо". Видатні представники цієї улюбленої гри мільйонів завжди були нашими національними героями - Лобановський, Бишовець, Блохін, тепер Андрій Шевченко. Бишовець також був присутній на цій нараді. Він переживав нелегкі часи - двадцятисемирічний гравець змушений був розлучатися з великим футболом. Але ми зараз про кіно. Осика, зупинивши зйомки, порушив логіку розвитку сюжету драми, якою є історія створення всякого фільму. Коли написано режисерський сценарій, режисер бачить перед собою на папері ідеальний фільм, втілення своєї мрії. А все, що відбувається далі, це процес руйнації цієї мрії. І хоч би чого автор досяг у подальшій роботі, під час зйомок та монтажу, хоч би якими яскравими були творчі знахідки, хоч би яке високе місце посідали його твори в історії кіно, ідеал назавжди залишається недосяжним. І сенс драми творення полягає у тому, щоб захистити те, що є, і врятувати, що можливо. Ідеал Драча та Осики на папері, здавалося б, був максимально захищений від негоди. І той відзнятий матеріал, що його показав Осика, здавалося б, про це свідчив. Коли збиралася велика родина Бесарабів і починала співати пісню про канарейку, що прилітала перший раз, а потім другий і третій, і кожного разу вона співала старий київський романс, коли цей родинний гімн поєднувався з пахощами бузку в Ботанічному саду, що їх буквально випромінював екран, коли на цьому екрані виникав переповнений Центральний стадіон під час великого футболу, здавалося: перед нами запорука ще одного успіху молодого непереможного режисера. Його тривоги ніхто не поділяв, не розумів, що його турбує. А він, такий дотепний завжди, не міг пояснити. Або не хотів, очікуючи, що скажуть інші. А інші були сповнені добрих намірів і намагалися щось порадити, та не знали що. Тому, користуючись нагодою, розпитували Бишовця про ті чи інші, приховані від загалу, особливості великого футболу. Врешті-решт, побачивши, що всі ці розмови результату не дають, Осика плюнув і поїхав у Вилкове закінчувати фільм. Сьогодні, оглядаючись на ці події, можна зробити певні припущення, що спонукало Осику зупинити зйомки фільму. Та почекаймо. А час ішов. Влада закінчила перший тайм гри з українським кінематографом. Це коли демонструвався лібералізм. Почався другий. Умови гри змінилися. Треба було кінчати з поетичним кіно. І обидва представники цього напрямку опинилися в епіцентрі цієї кампанії. Осика та Іллєнко. Від Іллєнка без кінця вимагали щось міняти, переробляти, переписувати, перезнімати. Здавалося, ось-ось... і все закінчиться катастрофою. Та хоч як це дивно, спаплюжений і понівечений, змінивши назву, фільм все ж на екрани вийшов. І хоча це не можна було назвати перемогою, режисер все-таки досяг хоч якогось результату. Не те з Осикою. До нього теж були претензії, але він не дуже й пручався, хоча щось там заперечував. Досить мляво, попри свою бійцівську вдачу. Тому, мабуть, і потрапив під прес заборони. Фільм на екрани не вийшов. Влада не дуже й турбувалася про мотивацію, про якісь логічні підстави такого рішення. Трохи згодом до Спілки кінематографістів України приїхала з Москви делегація всесоюзної Спілки на чолі з Сергієм Герасимовим. До її складу входив Григорій Чухрай. Обговорювали результати діяльності студії. Чухрай виступав дуже критично, багато чого йому не сподобалося. Та фільм Осики обминув. А от Герасимову фільм сподобався. Сергій Герасимов - постать поважна та номенклатурна. Людина, що мала можливість спілкуватися будь з ким на будь-яких щаблях владної ієрархії. Був наділений абсолютною довірою влади. Цю довіру він цінував і користувався своїми можливостями виважено. Прекрасний актор і неперевершений оратор, він міг переконати кого завгодно, якщо вже брався за справу серйозно. Він був чудовим