Цей театр органічно вписується в найбільш "мистецьку" вулицю Києва - Андріївський узвіз.

Він зовсім невеликий - всього на 70 місць, дуже затишний - це враження підсилюється і тим, що він є театром-кафе на французький зразок. І у всьому відчувається витончена жіноча рука. Ірина Кліщевська - художній керівник театру "Колесо", заслужена артистка України. Вона вже більше десяти років не дає колесу зупинитись, і саме вона зуміла створити цю неповторну камерну атмосферу, якої немає в інших театрах. І хоча залу можна назвати дещо тіснуватою, та все ж ця, на перший погляд, вада зближує глядачів між собою (виникає бажання поділитися враженнями від побаченого) і, звичайно, з акторами. Порожніх місць тут не буває. Якщо ж говорити про Ірину Кліщевську як про особистість, то бачимо дивовижну наполегливість у досягненні мети. Адже після закінчення школи їй не вдалося вступити до театрального інституту - їй пропонували ляльковий факультет, вона не погодилась, вступила до університету на географічний, що їй теж було цікаво.

Та закінчивши його і пропрацювавши рік геологом, вона все це кидає і... все-таки вступає до Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня н.а. України М.Ю.Рєзниковича). Це людина, яка знала з самого початку, чого хоче, і цього досягала й досягає, незважаючи на труднощі (а їх, як відомо, в нашій державі з її «культурною» політикою - задосить). І сьогодні пані Кліщевська має значний доробок: постановки, ролі, міжнародні проекти, радіовистави... Постановки - найрізноманітніші: від таких, які на сцені вперше («Шантрапа» П.Саксаганського), до несподіваного звучання вже відомих (п'єса Я.Стельмаха «Емма» за романом «Мадам Боварі» Г.Флобера). Те саме стосується і ролей - не чіпляється за якийсь один образ, а знаходить все нові й нові...

-Яку рису характеру повинен перш за все мати актор?

-Актор повинен бути наївним, як дитина, дуже органічним. Заважає скутість. Іноді, хоч як це дивно, - голова, іноді - руки. Він має стопроцентно вірити. Чому ми можемо годинами спостерігати тварин? Тому що вони існують саме в цю хвилину в пропонованих обставинах. Тому що вони живуть зараз. І актор, занурившись в умови п'єси, повинен дійсно їх «проживати». Крім того, я ціную розум - у поєднанні з цією наївністю. Адже п'єса - це певний шифр, ми її розбираємо, мов детектив, - які мотиви були в цього персонажа: чому, навіщо, що він хоче, чого домагається, що приховує. З цього детектива ми робимо роман - спочатку роман життя, а потім його переносимо на сцену. І от у цей роман життя треба повірити і дати йому життя на сцені. Крім того, є індивідуальні якості, що даються від Бога, - насамперед коли акторська енергія знаходить відгук у залі... А цього не навчиш. Тому ми можемо говорити про Великих акторів. Та енергія, що її вони випромінюють, моментально доходить до глядача. Глядач і такий актор співіснують на одній хвилі. Такий обмін енергією завжди має бути присутнім в акторській професії.

-Ви кажете, що актор повинен вірити... Тобто він має на сцені цілком перевтілюватися, забувати, що грає?

-Ні, забути повністю, що граєш, неможливо. Тоді одні актори помирали б на сцені, а інші божеволіли. Це речі, які існують паралельно. Утворюється наче фантом, що існує в мені, і він живе й заповнює мене в дану хвилину, але я не зникаю як актор. Це паралельні світи, що творяться на час дії вистави.

-На вашу гру впливає ваш власний життєвий досвід?

-Обов'язково. Кожен актор - це «скарбничка». Це набір певних прийомів, цікавих людських оцінок. Спостережливість, нескінченна спостережливість властива акторській і режисерській професії: як людина реагує, як оцінює щось, як люди навколо реагують, коли щось відбувається... І відразу це все сприймається, іде у підсвідомість, і потім у потрібні моменти просто «випливає» і використовується в роботі.

-Ваш театр - камерний. Яка специфіка гри на такій сцені? Важче чи легше?

-Складніше, тому що це театр «крупного плану». Все дуже добре видно... Тобто в нас виходить, що поворот очей - це вже мізансцена, розплющити очі - теж мізансцена... і від цього - підвищена правдивість. Тут дещо інші засоби. Немає масштабних епічних засобів виразності. Спілкування з глядачем відбувається більш інтимно - за психологією, за існуванням на сцені. А за засобом впливу на глядача - як у всякому театрі.

