Тіло як доказ

Народжений 1 травня 1969 року іспанець Хав'єр Бардем - син актриси Пілар Бардем, небіж режисера-комуніста Хуана Антоніо Бардема й онук актора Рафаеля Бардема. Подолати такий "генетичний код" Хав'єр не спромігся, тож вже в чотири роки дебютував у телесеріалі "Шахрай". А за 27 років зійшов на кіно-Олімп із оскарівською номінацією. За час між двома цими визначними подіями Хав'єрові вдалося стати кількаразовим номінантом і лауреатом іспанської національкої кінопремії "Гойя", одним із найшанованіших і найвідоміших молодих акторів Піренейського півострова (зокрема, знятися в фільмах Педро Альмодовара та Бігаса Луни), отримати призи фестивалів у Венеції та Сан-Себастьяні, а також карколомно змінити сам спосіб власного перебування у кадрі. Мабуть, поєднання безумовної артистичної обдарованості та непересічних природних даних зробили Хав'єра Бардема незамінним і бажаним спочатку для європейських, а потім і американських режисерів та продюсерів.

Спершу спробуйте вимовити його ім'я - Хав'єр Бардем, - і ви відчуєте примхливе поєднання пестливої, майже вкрадливої ніжності з твердим брязкотом зброї на кориді. А прислухаєтесь - то почуєте виразні модуляції м'якого голосу (рідко - на високих тонах, попри те, що іспанець). Враження від постаті Бардема - неприборкана тілесна сила, фізичне життя, що б'є через край. Актор має темперамент "скаженого бика" Де Ніро (до речі, Хав'єр займався боксом), тваринну сексуальність Марлона Брандо, яким той був у "Трамваї "Бажання". Тіло, це міцне вмістилище, слугує якомога надійнішому збереженню надзвичайно крихкої речовини, склад якої можна розгледіти у лагідних оксамитових очах з іскрами живих, незабруднених і щирих емоцій (інколи - задумливості, всерозуміння й туги). Дужа статура і витончений душевний устрій, непереборна еротична принадність і самозаглибленість, вітальна непохитність і водночас зреченість - такі не нові після Жерара Депард'є, але вибухові, притягальні і завжди рідкісні для кіноекрана поєднання. Здається, тіло постає у своїй могутності для того, аби бути знищеним якомога драматичніше, як у передостанньому фільмі Бардема "Доки не настане ніч". (Так болісно довго закатовували героя-колоса Євгена Урбанського в "Комуністі".)

Остання тенденція іспанського кіно - навала резонансних фільмів про ускладнені, часом маргінальні людські стосунки, що набувають дивних і примхливих форм у їх фізичній та емоційній реалізації. Стрічки Бігаса Луни, Мануеля Гомеса Перейри, Харардо Вера, Вінсенте Арандо, Хуліо Медема, а чи не найбільшою мірою Педро Альмодовара, як і, власне, його виняткова особистість, є символом постфранкістської епохи звільнення тіла. На перший план виходять режисери, які знімають радикально відверті сцени без натяку на вульгарність, та актори зі специфічною здатністю балансування на небезпечній смузі між фізичним свавіллям і емоційною правдивістю ролі. У фільмографії Хав'єра Бардема - перевага недвозначних назв, що відсилають до нестримної, граничної тілесності: "Двомовний коханець", "Мачо", "Золоті яйця" (1993), "Рот в рот" (1995), "Кохання серйозно шкодить твоєму серцю", "Сідниці і стегна" (1996), "Зв'яжи мене", "Жива плоть" (1997), "Поміж ніг", "Друга шкіра" (1999). До останнього часу для іспанців Бардем був втіленням брутальної чоловічої вроди, а природа його персонажів мала мачистське походження. Серед найяскравіших прикладів - зухвалий байкер у "Пердіті Дуранго", кіносценарист, який лікується від неконтрольованого сексуального потягу ("Поміж ніг" Перейри), слуга закону, який раніше так любив життя, а тепер прикутий до інвалідного візка ("Жива плоть"). В цій останній стрічці Альмодовару знадобилося сильне, живе, масивне тіло Бардема, щоб на самому початку знерухомити його, тим самим загострити мотивації, надати герою можливість смикати приховані важелі заплутаної любовної історії. Провокація - для колишнього поліцейського це витончений спосіб реалізувати злочинні наміри, навіяні тілесною неміччю, невгамованим бажанням, ревнощами та жаданням помсти. Однак за драмою приходить примирення і нездоланна віра в те, що життя продовжується й саме надає можливості спокути.

