Селом бігла, збивши хустку на потилицю, Олена.
– Олексику! Йой, падку гіренький!

В корчмі стояв ледь чутний гомін.
Олексі бандажували рану.
Іван уже не стогнав і не хитався, але голову так само тримав у руках.

- Леську!.. Матко Божа, змилуйся!
Олена, задихана, збивалася на крок і знову бігла.

– Ні, сам не ступлю, - похитав головою Олекса, ворухнувши ногою.
Брати Джимуги підвели його.
– Слухай сюди, брате! - сказав до Івана.
Той звівся. Стояв понурий, винуватий і водночас затятий.
Всі завмерли.
- Я тебе прощаю.
Корчма полегшено зітхнула.
- Але ворохобників у ватазі мені не треба. Забирай обох Дранок і йдіть собі з Богом.
Іван рушив до дверей. За ним - Дранки.
Бахнули двері, влетіла Олена. Глянувши на живого Олексу, спостерігши напруження в корчмі, вона й сама мовчки завмерла коло порога.
– Будь здоров, брате! - обернувся Іван.
– Гости здоров! - відказав Олекса. - І, чуєте?..
Ті зупинилися коло дверей.
– Відходіть подалі! Двом Довбушам буде вузько в цих горах.

Лукин Джимуга тримав за вуздечку коня, на якому сидів Олекса. До стремена притулилася Олена.
Коли підійшла мати, Олекса хотів злізти, але Довбущучка помахом руки зупинила:
– Не треба! Тобі тяжко.

Старий Довбуш так само сидів на стільчику і за тією ж роботою.
- Видіти їх не хочу, - казав, не піднімаючи голови, до молодшого Джимуги, який стояв коло порога. - Брат на брата!..
– Та то Йван...
– Іди. Перекажи моє слово!

- Тяжка твоя дорога, синку, - говорила мати. - Не ти пролив братську кров, але на твоїй дорозі пролилася. Пам'ятай це надалі. - Буду, мамко, - відповів Олекса.
- Пішов ти із-за кривди і за кривдників відповіж перед Богом. Але заклинаю тебе! Аби-с не мав відповідати перед селами за кров свого люду. Не переступи цю кров!
– Не переступлю, мамко!
Мати ступила ближче. Олекса нагнувся з коня й поцілував її.

Коли вже відійшли, він озирнувся:
Мати стояла на тому ж місці, на тлі їхньої благенької хатчини і знаменувала їх хрестом.

Прийшли до садиби Штефана Дзвінчука - того самого, що з ним колись Олекса вів переговори, йдучи в полонину.
Зайшли на подвір'я невеликим загоном: Джимуги, Головач, Антось і Олена.
Штефан, побачивши з призьби, як знімають Олексу з коня, зрозумів, що матиме небажаний клопіт, і без привітань посунув у хату.

- Гов! - почулося в сінях і ковтнуло (видно, барткою) в двері.
– Проше! - сидячи коло печі, відповів Штефан.
– Слава Йсу! - по черзі віталися, заходячи.
Дід і баба - Штефанові батьки - натомість вийшли з хати.

- Мой, Штефане, - вже сидячи на лаві, приглянувся до ґазди Олекса, - треба тобі жінки.
- Чого би? - спитав Дзвінчук.
Був неголений, в брудному одязі.
- Якийсь ти став, як зроду немитий, відколи Катерина вмерла.
Штефан лиш стенув плечима.
- Як з тим крамом, що ми послідний раз приносили? - спитав Олекса.
- Вже спродав, - відказав Дзвінчук.
Встав, пошукав під ліжниками на печі...
Висипав на лавицю з якоїсь брудної ганчірки гроші:
- Ваша частка. Собі взяв чвертку. Як завше.
Довбуш кивнув на купу монет.
– Забери собі.
– Всі? - вражено спитав Штефан.
- Перебуду в тебе, - показавши на скалічену ногу, пояснив Довбуш.