-А те, що ви відразу бачите реакцію глядача, не заважає?

-Так, у нашому залі практично немає четвертої стіни. Ми можемо тільки удавати, що вона існує. Є вистави, де ми прямо звертаємося до глядача - його оцінка, реакція - моментальні. Буває, що це добре, а буває і не дуже... Уже звикаєш до якоїсь однієї реакції, а назавтра склався інший колектив глядачів, і вона трохи інша. Тому доводиться пристосовуватись. Отже, в нашому театрі енергія глядацької зали дуже відчувається. Часто це дуже швидкий взаємообмін енергією, виходить, що вистава створюється разом - актором і глядачем. І в цьому, напевно, відмінність взаємин глядача й актора в нашій залі від інших.

-Київський глядач - вдячний?

-Думаю, що так... Хоча публіка - це завжди річ специфічна. Панас Саксаганський багато чого сказав про публіку в «Шантрапі»... Тепер зникли, чи, скорше, навіть розтанули, розпорошилися ті люди, що були знавцями театру, театралами зі стажем. Вони мають менше можливості відвідувати театри. З'явилася молодіжна аудиторія - трохи «дикувата». Але я думаю, що надходить нова глядацька хвиля. Смак молоді до театру з часом виховується, і тому можна говорити про процес «омолодження» публіки, розширення її діапазону. Мені здається, що люди, незалежно від віку, вже просто втомилися від величезної кількості відеопродукції низької духовної якості і тому приходять у театр, який дає необхідну живу енергію і духовність, що існує тут незалежно від жанру.

-Вистава щоразу однаково проходить?

-Ні, абсолютно по-різному. Організовується колектив глядачів - ніби спеціально добирається. Це дуже дивно, і від чого залежить - незрозуміло. Непередбачені й несподівані речі відбуваються... До глядача є спочатку деяке пристосовування, боротьба, потім глядач потрапляє під вплив вистави, і тоді вони вже співпрацюють. Кожна вистава проходить по-різному, незважаючи на те, що вона має міцний, вибудуваний режисером каркас, тверду чітку схему, але завжди глядач додає щось своє.

-Яка робота вам ближча - акторська чи режисерська?

-Акторсько-режисерська. Я люблю грати і люблю ставити, але доводиться займатися і різноманітними організаційними справами, фестивалями, семінарами, проектами. Так уже вийшло, і я вже до цього звикла, і намагаюсь жодної з цих функцій не втрачати... Але коли ставлю виставу, то намагаюся інші справи трохи відсувати...

-Якщо говорити про ваші ролі - вони дуже різні. Але все-таки є щось, що для вас їх поєднує?

-Ні, навпаки, мені б хотілося, щоб вони були різними. В «Генералах у спідницях» я граю бабусю. Десять років тому, коли ми ставили цю виставу, у нас не було актора. Дівчата всі відмовилися, і я вирішила, що зіграю цей епізод сама. Я одягаю капелюх на голову, навіть гриму не роблю, тільки губи замазую, одягаю сітку-«авоську» на голову, бо там - «а ля Франція» - чисто французька комедія... У «Чинзано» і дні народження Смирової» я граю Смирнову - це зовсім інший характер. В «Азалії» художниця Леа - лірична героїня, також зовсім не схожа на інші ролі.

-Це дуже цікава тема. Ми багато працюємо в цьому сенсі . Наприклад, у нас був проект «Обмін класикою» з американськими акторами - штат Північна Кароліна, місто Ешвілл... До цього в мене ставив спектакль «Terra Inсognita» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» американський режисер Ніл С.Флекман. І після цього ми здійснили цей проект. Це міський театр «Асt» - вони приїхали до нас, показували свої вистави на нашій сцені і на сцені ТЮГу. Деякі наші актори там грали. А потім вони запросили нас до себе. Ми возили «Шантрапу» П.Саксаганського (для неї ми частково свої декорації возили, тому що там такого немає) і «Генералів у спідницях» Ж.Ануя. Це було добре організовано, було багато людей. Ми дотепер підтримуємо дружні стосунки. Двічі ми були у Франції, і після цього французький режисер П.-Ж.Валентен у нас ставив виставу «Каспар» П.Гандке. Він, власне, познайомив нас із Петером Гандке. Потім ми в нього працювали в Страсбурзі у творчій лабораторії, а разом із французькими акторами поставили «Вечорниці» (п'єса Н.Жилинської та І.Кліщевської). Теж усе було добре, багато преси. У нас на акордеоні грала француженка у віночку. Минулого і позаминулого років ми представляли Україну на фестивалі «Чорне море» в місті Трабзон у Туреччині. Перший рік показували там «Шантрапу» і «Вечорниці», а другий - п'єсу Я.Стельмаха «Емма». Ще ми співпрацюємо з Австрійським культурним форумом і вже здійснили дві постановки відомого драматурга Петера Гандке - «Каспар» та «Скаднал з публікою». Був ще шведсько-український спільний проект, і так сталося, що вистава «Eat me! Съешь меня! З'їж мене!» за п'єсою Е.Сверлінга, у якій я граю, вперше відбулася в Стокгольмі. В Києві з прем'єрою не складалося, а ми були запрошені на фестиваль. Ентоні Сверлінг - сучасний шведський драматург. Потім була київська прем'єра, і він приїжджав сюди.