Сексуальна свобода на екрані, однак, ніколи не шокуватиме більше, ніж роздягання духовне. Фізичне оголення ("інтим") не є запорукою справжнього пізнання партнера (інтимності). Актуальний європейський культурний мотив: бурхливі пригоди тіла є відчайдушними і марними пошуками зближення між людьми, останньою і найчастіше невдалою спробою подолати міжособову ізоляцію ("Інтимність" Патріса Шеро, роман Мішеля Уельбека "Елементарні частки"). Тілесна близькість тепер - єдино доступна і швидкоплинна форма близькості взагалі.

Американці швидкі у наданні статусу "почесного секс-символу Голівуда", коли з'являється нове обличчя. Так сталося і з Бардемом, дарма що його прорив у Новий Світ відбувся з роллю представника сексуальної меншини. Подібна тематика для українського кінематографа допоки чужа (це, зауважимо, не добре і не погано), а в Європі та Америці - чи не повсякденне явище, що міцно вкоренилося на соціокультурному полі подекуди войовничої політкоректності. Такі сюжети викликають зацікавлення не лише певного кола тематичних фестивалів і паралельних програм у Каннах, Берліні тощо, але й "великого кінематографа" і широкої аудиторії. Хоча кількість цих фільмів приблизно пропорційна кількості нетрадиційно орієнтованих громадян, кінематографічної резервації для такого кіно не існує, а меншість не означає художню меншовартість (найяскравіші приклади - фільми та/або постаті Лукіно Вісконті, Джозефа Лоузі, П'єра Паоло Пазоліні, Дерека Джармена, Тоні Річардсона, Педро Альмодовара, Девіда Кроненберга, Нагіси Ошимо, Гаса Ван Сента, Барбета Шредера, Франсуа Озона, Стівена Фрірза, Патріса Шеро, Джуліана Шнабеля). Якщо поглянути на оскарівських номінантів і лауреатів останніх років ("Оскар" - втілення "великого кіно"), то виявиться, що серед ницих і божевільних, яких так полюбляє Академія, є і багато "чогось середнього" між цими категоріями, а саме геїв. Пригадаймо декларативний "Оскар" за "Філадельфію" Тома Хенкса, лауреатів Кевіна Спейсі, Йена Маккелена, та навіть номінантів і секс-ідолів Джуда Лоу, Леонардо Ді Капріо, Кіану Рівза, Джоні Депа, Рівера Фенікса, Антоніо Бандераса, фільмографії котрих набули важливої для акторів контрастності завдяки таким роботам. Сучасне визнання західної зірки почасти неможливе без обожнювання обох статей. Коли у кінематографічну давнину Рудольф Валентіно приховував свою орієнтацію, аби не відвернути численних прихильниць, а поява Дірка Богарда - британського зразка чоловічої вроди часів 50 - 60-х у ролі шантажованого гомосексуаліста в фільмі "Жертва" Безіла Дердена (1961) викликала більш ніж бурхливу реакцію (порівняно з пізнішими фільмами "Слуга" Лоузі та "Смерть у Венеції" Вісконті), то тепер молоді актори мають певний бісексуальний шарм, чим приваблюють обидві половини аудиторії, завдяки чому ростуть касові збори. Існує також доволі туманна думка про іспит, що має пройти кожен сучасний актор: гей-тема - лакмусовий папірець артистичної вправності. Кевін Спейсі висловився більш суперечливо: "Насправді це показник твоєї акторської майстерності. Якщо ніхто не каже про тебе, що ти гей, то можеш сміливо пакувати свого Станіславського і катати до свого Гаксвіла, акторчику".