Коли в тісному ванькирчику з віконцем ще меншим, ніж узагалі вікна в гуцульських хатах, стара постелила й вийшла,
Олекса, напівлігши на ложе, тихо сказав дружині:
- Оле!..
Олена вийшла.
- Холєра з Бенем, а тим гайдукам таки страху дайте, - сказав Олекса. - Лукине, ти поведеш ватагу...
Всі уважно слухали.
Довбуш вийняв з-за череса ніж-чепіль, подав Лукинові Джимузі.
- Як треба буде кому знак подати. Цей чепіль знають...
- До зими я вже не встану. Розсилайте завгоді хлопців на волохи, в Закарпаття... Най і там за зиму терени розузнають.
- Йому, - показав на Антося, який уже давно був одягнений, як усі опришки, - купіть панське вбрання.
- Будеш ходити по панах, - до Антося, - ніби на службу найматись. Добре все запам'ятовуй.
- Процьо лишиться зо мною, - кивнув на молодшого Джимугу.

Стара Дзвінчучка поралася коло печі.
До неї підійшла Олена.
- Ґаздинько, не маєте якого зілля? Щось недобре Олексі - рана запалилася, є гарячка.
Проць Джимуга сидів коло вікна. Визираючи в нього, посвистував тягучий, тужний мотив. Нудився.
Стара дістала з-поза образів пучок трави, корінці якісь.
- Запариш нарізно. Це пити, а це - обмивати, - буркнула.
Проць усе свистав.
Стара мовчки гардиґала кочергами.
Олена закусила губу. З очей потекло по сльозі.

Довбуш лежав у ванькирчику. Коло нього стояв Штефан, вдягнений хоч і не гонорово - все ж не так, як удома.
- Як будеш у місті... - Олекса вказав на свою ташку (сумка на ремені), - Ану, дай мені!
Вийнявши з неї разок буйних перлів, подав Штефанові:
– Зайди до Беня. Там є така дівка, Марічка називається. Їй.
– Та я ніби не маю там треби...
- Найди! Придумай! Зробиш - заплачу. Ти мене знаєш. І розпитай за того хлопця... за Фоку...

- Йой! - скрикнула Марічка, притуливши до грудей намисто.
Потім розтулила долоні, аби ще раз на перли глянути, знову захоплено срикнула й несподівано цмокнула Штефана в погано поголену щоку.
- Які ви, ґаздо, колючі! - вхопилася за уста.
Дзвінчук стояв, як забаранілий.
– Давно-сте го виділи? - запитала дівчина.
– Давнічко. А ти?
– Шо я!.. Всього один раз, та й то... як би здалеку...
– Гм! - не зовсім зрозумів Штефан. - То ти не?..
На ґанок вийшов пан Беньо.
– А-а, Дзвінчук?
– Слава Йсу, пане! - вклонився Штефан. - Я до вас...
– То зайдеш, - сказав Беньо і гукнув: - Сташек!
Знову зник у дверях,
а з глибини двору заквапився одноокий. Проходячи, зиркнув на Дзвінчука й Марічку.
- Сіль тобі в оці, - спостерігаючи той погляд, буркнув забобонний гуцул, плюнувши гайдукові вслід.
Марічка пирснула:
- В него й так лиш одно.
Понурий Штефан раптом гигикнув голосно з того жарту.
Марічка ж у свою чергу голосно зареготала.
Дзвінчук прояснів на лиці і з незвичним усміхом дивився на сліпучі зуби, іскристі очі, на тугу пазуху, що здригалася від сміху...
Павич, розпустивши хвоста, ступав двором.

Олекса кидався в гарячці.
Олена змочила якусь шматину, поклала на чоло. Побачивши, що він затих, взяла його руку в свою і завела тихим голосом співанку.

