У київському Будинку кіно відбулася прем'єра стрічки Олександра Зельдовича "Москва" за сценарієм Володимира Сорокіна, нагороджена "Золотим Овном" за найкращу кіномузику й операторську роботу.

Москва. Місто, яке люблять, місто, яке ненавидять. Місто, яке саме вміє любити і ненавидіти. Місто-леґенда. Місто-знак. Місто багатолике і багатогранне, яке щоразу постає в новій подобі, залежно від кута зору, для кожного своє і нічиє одночасно. Десятки різних образів Москви відбито на кіноплівці: від білокам'яного града історичних полотен до функціонального соцреалістичного мегаполісу "Москва сльозам не вірить" Меньшова, від романтичних панорам рязановського "Службового роману" до гротескно-кітчевої кримінальної Москви "8 і 1/2 долара" Константинопольського й "Даун-Гаусу" Качанова. "Москва" Зельдовича - ще один ориґінальний портрет у цій нескінченній галереї. Портрет впізнаваний і несподіваний водночас. Москви в звичному розумінні у ньому, здається, і немає. Кілька знакових точок означають простір - Кремль, собор Василія Блаженного, кондитерська фабрика "Красный Октябрь", Будинок художника, відбудований храм Христа Спасителя, лижний трамплін і кілька сталінських "висоток". Будівлі-емблеми, немов вирізані з кольорового путівника для туристів і вклеєні в порожнечу.

Порожня ріка, порожні вулиці, порожні бари і клуби, порожній вагон метро, Великий Театр, заповнений деперсоналізованими постатями в балетних пачках, і шестеро героїв, покинутих сам на сам із пусткою, закамуфльованою безліччю яскравих і мертвих предметів. Стрічка Зельдовича - вишукана мозаїка, складена з уламків як мінімум п'яти різноманітних культур, що катострофічно змінювали одна одну в російській історії: дореволюційної (Дягілєв, класичний балет, ампір оперного театру), пореволюційної (російський аванґард), сталінської (радянські пісні, архітектура "висоток"), застійно-дисидентської (спогади героїв), сучасної ("новоруський" шар побуту).1 Це безмежний інтертекст, зітканий зі свідомих і безсвідомих цитат, які, перекомбіновуються, помножуються, витворюють нові сенси (боа, по-дитячому закручене на голові героїні Тетяни Друбич, в якому критики побачили натяк на її попередні ролі, кольори російського прапора, які наочно домінують у фільмі, Зельдович назвав випадковістю, незалежною від його волі).

Одночасно в "Москві" відбито і певну емоційну ауру, психологічний стан після численних катаклізмів. Сучасна людина опинилася в ситуації змішання кількох цілком різних ціннісних систем, втративши будь-які орієнтири, суспільство, за висловом одного з персонажів фільму, перетворилося на "згусток непроварених пельменів". Нудьга, екзистенційна втома, відчуття крихкості і непевності навколишньої дійсності - незмінні почування героїв "Москви": власниці нічного клубу Ірини (Наталя Коляканова), її дочок Марії (Інґеборґа Дапкунайте) та Ольги (Тетяна Друбич), друга сім'ї психіатра Марка (Віктор Гвоздицький), нареченого Марії бізнесмена Майка (Олександр Балуєв) та його партнера Льови (Станіслав Павлов). У світі, де все сказане, нове можливе лише за принципом калейдоскопа: змішання елементів в нових комбінаціях. Звідси прагнення персонажів перекомбінувати відомі предмети та ситуації, з'єднати нез'єднуване: чехівські діалоги перемежовані матом, несподівані любовні трикутники, совокупління через дірку в карті на місці Москви, самогубство як з'їжджання з лижного трампліну на валізі з книжками, дві обручки на одному пальці.

Більшість героїв не сприймають реальності: Ірина тікає в пияцтво і спогади, Майк - у фанатичне захоплення балетом, Марія ховається за стіною байдужості, вдається до самогубства "зайва людина" Марк, безнадійно закоханий в аутичну Ольгу. Адекватно діє лише безпринципний Льова: вкравши у Майка гроші, за які той розплачується життям, він одружується одразу з двома сестрами, наочно довівши істину, що в Москві можливе все. "Москва" - вражає спрацьованістю творчого колективу. В єдину картину сплітаються постмодерний сценарій Володимира Сорокіна, сміливе й органічне обігрування "Трьох сестер" та "Вишневого саду" Чехова в "новоруському стилі", робота художника-постановника Юрія Харикова, здатного побачити в інтер'єрі нічного клубу супрематичні композиції Малевича, в грі дорожних вогнів на мокрому склі авто - кольорову музику Кандинського, в склянці горілки на серветці - фраґмент натюрморту Петрова-Водкіна, операторська робота Олександра Ільховського, спроможного все це передати на плівці, професійна гра талановитих акторів, яким вдалося знайти динамічну рівновагу між природністю та естетичною штучністю, "потужний постмодерний саундтрек" Леоніда Десятникова, в якому дисонансно поєднано радянські пісні з творами класиків і, звісно ж, робота режисера Олександра Зельдовича як об'єднавчий і завершувальний фактор. В одному зі своїх інтерв'ю режисер наголосив, що в кожного, хто робив "Москву", було своє уявлення про це місто, яке могло не збігатися з його думкою. В результаті глядачеві запропоновано цілком постмодерний фільм, без автора-ментора, який нав'язує власне прочитання екранного образу. Залишивши простір для найрізноманітніших трактувань, Зельдович залучає глядачів до співтворчості.