Будемо відверті: календарний початок ХХІ сторіччя ніяк не вплинув на звичку людства весь вільний час проводити біля телевізора. Дивна суміш з новин та фільмів, густо приправлена рекламою, є найбажанішою "телестравою" і для мільйонів українських телеглядачів.

Але особливості телеефіру, українське законодавство та економічні чинники змушують наших телевізійників "годувати" свого глядача не новинками світового кінопрокату, а другорядними фільмами приблизно п`ятнадцятирічної давності. Криза телебачення в Україні стала особливо помітною після виборів, коли зникла можливість демонструвати теледебати, а необхідність заповнювати чимось ефір хоча б у prime-time (особливо в prime-time, бо це гроші від реклами!) лишилася незмінною. І тут вже вкотре в пригоді став особливий продукт - Його Величність Телесеріал. Іноземного виробництва.

Класифікувати телесеріали можна за країною-виробником, наявністю/відсутністю літературного твору-першоджерела, відтвореною епохою, кількістю витрачених грошей, претензією на комедійність, за орієнтацією на аудиторію певного віку (дитячий, молодіжний або "загальновживаний") та за тематикою (про лікарню, про міліцію, про школу, про бізнес, про еротику), а також за кількістю і тривалістю серій. Ставлення до глядача з боку творців телесеріалів, як правило, є дещо зневажливим: мовляв, нехай сидить і споживає, ототожнюючи, а не інтерпретуючи. Колись була можлива класифікація за сюжетом та жанром: якщо знімали чергову варіацію казки про Попелюшку - це мелодрама ("милодрама", як влучно пожартували самі телевізійники, вклавши у жарт своє ставлення і до продукту, і до рекламодавців), а якщо про чергового фатально чесного офіцера (розвідника, мента, пожежника, солдата, чи, ширше, - лікаря, бізнесмена, архітектора тощо) - то вже "кримінальний серіал". Але розподіл на "мило" та "кримінальний серіал" у ХХІ сторіччі перестав бути актуальним. Постмодерне змішування нарешті "дошкандибало" до виробників телесеріалів, і тепер в них гарним тоном вважається видати Попелюшку заміж за фатально чесного офіцера.

Тільки у двох випадках найменування країни-виробника гарантує глядачеві чистоту жанру. Варто лише натякнути, що чергове "Іскристе (блискуче, палке, важке, вічне, невмируще - потрібне підкреслити) кохання" є латиноамериканським телесеріалом, і зрозумілим стає головне: приблизна кількість серій і, відтак, - тривалість телепоказу; розтягненість однієї доби з життя персонажів на три і більше серій (з неодмінним детальним показом триразового щоденного харчування); обов`язкова наявність щасливого закінчення (по кількох роках страждань глядачів головна героїня нарешті відшукає собі підходящого принца і вийде за нього заміж). Ну а якщо виробником серіалу є Російська Федерація, то глядачеві нікуди не подітися від виробничої тематики "з життя офіцерів". Але найголовнішою ознакою телесеріалів є той факт, що для українського глядача усі вони - іноземні.

Потреба їх дивитися (і, відповідно, нездатність виробляти свої) виникла в нас ще за радянських часів. Так, формально ми були однією країною, але різницю в типах ментальності представників різних республік не змогли винищити навіть "мічуріни" від соціології, чиї намагання створити "радянський народ" закінчилися розпадом Радянського Союзу. І справді, чи міг мешканець УРСР, хай навіть і зрусифікований, вважати "своїми" телесеріали про червоноармійців, розвідників та міліціонерів, якщо українська тема в них завжди звучала зрадами, диверсіями, розкраданням соціалістичної власності та скоєними бандерівцями вбивствами чиїхось синів? Але ж дивилися, і не без цікавості, і не тільки тому, що не дивитися - це вже дисидентство. Просто ті радянські серіали робили команди професіоналів, які вміли так вдало закрутити сюжет і так вчасно натиснути на певні психологічні "кнопки", що не кожен інтелектуал непролетарського походження міг з першої спроби зрозуміти, що його свідомістю намагаються маніпулювати.