Олекса чув той спів у маренні.
Виділась йому полонина, усміхнений тато коло отари.
Виділася Олена - співала у високих травах.
Потім Олена стояла, співаючи, до нього спиною посеред двору пана Беня.
А коли обернулася, Олекса побачив, що то - Марічка.
Протяжно, тривожно заквилив павич.
І весь світ затулило розкішне віяло його хвоста.
І пера віяла стали кровавочервоними.
Скрикнувши, Олекса прокинувся й побачив над собою стурбоване Оленине обличчя, її люблячі очі.

Потім усе знову поглинула чорно-червона пітьма.

А далі було сліпуче біло.
Верхи лежали під снігом.
Олена з малим Фокою дивилися на три малі крапочки на високому білому груні.
Звідти долинуло гойкання.
Олена замахала рукою, а Фока пронизливо заверещав у відповідь, аж захрип. Тоді вклав пальці до рота і, вирячившись, щодуху свиснув.

Олекса й брати Джимуги стояли наверху, в неглибокому неторканому снігу.
– Добре бахур свище, - похвалив Лукин.
- Н-но, уриватель, - потвердив Проць. - За два дні так старій Дзвінчучці в печінки в'ївся!
- Та-бо він їй люльку розломив, - засміявся Олекса. - Але гайда, леґіні, - глянув на небо, - мусимо до зимарки дійти, доки сніги не ввалили.

Йшли скорим кроком. Олекса попереду. Припадав на одну ногу, але темпу не збавляв.
- Ви до весни, ватажку, будете бігати прудше, як дотепер, - сказав Проць.
- Буду, - зупинившись, відповів Довбуш. - Навесні ми розвернемось. Головач набере нових хлопців, о-о, тогди!..
І потряс барткою над горами.

Фока, напіводягнений, міцно спав у хаті Довбущуків.
- Може, най би в нас перебув усю зиму? - сказала стара Довбущучка. - Сирота, куди в холоди дінеться...
Олена похитала головою:
- Олекса казав йому мене допровадити, а потому направив до якогось корчмаря в Косові.
Потім задивилася на вогонь, що палахкотів у печі.

Палахкотіла ватерка й на горі Стіг сонячної долини.
А неподалік друга, а там - третя. Коло кожної з них котрийсь із леґінів готував обід.
Було для кого. Зібралося понад сорок хлопців, охочих до ватаги Довбуша.
Гори вже по-весняному зазеленіли.
Народ товкся на горі:
хтось лежав горілиць на траві і награвав у дримбу;
другий пробував на голос флояру (звук "не йшов" - усе зривався на писк, побратим подав свою, - "ану, мою запробуй!");
кілька чоловік, вибравши рівне місце, видлубали колом ямки і грали в "свинку", використовуючи замість палиць бартки (один в крузі ганяв дерев'яну точену кулю, намагаючись загнати в котрусь із ямок, що їх, ставши колом, стерегли напарники).

А зоддалік, біля самого лісу Довбуш "бракував" хлопців. Вибір ішов у два етапи:
спочатку визначав сильніших Головач, потім уже ватажко їх пробував.

Головач, як арбітр, поважно сидів на траві й спостерігав герць двох новобранців.
Ті билися довгими - понад ріст людини - палицями. Тут потрібні були і сила, і спритність.
Один насідав, гарячково завдаючи ударів. Другий вправно їх відбивав, черговий раз спритним захватом підхопив противника і, впавши на спину, перекинув через себе, а наступної миті хитрим ударом вибив йому палицю з рук.
- Добре є! - сказав Головач. - Як ся називаєш?
- Срібнарчук Іван, - відповів переможець.
- Іди туда, - показав Головач у напрямку, де сидів ватажко.
До герцю вже ставала друга пара.

