Найкраще світове кіно у фокусі Вальядоліда-2001Ольга Скоморощенко
Його, так би мовити, структура лишилася незмінною: конкурсна Офіційна програма, складена з 18 повнометражних ігрових і 17 короткометражних стрічок з усього світу, позаконкурсна програма "Місце зустрічі", конкурсна програма документальних фільмів і так звані цикли, тобто ретроспективні і тематичні покази. Цьогорічні цикли дали змогу переглянути всього Вісконті, краще познайомитися з Еріком Ромером, а також з іспанським кінодраматургом Карлосом Бланко, живим класиком, що був присутній особисто на кінофестивалі, так само, як і відомий угорський аніматор Ференц Како, що малює піском на склі під оплески захоплених глядачів; крім цього, були представлені антологія голландської анімації останніх 25 років і Академія кіно в Сеулі. І, нарешті, власне іспанське кіно на фестивалі репрезентували найкращі з майже ста кінострічок, створених протягом 2000 - 2001 років, у тому числі багатьма режисерами-жінками і молодими кінематографістами. Кандагар... Коли організатори SEMINCI вирішили вибрати фільм з однойменною назвою для відкриття цього престижного західноєвропейського кінофестивалю, у всесвітніх ЗМІ ще не згадувалась так часто ця географічна назва і, можливо, ще не настало зловісне 11 вересня...
Автор і режисер фільму "Кандагар" - своєрідний "ветеран" іранської школи кіно Мосен Макмалбаф - продемонстрував своє цілковите вміння представити образ з лицьової та виворітної сторін одночасно, його жорстокість і ніжність, щось таке, що наводить жах і вселяє любов. Мабуть, жодна із фестивальних стрічок не примусила, як ця, здригнутися, відгукнутися щемним болем серця всіх, хто її побачив. Відзначу, що "Кандагар" увійшов також і до конкурсної програми Каннського фестивалю 2001 року. "Кандагар" - це трагедія афганського народу, показана через трагедію його жінок, які до сьогодні носять паранджу, що увінчує цілий ряд неймовірних заборон, серед яких і заборона сміятися або слухати музику. Виконавиця головної ролі журналістка і непрофесійна актриса Нілоуфар Пазира, виступаючи на прес-конференції після перегляду, висловила надію, що цей фільм допоможе привернути увагу світової громадськості до того, що відбувається в її країні, з якої вона сама втекла до Канади ще у 1989 році разом з батьками. Її власну долю повторює героїня картини Нафас - молода журналістка, що так само тікає з сім'єю в Канаду, а її молодша сестра, яка втрачає обидві ноги, випадково натрапивши на міну, залишається в Афганістані. Тепер вона готова вчинити самогубство під час очікуваного затемнення сонця, про що і сповістила в листі до Канади свою сестру. І тоді Нафас вирішує повернутися в Кандагар, щоб врятувати її, для цього всіма правдами і неправдами перетинає кордон між Іраном і Афганістаном, здійснюючи подорож, що допомагає з усією ясністю побачити, який непосильний тягар режим талібану скинув на плечі свого народу.