Так чи інакше, роль Хав'єра Бардема у стрічці "Друга шкіра" (Segunda piel) режисера Херардо Вера викликала широкі дискусії щодо "морального акторського обличчя наймужнішого з іспанців" і навіть певну кількість демонстрацій. Основний мотив фільму - боротьба протилежних кохань у масштабі однієї душі, відчайдушні і даремні пошуки самопорозуміння (де, коли й з ким ти є справжнім і коли фальшивим). Вгамовувати власні потяги чи йти за своєю природою, коли будь-який вибір заподіє зло дорогим людям. Некерована сексуальна свобода (навіть вихід за межі власної орієнтації) не є запорукою щастя суспільства й особи, не уможливлює здатність прощати найближчим, здавалося б, людям, а часто завдає ще більше ран. Тема інтимних "розбірок" всередині любовного багатокутника зіграна блискучими акторами Джорді Молья ("Оголена Маха"), Сесилією Рот ("Усе про мою матір"), Аріадною Хіль ("Я люблю твоє солодке ліжко") і, нарешті, Хав'єром Бардемом. Центральний персонаж картини (Молья) борсається у страхах, нерозв'язних внутрішніх суперечностях, стоячи перед дилемою: залишитися з коханцем чи дружиною. Треба вибирати: стихійне, палке нове почуття - чи звичний соціальний комфорт. Брехати всім і собі чи стрімголов бігти крутосхилом. Хав'єр Бардем переконливий у своєму жаданні, пристрасті й рішучому прагненні віддаватися коханню сповна, і протистояти такій комбінації неможливо. В Іспанії фільм випередив за касою навіть національний хіт "Усе про мою матір", однак гадається, що для Бардема це стало "тренуванням" перед наступною великою роллю. Парадокс у тому, що всенародна гордість Піренеїв, уособлення легендарного "мачо" усіх часів, першим з місцевих акторів номінувався на "Оскар" за роль гея-дисидента, і пишатися іспанцям треба буде саме цим.

Перераховувати відзнаки Бардема за роботу у фільмі "Доки не настане ніч" (Before Night Falls, США, 2000) - справа довга. Прем'єра стрічки відбулася на Венеціанському МКФ, а також в рамках програми "АіФ - Друге кіно" на останньому Московському фестивалі. У Венеції фільм отримав численні нагороди: режисерові Джуліану Шнабелю, Картеру Бервелу (композитору "Богів та монстрів", "Бути Джоном Малковичем" і картин братів Коенів) та Кубок Вольпі Хав'єру Бардему за найкращу чоловічу роль. І хоча не нагородами єдиними живий артист, кіноспільнота має тільки один спосіб його вшанування, отже минулого року наш герой зібрав великий врожай: Приз асоціації критиків Саутгестерна, Приз Незалежного Духа, Приз Національного товариства кінокритиків Бостона, Чикаго, США, номінації на "Золотий Глобус" та "Оскар".

Режисер фільму - Джуліан Шнабель, радикальний американський художник-зірка, чиї роботи виставлено у найславетніших музеях світу, обрав традиційну манеру оповіді, ретельно простежуючи повороти долі Рейнальдо Аренаса, жертви кубинської революції і СНІДу, мемуари якого стали першоосновою сюжету. Шнабель, однак, зауважує, що цей фільм - "не лише перенесення на екран його (Аренаса - І.Г.) автобіографії, але й образна фантазія на теми таких його книжок, як "Галюцинації", "Кінець параду", "Колір літа", а також оповідань його близького друга Лазаро Гомеса Карілеса". Шнабель не вперше звертається до життся богеми: попередня, арт-гаузна, на відміну від "Ночі", стрічка "Баскія" зібрала зірковий творчий склад, а саме: Вілема Дефо, Гері Олдмена та Девіда Боуї в ролі Енді Воргола. Так само і в "Ночі" акторськими діамантами видаються короткі появи Шона Пена та Джоні Депа, який зіграв трансвестита-провокатора на призвісько "Цукерка" і потішив черговим несподіваним вибором ролі. Для ролі Хав'єр навчився друкувати на машинці, говорити іспанською та англійською з кубинським акцентом, ході й манерам пасивного гея і схуд на декілька кілограмів. Однак сутність вражаюче зіграної ролі не в цих зовнішніх прикметах: вона залишається "поза кадром" численних обговорень, набуває очевидності лише на екрані й пригнічує своєю драматичною контроверзійністю. Атлетичне чоловіче тіло, в якому живе тендітна і вразлива жіноча душа; приречені пошуки втраченого раю творчої, особистісної і сексуальної свободи (вислання на кораблі з "Острова Свободи" до статуї Свободи в Нью-Йорк); наївна віра, чистота прагнень - і досвідчена розпусність; втрата "вічним вигнанцем" ілюзії знайти "спокій і волю" в різних суспільних системах, жодна з яких не вільна від ідеологій (капіталу або тотальної рівності) і тому нетерпима. Це шлях від пристрасного життя надії, тіла й інтелекту до поступового їх згасання, розпаду, виснажених духовною безвихіддю, замордованих жахливою хворобою, відчаєм і непристосованістю. Америка?..