-Існує така думка, що в аматорського театру більше перспектив, бо менше впливає держава, ідеологія, що він більш незалежний. Ви так не вважаєте?

-Ні, це раніше можливо було. Коли я починала (ще до вступу в театральний інститут) в аматорському театрі в будинку культури «Більшовик», щось забороняли, і нам це дивно - сьогодні це виглядає просто наївно. Сьогодні цього немає - ми є міським театром, на наш репертуар практично немає впливу з боку держави, тільки фінансування. Єдине, що існує українська програма, але я з цим згодна, тому що ми - український театр. У нас є старі вистави російською мовою. Деякі п'єси, як, наприклад, Л.Петрушевської написані російською, то навіщо ж нам перекладати на українську, якщо ми розуміємо її мову? Власне, чим більше людина знає мов, тим вона багатша - я в цьому переконана. У «Випадку в «Готелі дю Коммерс» актори час від часу говорять французькою. Коли ми працювали в Туреччині, то зробили важливі моменти вистав турецькою мовою, і глядач нас розумів - вистава пройшла чудово. Хоча деяким нашим акторам було дуже важко вивчити слова, але турецькі колеги нам допомагали, і все вдалося - глядачеві були зрозумілі повороти сюжету. У Польщі на концертній розважальній програмі ми виступали польською. Ми маємо повну творчу свободу.

-Продовжуючи тему аматорства і професіоналізму - як ви ставитесь до думки, що актор-аматор працює більше для себе, для самовдосконалення, а професіонал виливає енергію назовні?

-Це речі, які існують паралельно. Аматорський театр існує, бо люди там отримують і хочуть дати іншим задоволення. Але, звичайно, чоботи має шити швець, котрий знає, як тримати голку-нитку... Є речі, яким треба просто вчитися. Це неминуче. Є, звичайно, якісь унікальні явища - таланти, що «спалахують», але вони переходять потім у професійний театр. Вони все одно проходять певну школу, і не завжди їм легко спочатку, але потім вони вписуються у певну систему, тому що це насамперед опанування методики, техніки. Так що професійна підготовка неминуча - потрібна постановка голосу, пластики тощо. Колосальна кількість компонентів, якими актор має володіти. Кожна людина має займатися своєю справою. Це так здається, що легко вийти і зіграти. Але от спробуйте зшити добре піджак, якщо не знаєте, як це робити. Актор - це професія, що дає можливість легко про неї судити збоку...

-Що ви збираєтеся зробити в майбутньому - поставити і зіграти?

-Є різні проекти. Зараз ми ставимо п'єсу Ж.-Б.Мольєра «Хворий, та й годі». А взагалі в мене є два найближчих плани. Дуже цікава п'єса, ми над нею «періодично» починаємо працювати, але щось нам весь час заважає - це душевна п'єса чудової людини, чудового письменника І.Тургенєва «Місяць на селі». Іван Сергійович був дуже цікавою особистістю, і ця п'єса дуже тонка, щира, психологічна. І ще - я вважаю, що треба зробити яку-небудь молодіжну романтичну феєрію. Ми саме обговорювали з М.Чембержі, що добре було б придумати щось романтичне. Мені здається, що романтика має повернутися в життя. Романтика, поезія - саме таке сприйняття життя потрібне, інакше без цього ми просто загрузнемо в сірій буденності і бездуховності, особливо молодь. Пориви до Прекрасного завжди мають бути, інакше життя втрачає перспективу, збіднюється. І театр покликаний компенсувати цю прогалину. Думаю, що мистецтво повернеться... Як це завжди бувало - є певна амплітуда коливання в духовності суспільства...

квітень 2002 р.