педагогом. Випускники ВДІКу працювали у всіх республіках, і, якщо була можливість, Герасимов намагався їм допомогти, хоча б порадою. Взагалі, ВДІК - це було його вразливе місце. Недарма ця кіношкола носить його ім'я. Так от, про "Діда лівого крайнього" Герасимов сказав, що його створено за законами китайської опери. Осика сприйняв це визначення, як дуже вдалий жарт. Ніхто ж, казав він, не знає, що таке китайська опера. Та професор не жартував. Цим він доводив, що фільм не можна сприймати як звичну трагікомедію чи мелодраму. Тут потрібен особливий підхід. Герасимов дав зрозуміти, що Осика не той режисер, до творчості якого можна ставитися неуважно. Не допомогло. Попри всю повагу до професора, класика та громадського діяча, влада залишається при своїй думці. Фільм на екрани не вийшов. І от прийшла перебудова. Спілка кінематографістів створила спеціальну комісію, що переглядала заборонені фільми і давала в'язням довідки, завдяки яким ці нещасні знову поверталися до своїх щасливіших родичів. Потім починалися запізнілі прем'єри, спогади, недобрі слова на адресу винуватців. Але фільму Осики серед цих новонароджених не було. Нещодавно Лариса Брюховецька видала книжку "Леонід Осика". Книжка відрізняється не тільки тонким розумінням художніх засад творчості режисера, а й розумінням психології митця. Це розуміння базується на діалектичності аналізу і його фільмів, і перипетій його біографії. Але щодо фільму "Дід лівого крайнього" висновок впевнений і категоричний - повний провал. І ніякої діалектики. З критиком можна, звичайно, посперечатися. Але при цьому треба врахувати той факт, що думка Осики не розходиться з її думкою. Майже. Бо він не такий категоричний. А от тепер можна переходити до припущень, хоча подолати цей лабіринт загадок дуже непросто. Чому Осика так незрозуміло спокійно поставився до свого фільму, визнавши, що це його творча поразка? Це ж не схоже на нього. Що означає цей його вчинок? Митці полюбляють називати свої твори дітьми. То чому таке ставлення до власної дитини? Може, тому, що не вистачило моральних сил випустити у великий світ дитя, на яке покладалося стільки надій, а вони не справдилися. Коли фільм виходить на суд глядача, родинні зв'язки рвуться, і допомогти вже нічим не можна. Не випадково деякі режисери ніколи не передивляються своїх фільмів. Ну, це психологія. Але ж існують і суто художні вимоги, які митець ставить перед собою. Відомо, що художній твір у той чи інший спосіб віддзеркалює життя. Але на практиці більшість фільмів віддзеркалюють інші фільми, більш значущі. Небагатьом вдалося торкнутися життя безпосередньо. Як це вдається, невідомо. Анатомічний аналіз тут не поможе. Справжність твору перевіряється тільки часом. Я особисто впевнений, що річ тут не тільки у примхах долі. Були люди, які мали бажання і можливості перешкодити успіху режисера. Вони багато чого можуть розповісти. Наприклад, чому історії створення фільмів "Мріяти і жити" і "Така пізня, така тепла осінь" дивовижно схожі на історію фільму Осики? Та менше з тим. Важливо, що не всі, хто цей фільм бачив, зокрема ті, хто разом із Осикою його робив, згодні з концепцією Осики - Брюховецької. І прагнуть побачити його на екрані. Я тільки ще раз хочу назвати імена тих, хто працював у цьому фільмі (не всі, звичайно). Л. Осика (постановник), І. Драч (сценарист), В. Квас (камера), В. Губа (музика), П. Слабинський (декорації), А. Чорнооченко (звук), М. Яковченко, В. Сперантова, Б. Брондуков, К. Степанков, В. Симчич, А. Лефтій, А. Бишовець (актори). |
Пішов із життя кінорежисер Леонід Осика. Того, що він зробив в українському кінематографі, досить, щоб інтерес до його творчості не згасав. До його фільмів ще не раз повертатимуться дослідники і, головне, глядачі.