Американська кіноіндустрія "підживлюється", час від часу, залучаючи до себе іншомовних акторів, режисерів etc. (зауважимо, що британські, австралійські та новозеландські митці впевнено посідають чи не половину головних оскарівських номінацій щорічно). Остання мода - на творців, які походять із Латинської Америки та Іспанії або мають тамтешні корені. Багаторівневе визнання Америкою Педро Альмодовара, Алехандро Аменабара, Роберта Родрігеса, Пенелопи Крус, Антоніо Бандераса, Бенісіо Дель Торо та інших є необхідним "олюдненням" Голлівуда й оновленням його "живою плоттю", ще не затиснутою в жорсткі рамки мертвих образів голлівудського пантеону суперменів та поп-див. З-поміж іспанців Бандерас був першим торував стежку до універсальної світової слави, запорукою якої є проникнення до "фабрики мрій". Бардем був другим. Хоча складається враження, що просто йшов своїм шляхом повз "Шрайн Аудиторіум", де роздавали торішніх "Оскарів", і одразу опинився в компанії номінантів Раша, Генкса, Кроу (дарма що академіки віддали перевагу прямолінійному "гладіатору"). Але здається, що майже всі кінематографічні дороги ведуть до Америки, і так чи інакше, Бардема оголосили новим конкістадором і почали активно порівнювати з Антоніо Бандерасом, який був квінтесенцією мачо у родригесівському "Десперадо", у Альмодовара грав затурканого й непрезентабельного гея в окулярах, а в Америку увійшов із фоновою роллю ніжного друга Тома Генкса в оскароносній "Філадельфії". Бардем увірвався до Америки з номінацією на "Оскара" за роль гомосексуаліста-дисидента, а в Іспанії теж побував у вправних режисерських руках Альмодовара (так само і Пенелопа Крус). Але хто з відомих іспанських акторів у Педро не грав? Точніше, хто після ролі у нього не став відомим? Та на цьому паралелі поки що закінчуються. Бардем іще не зіграв ходульних персонажів типу "Зорро", не придбав маєтку в Лос-Анджелесі, не оженився на голлівудській примадонні й не зіграв у ліричній голлівудській мелодрамі. Є надія, що, на відміну від Бандераса, Хав'єр продовжуватиме грати - не вдавати - допоки йому подобається, як він каже, "сам процес". Бардем приходить до Антоніо на паелью, певно, спостерігає і робить висновки: "Спробуй спитати у Бандераса, чого йому не вистачає. Йому не вистачає контрастних ролей..." Отже, поки що він інший. Не Бандерас, а Бардем. Сплутати важко.

Подальша кіноісторія Хав'єра приємно інтригує комбінацією імен. Для свого режисерського дебюту Джон Малкович обрав гостро дотичну до актуальності тему громадянської конфронтації і терору. Підгрунтя сюжету - історія перуанської ультралівої екстремістської організації "Світлий шлях", викладена у політичному трилері Ніколаса Шекспіра "Той, хто танцює зверху" (Dancer Upstairs), основна колізія якого - конфлікт між переконанням та обов'язком. Всесвітньо шанований майстер Малкович книгу прочитав, перейнявся, придбав права на екранізацію, відкинув пропозиції великих голлівудських студій. Тож як актор суверенний з упертим норовом гроші знайшов поза Голлівудом - влсні та іспанської кінокомпанії Lola Films. Відповідно на головну і доволі жорстку роль у цьому незалежному проекті запросив Хав'єра Бардема. (Тепер наш герой дізнається, що значить бути з Джоном Малковичем.) Хав'єр дав згоду, натомість відмовився від ролі чергового "генія зла" у черговій частині всеамериканського кінокоміксу "Бетмен". Здається, цей актор знає, чого хоче: остання згода, як і остання відмова, - показові.