|
Хто відважиться назвати твори Білокур натюрмортами?
Вони не мають нічого спільного з мертвою натурою, адже художниця писала тільки живі квіти. Маючи хворі ноги, вона йшла до квітки багато кілометрів, аби зробити її портрет, розкрити її індивідуальність та поселити в космосі інших на відведене місце так, як Бог колись поставив зорі і планети на їхні орбіти. Відцентрові спіралі соняшників і троянд у фас, немов серця галактик; проміння пелюсток-променів айстр у профіль, немов підглядання за ранковим туалетом Венери; фіолетово-місячне сяйво кручених паничів - все то лики любові. На презентації фільму режисерка сказала, що вона вважає Катерину Білокур черницею, святою, що малювала квіти, як божі лики, як лики святих. Квітка біля рейки, якою котиться колесо поїзда - аж занадто прямолінійний кадр про суть життєвого сюжету таланту в Україні, який повторюється знову і знову. І тут не треба грішити на радянську батьківщину. Так було й до неї і так є... Доведена до відчаю Катерина, про яку батьки кажуть, що вона "чортів малює" замість виходити заміж, їде на пораду до Шевченка у Канів. Боса, в повсякденному вбранні, вона звертається до того, кого взули в Санкт-Петербурзі перед тим, як одправити на заслання. Щоб було де носити захалявну книжечку. "Хіба я художник? Я попелюшка", - каже про себе Білокур, маючи на увазі тільки те, що вона змушена витрачати багато часу на піч, на брак добрих чи й будь-яких дров, а не здатність переродитися на принцесу. Чи ж задумуємося ми, чому всі наші національні герої - босі? Маю на увазі не босоноге дитинство, а босоногість після визнання. У фільмі на це питання є навдивовижу проста відповідь. Хронікальні кадри зустрічей і прощань союзних і республіканських чиновників вищого рівня, сповнені самодостатньої пристрасності, сепаровані від бід та проблем країни, а тим паче її квітів, виглядають у фільмі бісівським комікуванням. Але, може, й справді "треба жити так, як кому найменовано"? Ця чернеча смиренність медіума між Богом та нацією, готовність виконати як належить покладену на нього місію навіть за вкрай несприятливих обставин, аж ніяк не виправдовує тих, хто мав би ці обставини полегшувати. Бо така їхня службова функція.
|
Перед смертю Катерина Білокур дещо мала. "Все у мене є: полотно, фарби. Тільки часу нема". А трудомістка манера, яку брала художниця, вимагала часу багато. Спокійний голос Катерини Мотрич, що озвучує листи Білокур за кадром, нікого не засуджує, це голос мудрої, віруючої людини, що вповні ідентифікується з образом художниці. Але музика Джуліо Каччіні; лики квітів, на які дивиться аж шестеро небайдужих операторів: Володимир Кукоренчук, Дмитро Чечотка, Світлана Зінов'єва, Михайло Лебєдєв, Віталій Боровик, Володимир Галицький; сентиментальна народна пісня про пташечку-жертву у виконанні Ніни Матвієнко спонукають глядачів до сліз і до праведного гніву. Не можу пригадати іншого фільму, де б краса природного світу, мистецьки одухотворена, і потворність соціального, можновладно легітимізована, - конфліктували б аж так гостро. Вся хроніка життя, - і державного, і життя Катерини, що зафіксована кіно- чи фотокамерою, - постає у фільмі сірим світом привидів, і тільки колір живопису має реальність повнокровного світу. Сіра реальність і мистецьке буття ведуть драматичний діалог за допомогою монтажу. Станковий живопис Білокур через спецефекти (Олександр Єгоров) динамізується, окремі елементи письма і навіть цілі зграї картин кружляють у космічному просторі, зливаються з ним, квіти стають планетами, а стебла з листям швидкими кометами. Чорно-біла агресія перемагається кольоризованим порядком.
"Катерина Білокур . Послання."
Автор сценарію та режисер Ольга Самолевська
|