"Італійська для початківців" - назвало міжнародне журі у складі семи чоловік фільм, що отримав "Золотий колосок" - найвищу нагороду фестивалю. А виконавець однієї з головних ролей Петер Генцлер одержав Приз найкращому акторові. До групи, очолюваної Ларсом фон Трієром, тепер приєдналася жінка - режисер із Данії Лон Шерфіґ зі своєю комедією про справи сердечні, що вважається першим фільмом Догми-95 другого покоління, тобто Догми-12. "І Догма створила жінку..." - так жартома відгукнулася іспанська преса після конкурсного показу цієї стрічки. Перш за все Догма проголошує первинність життя, визначаючи мистецтво як необхідний інструмент, здатний "викресати" із життя все найголовніше. Так із шести персонажів виникають три закохані пари на тлі доволі сірого життя одного з невеличких районів Копенгаґена. Сюди приїздить Андреас, молодий священик, і записується на курси італійської мови. Там він знайомиться з симпатичною, хоч і дещо тупуватою Олімпією, яка не забарилася в нього закохатися. Вивчати італійську один за одним приходять й інші герої фільму: спочатку Карен, перукарка, що доглядає хвору матір Олімпії, потім Гал-Фінн, офіціант із готельного ресторану, з котрим у Карен намітилась певна взаємна прихильність. А коли вивчати італійську мову приходить вроджена італійка Джулія, що працює на кухні того ж ресторану, стає очевидним, що привела її божевільна закоханість в консьєржа Йорґена (Петер Генцлер), котрий там вже вивчає зі своїми друзями італійську... для того, щоб, перемагаючи ніяковість, зуміти попросити у предмета своєї любові далеко більше, ніж кока-колу. Багато колізій фільму взяті з реального життя. Лон Шерфіґ створює свою романтичну комедію, сповідуючи всі десять норм Догми. Її "Італійська для початківців" - це шлях персонажів фільму до емоційної стабільності і пошук засобів для розв'язання проблем особистого характеру. Щоб створити потрібну атмосферу - а в цьому було багато імпровізації, - Лон Шерфіґ прожила разом з акторами шість місяців і за цей час виробила кінцевий варіант сценарію для свого фільму. Сама вона зізнається, що з'йомки принесли їй велике задоволення: "Дивлячись на те, що у нас вийшло, я бачу, що й актори почували себе досить природно в своїх ролях: одинокі люди 35-40 років, які крок за кроком відкривають для себе, що й вони також можуть стати щасливими". Але ж це ніколи не пізно - ніби говорить Хуан Хосе Кампанелла, автор і режисер конкурсного фільму спільного виробництва Арґентини й Іспанії "Син нареченої". В цьому його підтримало журі, присудивши "Срібний колосок". Фільм отримав також Приз глядачів, який традиційно надається в результаті голосування після перегляду. Життя Рафаеля, головного героя, на його власне переконання, є суцільне фіаско і хаос, серед якого немає часу ні з ким поспілкуватися. Він насилу втримує "на плаву" успадкований від батька ресторан, його екс-дружина сама виховала їхню дочку, з новою претенденткою на роль дружини він не хоче мати ніяких зобов'язань, цілий рік не навідував матір, що слабує на хворобу Альцгеймера. Є лише одна "віддушина": ввімкнути ввечері телевізор з улюбленим героєм Зорро, котрого наслідував у дитинстві і на якого зовсім не схожий у свої давно за сорок. Так би все й котилося, коли б не хвора мати. Саме вона забажала взяти церковний шлюб з батьком Рафаеля. Та з ряду причин це вже виявляється неможливим. І все ж вінчання відбувається в невеликій церкві. Але коли "наречена" впізнає в священикові друга дитинства свого сина, тепер актора на епізодичних ролях, і навіть називає його дворовим прізвиськом, ніякі акторські хитрощі не допомагають. Обман викрито… І - образа на віки вічні! Нічого не підозрюючи, фотограф просить усіх посміхнутися, і тоді "наречена", дружина і мати лише з третьої спроби не просто посміхнулася, а вибухнула сміхом в оточенні найближчих, найрідніших: чоловіка і сина, простивши їм і собі… Саме ця подія і стає тим "золотим ключиком", що відмикає потаємні двері сердець присутніх, спонукаючи переглянути своє ставлення до життя. Виявляється, Хуан Хосе Кампанелла, що створив цю драматичну комедію, написав сценарій під впливом своїх же власних батьків. "Моя мати слабує на ту ж хворобу і за цей час я багато зрозумів не тільки про неї, а й про Людину як таку. Якось я сказав, що цей фільм буде подарунком моїм старим. А тепер я розумію, що це вони зробили мені подарунок…"