Коли Перебудова трохи підняла "залізну завісу", на терени СРСР проникли латиноамериканські "милодрами", які мали феноменальний успіх всіх верств населення усіх радянських республік. Чоловіки, правда, соромилися виявляти їй свій інтерес, але їм було цікаво подивитися на тих колоритних актрис, які так разюче відрізнялися від замордованої побутом радянської жінки. А жіноцтво мало, щонайменше, три причини для перегляду. По-перше, таке видовище було новим для СРСР продуктом, генетично спорідненим з улюбленцями радянського кінопрокату фільмами "Єсенія" та "Час кохати". По-друге, радянські жінки усіх вікових категорій вивчали за цими серіалами новий, відверто капіталістичний побут. Фасони суконь, меблі, інтер`єри, манера героїні поводитися з чоловіками та з подругами - все мало значення, все впливало на бажання добре жити. А по-третє, з латиноамериканських телесеріалів жінки дізналися, що героїня може бути не тільки закатованою на допиті партизанкою, а й щасливою Попелюшкою, що вдало вийшла заміж і в такий спосіб розв'язала всі свої проблеми.

Окремо стоять багатосерійні екранізації латиноамериканської класичної літератури ХІХ сторіччя, такі, як "Рабиня Ізаура", "Донна Бейджа". Будь-яке костюмоване кіно приречене на глядацьку любов. А коли до овіяних романтикою минулих років суконь додається ще й гарний літературно-сценарний матеріал, талановиті виконавці та команда професіоналів, телесеріалу гарантовані не тільки симпатії глядачів, а й фінансовий успіх. Отож телеверсії класичної національної літератури є прибутковими, хоча і вимагають певних фінансових витрат. Цю істину згодом відкрили для себе і росіяни, коли вигідно продали свої "Петербурзькі таємниці" мало не в усі країни світу. З цього фінансового успіху в російській телеіндустрії почався період розквіту телесеріалів. Маючи необхідні кошти та нормальні закони, вони поліпшили свою виробничу базу і тепер заполонили світ своїми продуктами. І насамперед український телеринок. А сама Україна зі своєю скромністю та дивним законодавством ніяк не навчиться заробляти на власних талантах. Навіть за умов відсутності фінансування ми вже маємо три конкурентноздатних костюмованих телесеріали: "Царівну", "Роксолану" та "Острів любові". І це тільки ті серіали, що мали національний ефір, а скільки ще знятого матеріалу, сценаріїв та задумів чекають свого часу...

Якби не три вищназвані українські телесеріали, нашим телевізійникам не було б чим звітувати перед глядачем за перші 10 років незалежності. Весь цей час українського глядача "годували" переважно російськими телесеріалами різної якості, інколи знятими на українській натурі.

Особливо відзначилася на серіальній ниві петербурзька компанія "Кино-Мост". Успіх їхньої продукції зумовлений не лише вдалим законодавством та стабільним фінансуванням, а й пристойним рівнем літературно-сценарного матеріалу (як правило, хоча і не без винятків), командою старих, ще радянських, професіоналів та відсутністю конкурентів на теренах СНД. Завдяки цьому тепер кожен український селянин знає історичний центр Петербурга краще за свій райцентр. Але команди радянських професіоналів не можуть зробити щось абсолютно нове, не здатні відмовитися від старих схем та знайти нову естетику. Зокрема, українська тема звучить в них старою мелодією: або заспані хохли мух з борщу не виймають ("Кордон. Тайговий роман"), або з серіалу в серіал розповідають, що, на думку українців, справді вродливою є лише та жінка, під бюстом якої можна заховатися від дощу ("Менти", "Марш Турецького"). Після цього вже не дивує той факт, що радянські професіонали від російського телебачення більше не хочуть робити серіали про сучасне життя. Їх мучить ностальгія за зручним, вже дещо ідеалізованим радянським минулим, коли вони були молоді та щасливі. Разом з ними змушені ностальгувати і всі телеглядачі країн СНД, бо в телеефірі "Тайговий роман" замінюється "Московськими вікнами" або ще чимось подібним. А для того, щоб глядачі не забули, який нині рік і чий президент краще за всіх бореться зі світовим тероризмом, в телеефір пускають декілька десятків серіалів про бравих російських хлопців, що красиво вмирають за чиюсь ідею у далекій Чечні. Якби не знання, що завдяки незалежності України наші хлопці там не вмирають, можна було б і забути, хто ми є на цьому світі, в якій країні живемо і яка мова тут вважається за державну.