Коло ватерки сидів Лукин Джимуга, а трохи оддалік Довбуш розмовляв з черговим "кандидатом".
- То маєш гнів на брата за кривду? - питав.
- Ні, - похитав той головою. - Най їму Бог заплатить... А то всьо економ зробив...
- Гм...
Олекса взяв леґіневу бартку, виважив у руці:
- Добре. Метати вмієш?
- Питаєте!
- Ото видиш той сучок, як рогатка? - показав на смереку за двадцять кроків.
Леґінь намірився, метнув - бартка відчистила сучок біля самого стовбура.
- Файна робота, - похвалив Довбуш, вдаривши леґіня по плечу, - мій будеш.
- Кого ще треба тут подужіти? - запитав, підійшовши, Срібнарчук. - Бо я вже одного так двигнув, що лиш кавкнув!
Довбуш насмішкувато глянув на міцного, самовпевненого хлопця:
- Такий ти дужий?
- Йо, - без тіні зніяковіння відповів той. - Я страшно дужий!
Довбуш щиро засміявся. Потім споважнів:
- Але цего, хлопче, мало. Йди сюда!
Підійшли до ватарки. Довбуш вигріб жарину:
- Бери в кулак і держи, доки скажу!
Парубок глянув з легким страхом. Все ж рішуче взяв жарину й затиснув у кулаці.
Довбуш чекав.
Парубок люто дивився перед себе.
Кулак ледь тремтів.
І лунав голос:
"Присягаю на цей топір вам, дєдику-ватажку, і вам, леґіні-братчики. Нікого ніколи не викажу, хоч би мене мучили, четвертували, палили в панській катуші..."
Стояло товариство - чоловік понад двадцять (що "набракував" Довбуш).
Стояв попереду ватажко.
Стояв перед ними Срібнарчук, поклавши руки на схрещені рушницю й великий Довбушів топір, і промовляв далі:
- "... А коли би не дотримав присяги - най мене не мине цей топір і ця опришківська зброя на землі і під землею".

Вихором увірвалися опришки на косівський базар, притиснутий одним боком до скали й оточений корчмарськими й крамарськими ятками.
Грім пістолів, лускання барток по дахах яток і базарних столах, дикі крики і пронизливий свист - цим скаженим галасом ватага спочатку посіяла паніку, а потім паралізувала натовп.
За лічені секунди опришки вже стояли по кутах базару, наготувавши рушниці,
а Довбуш - посередині, разом з Головачем і старшим Джимугою.
- Довбуш! - прошелестіло по базару, - Довбуш у Косові!
В гармидері хтось випустив курку, і тепер вона раптом серед тиші з лементом злетіла понад ятками.
Котрийсь із опришків бахнув з рушниці - курка гепнулась додолу.
- Мой, крамарі, виділи? - весело крикнув Довбуш. - Від мене й по воздусі не умкнетеся!
Три крамарі ступили до ватажка.
Олекса кинув перед цією депутацією капшук з грішми:
- Що це ви мені прислали?
- Проше пана отамана, аби ясний пан отаман не гнівались, - говорив один з депутації, - який виторг, така й наша виплата...
- Ти мені не гни байки, - обірвав Довбуш. - Думаєш, я не знаю про зимовий торг з вірменами й коломийцями?
Крамар промовчав.
- У мене скрізь очі й вуха! - отаман підвищив голос, граючи на публіку. - І я прийшов не по виторг, а по тоти проценти, що дерете за довги. Думаєш, не знаю, - вже таки більше звертаючись до натовпу, крикнув Довбуш, - що ви їх знов підоймили на два пункти?
- Правда! - хтось вигукнув з натовпу.
Народ глухо й сердито забурмотів.
- Наш Косів! - вдоволено сказав котрийсь із опришків побратимові.

Крамарі несли гроші, коштовності...
Перед отаманом уже була чимала гірка.
Поруч стояли два опришки, тримаючи якусь дощечку й чорнило. Антось гордо й поважно писав щось на папері.
З одним із крамарів підійшов хлопець-прислуга. Ніс у руках сувій дорогого шовку.
Поклавши перед Олексою, крадьки йому моргнув. - Це був Фока.
Посміхнувшись у вус, Довбуш самими очима вказав йому кудись убік, поза ринок.