Перехрещення доль, що відбувається в новому фільмі Тоні Сальґота "Дама з Порто-Пім", не приводить героїв до щастя. Ця конкурсна іспанська стрічка - напружена драма, де головна героїня гине, - не отримала ніяких фестивальних призів, але привернула до себе увагу як публіки, так і критиків, що обіцяє великий касовий успіх. На тлі одного з маленьких Азорських островів під назвою Порто-Пім, що стає перехрестям емігрантських шляхів із Европи в Америку під час Другої світової війни, і розгортається сюжет цього трагічного любовного трикутника. Позаконкурсним "хітом", що був представлений в розділі "Місце зустрічі", став перший повнометражний фільм молодого іспанця Мігеля Анхеля Санчеса "Згориш зі мною". Історія кохання молодої вчительки вечірньої школи і хлопця з робітничого середовища (не нагадує нічого із радянського кіно?) далі повертає у зону сутінків, занурюючи у моторошний світ головної героїні, що зростала з дідусем і паралізованою бабусею серед багатства, яке вразило хлопця, і серед інцесту… Деструктивні імпульси обох, що є представниками різних майнових та соціальних верств і мають неоднаковий культурний рівень, коли вже ніяк не зрозуміти, хто ким користується для їх здійснення, призводять до неминучої загибелі.
Закриття кінофестивалю SEMINCI ознаменувалось показом досить оптимістичної за настроєм комедії "Вдала втеча", дія якої відбувається в тюрмі. Це друга досить успішна робота молодого англійського режисера Петера Каттанео спільного виробництва Великобританії і Німеччини. Група майбутніх втікачів на чолі з "непотоплюваним" Джиммі розробляє план втечі, обираючи прикриттям постановку музичної вистави силами в'язнів за п'єсою самого директора тюрми, завзятого театрала і драматурга-аматора. Але ніжний і зворушливий тюремний роман, що виникає між Джиммі і тюремним психологом Аннабел, виконавицею єдиної жіночої ролі, ускладнює справу. І Джиммі в останній момент повинен вибирати між любов'ю і свободою. Згідно із задумом Каттанео фільм мав стати розповіддю про те, що навіть у тюрмі є життя і воно не перетворюється на "вырванные годы", якщо йде боротьба за свободу, любов і… театр. Духом оптимізму пройняті й документальні фільми, представлені у конкурсній програмі "Період в історії", серед яких "Діти Росії" режисера Хайме Каміно, присвячений іспанським дітям, що були привезені до Радянського Союзу в 1936 році. Єдиною на фестивалі від пострадянських просторів була документальна стрічка "Et cetera…" російського режисера Андрія Осипова. Обидва фільми розділили Другу премію журі, а Перша премія "Періоду в історії" дісталася картині ви-робництва США "Обіцянки". Серед інших нагород фестивалю: Премія найкращій актрисі - Емма Томпсон, фільм "Wit" ("Розум"), США; Премія ім. Пілар Міро найкращому новому режисерові - Бабак Пайамі, фільм "Таємне голосування", Іран - Італія - Швейцарія; Премія FIPRESCI - "Загублені сліди", Манана Родріґес (Іспанія - Арґентина). Самі організатори фестивалю говорять про нього, як про "фестиваль якісного кіно", який скоріше можна було б назвати фестивалем, що передусім розглядає і має за критерій "життя людського духу". |
"Де є фестивалі, там є життя..." - так було проголошено на одному з попередніх кінофестивалів SEMINCI (Міжнародний Тиждень Кіно), який щорічно відбувається в древній столиці Королівства Іспанія Вальядоліді, ніби пристосованому для потужного кіносвята. Цього разу воно пройшло у 46-й раз, охопивши, крім "епіцентру" - Театру "Кальдерон", іще 8 найкращих кінозалів, компактно розташованих наче для того, щоб устигнути їх оббігти і подивитися усі 207 кінострічок (105 із них - повнометражні), що були представлені під час роботи кінофестивалю.