Питання мови телесеріалу, на жаль, не є зайвим. Можливо, українські режисери дубляжу краще за російських знають свою справу, але україномовні, наприклад, "Район Мелроуз" та "Альф" значно цікавіші за їхні російськомовні варіанти. Цікава "мовна історія" сталася і з телесеріалами українського режисера В.Матешка. Спершу здалося: сталося! Нарешті українські телевізійники почали виробляти власні серіали! А що разом з російськими партнерами, то це ж нормальний бізнес часів глобалізації світової економіки та нестачі власних коштів. Але перед показом у себе "Дня народження Буржуя" російські партнери не зважили на популярну тезу про зрозумілість усіх слов`янських мов і переозвучили україномовних персонажів (до речі, україномовними в цьому серіалі виявилися чомусь виключно селяни). І ще довго нагадували українцям про складність дублювання окремих реплік. За таких умов було зрозуміло, що наступний серіал має бути позбавлений двомовних варіантів. Українське суспільство, підготовлене до появи "Критичного стану" довготривалою рекламною кампанією, встигло звикнути до думки, що цей серіал буде українським не лише за фактором натури та громадянства кожного члена колективу, а й за мовною ознакою. Тому коли серіал виявився російськомовним, хоча і зробленим без російських грошей, український глядач відчув себе ошуканим. Можна припустити, що авторський колектив дуже хотів продати свій продукт росіянам і заради цього пішов на компроміси: тепер росіяни не матимуть жодних проблем з озвучуванням і відразу зможуть пустити серіал в ефір. Але як воно українському глядачеві? Як воно пересічному українцеві, неодноразово ошуканому, втомленому від десятиліття компромісів? Обіцяли ж "вперше суто український телесеріал". Ну, і де? Узагальнене південне містечко з узагальненою екологічною катастрофою, під час якої узагальнена Попелюшка та узагальнений офіцер роблять свій бізнес. Може, якби серед персонажів знайшовся україномовний фермер чи відпочиваючий з Тернополя... Але ні, це ми вже проходили. В українських телевізійників тепер модним є політкоректне узагальнення. Не дивно, що відразу три телекомпанії останнім часом витрачають гроші не на виробництво власного продукту, а на закупи узагальненоєвропейських еротичних серіалів. Від звичайної голлівудської продукції їх відрізняє тільки кількість злягань на 5 хвилин екранного часу. Безумовно, така продукція знаходить свого глядача серед української аудиторії. А мовне питання тут зникає саме собою, оскільки стогін пристрасті звучить однаково в усіх народів світу.

Справжньою знахідкою післявиборчого телесезону стали німецькі серіали про поліцію, демонстровані кількома каналами одночасно. Чи то в німців поліція не така, як у росіян, чи то дві команди професіоналів від телебачення вчилися на різних прикладах. Особливо вразив серіал про німецьку шляхову поліцію ("Кобра-11"): і хто б міг подумати, що в даїшників така небезпечна, але цікава робота, такий насичений пригодами робочий день... Виробники німецьких телесеріалів - ось в кого слід повчитися підіймати престиж певних професій.

Безумовним лідером у боротьбі за глядацькі симпатії у післявиборчий період знов лишилися малобюджетні комедійні телесеріали "Альф", "Справи Кепських", "Листи до Бланчі" та їм подібні. Ті 20 хвилин сміху варті усього вечора біля телеекранів. Тим більше, що ці серіали, на відміну від усіх інших, пропагують сімейні цінності середнього класу, що тепер трапляється не часто. Якби українці, які вижили тільки тому, що сміялися з себе та своїх проблем, змогли налагодити виробництво таких телесеріалів, то стали б не тільки здоровою (від сміху), а ще й заможною нацією. Поляки так змогли. А ми чим гірші?

Підводячи підсумок, важко уникнути критики. Переважна більшість іноземних серіалів, якими "годують" пересічного українця, побудована на вже застарілих психологічних схемах, заяложених сюжетних ходах та на ставленні до глядача як до дурня, здатного лише до пасивного перегляду через ідентифікацію себе з персонажем. Споживання такого продукту не тільки принижує українського телеглядача, а й витравлює у нових поколіннях потяг до прекрасного. Боротися з цим можна тільки шляхом масового вироблення власної серіальної продукції - різних типів та різними колективами. І зробити це треба якомога скоріше, допоки в Україні ще лишилися глядачі, здатні розуміти поетичну мову своїх митців. А очікуючи на це "українське диво", телевізор доведеться дивитись обережніше. Хоча більшість української глядацької аудиторії обережне ставлення до телеефіру засвоїла ще змалечку.