Одна з п'єс польського драматурга Станіслава Віткевича (псевдонім Віткацци) врешті на українській сцені. Віткевич у нас вперше. Хоча це відомий європейський драматург, який творив на початку ХХ століття і якого можна сміливо назвати одним з реформаторів театрального мистецтва бурхливого минулого століття. П'єса "Мама, або Несмачний витвір на 2 дії з епілогом" поставлена під кінець сезону в Київському театрі імені І.Франка провідним режисером сучасної Польщі Збігневом Наймолою навіть сьогодні вражає своєю незвичною структурою.

Наталя Лотоцька - у витаві "Мама" Станіслава Віткевича

Експозиція п'єси тягнеться всю першу дію. Вона сконцентрована на досить тривіальних взаєминах матері та сина: мама десятиліттями заробляє ручною працею кошти на сяке-таке прожиття, а син грає із себе лінивого генія, амбіції якого вищі за гроші. (Він сам зізнається про себе згодом). Жертовність мами виглядає трохи особливою хіба тільки через те, що вона походить із роду барона фон Оброка, а тому за в'язанням багато говорить про породу, яка ніби-то не деґрадує, коли справжня. Реальність, що демонструє їй "нікчемного сина", свідчить протилежне, а тому у своїх монологах за роботою вона деколи жаліє, що не скоїла з ним у дитинстві нічого кардинального.

І ось ми собі чекаємо на появу нікчеми, навіть каліки, що от-от виповзе до постатей величезних привидів-предків Оброків, що виросли з-під землі волею сценографа Александровича-Дочевського, а на сцену виходить звичайнісінький фашист: активний, з рвучкими рухами і патетично-філософськими промовами, традиційно запакований у довгого плаща. Остап Ступка під орудою Наймоли дещо здивував новими гранями обдарування
Перша дія завершується тріумфом "вампірів": син Леон, що "висмоктує маму" (за термінологією мами) знаходить ліниву дружину, що давно рада була знайти жертву і вони скачуть, напнувши на руки "крила" з одягу.

Але довга прелюдія першої дії якось не зачіпає глядачів, адже незрозуміло, до чого це все старомодне ніцшеанство вкупі з фройдизмом.

Але, доки глядачі пили в антракті хто що, - у виставі сталася подія, яку драматург виніс за рамки сценічної дії. Ми повертаємося в зал, відкривається завіса, за якою - багате помешкання, хоча в лівому кутку за в'язанням та сама мама. Врешті син, що погрожував стати або шпигуномм, або альфонсом, - став і тим, і іншим, а трохи далі вирвав у мами її маску - жертовну роботу, й та повернулася до своєї суті - стала звичайною старою фашисткою.

Й врешті гра пішла по-чесному: мама кинулася розповідати глядачам не тільки про невинну пляшечку горілки в кошику для клубків, а й про свої пристрасті до морфію; на цю відвертість нагодилася мільйонерка-покровителька, що прибігла за ласками сина; а тут і Леон вийшов, щоб врешті відверто сказати цій Люцині Бір, що "засоби, якими стимулювалося так зване кохання коштували йому здоров'я"; дружина, що вчасно нагодилася на розмову, порадила понюхати героїну так, як навчили коханці; два коханці, вони ж - пара голубих продемонстрували всім свою життєрадісну всеїдну сексуальність; до Леона прийшов шеф у шпигунських справах і отримав у відповідь спраглу мільйонерку Люцину ... Від цих раптових подій довкола величезного ліжка стара фашистка померла, а глядачі врешті трохи ожили.

Епілог виявився сценою з "того світу". Потойбіччя свідомості наркоманів і реальний світ мертвих злилися в одне і в цій реальності батько Леона, що був безпородним авантюристом і загинув як злочинець у петлі правосуддя, розповів своєму чаду, що його безумні екстремістсько-філософські брошурки завоювали тепер увесь світ.

Мама дуже хотіла, щоб усе людство побачило в її синові щось величне, а тому на "тому світі" вона почувається молодою, щасливою жінкою в обіймах високого авантюриста в білому костюмі та ковбойських чоботях, а в Наталії Лотоцької в цій ролі врешті прокидаються знайомі задоволені інтонації української свекрухи, які бувають в тих випадках, коли син ставить невістку на місце.

"А скажи, ти робиш це заради людства?" - запитала Леона на початку вистави його дружина, маленька вампірка. "Ні, я людство ненавиджу. Мені соромно, що я людина". - Відповів їй великий вампір Леон. "Не будь несмачним, Леоне!" - манірно казала у таких випадках мама, але врешті вона рада, що син поставив на місце усе людство.

У п'єсі дуже багато філософії, поданої режисером Наймолою в стилі вишуканого ґротеску, в чому йому допомагають сценографічні вирішення, зокрема, фінальна сцена, коли з патрубків величезного серця, що спускається ніби з небес, як вихід для героїв з "того світу", раптом починають сипатися люди й манекени й повзти з глибини сцени наперед, аби впасти в оркестрову яму. Таким чином повідомляється, що є тільки вхід, але надії людства на вихід - таки марні. Але цей чорний гумор глядачам чомусь не подобається. Може, тому, що вони звикли до легких поглажувань у театрі російської драми, до лоскотливості театру на Лівому березі, загалом, - до простецьки-веселої вдачі рідного театру.